Великодушні грифи - Азимов Айзек (лучшие книги читать онлайн .TXT) 📗
— Є одна деталь, — сказав Деві-ен. — Як на мою думку, ці люди, з моменту початку механізації, розвивали її надто високими темпами.
— А коли й так? Яке це має значення? Тим швидше вони прийшли до ядерної зброї.
— Правильно. Але після останньої загальної війни вони й далі вдосконалюють ядерну зброю надзвичайними темпами. Ось у чім лихо. Вбивчий потенціал зріс до того, як мала нагоду розпочатися ядерна війна, а тепер він досяг рівня, коли навіть цивілізації великих приматів не відважуються воювати.
Старший наглядач широко розплющив свої очиці.
— Але таке неможливе. Мене не обходить міра обдарованості цих істот технічними талантами. Військова наука навально рухається вперед лише під час війни.
— Може, цей закон не поширюється саме на цих істот? А коли й поширюється, то мені здається, що вони провадять війну, не справжню, а проте війну.
— Не справжню, а проте війну, — повторив Старший наглядач розгублено. — Що це має означати?
— Я не певен, — Деві-ен розпачливо похитав носом. — Саме тут мої спроби зробити логічні висновки із зібраного нами розрізненого матеріалу найменш задовільні. Ця планета має так звану Холодну Війну. Що воно таке, бог його знає, хоч холодна війна неймовірно стимулює розгортання дослідницьких робіт, вона не передбачає повного ядерного знищення.
— Неймовірно! — вигукнув Старший наглядач.
— Вона перед вами, — закінчив Деві-ен, — ця планета. Ми чекали п’ятнадцять років.
Довгі руки Старшого наглядача звелися догори, схрестилися над головою й опустилися до плечей.
— Тоді залишається одне. Рада розглянула можливість безвиході для планети, вид своєрідного нестабільного миру, що балансує на грані ядерної війни. Щось схоже на те, що ви описуєте, хоча ніхто не доглупався до тих причин, які ви оце виклали. Але допустити такого ми не можемо.
— Не можемо, Ваша Високосте?
— Ні, — здавалося, ці слова коштували йому майже фізичного болю. — Що довше триває безвихідь, то більша небезпека, що окремі індивіди великих приматів винайдуть спосіб міжзоряних подорожей. Вони просочаться в Галактику в усій своїй протиборній силі. Розумієте?
— А далі?
Старший наглядач глибше убгав голову в плечі, ніби сам не хотів чути того, що мусив сказати.
— Якщо вони так нестійко зрівноважені, то нам слід їх злегка підштовхнути, капітане. Нам слід їх підштовхнути.
Шлунок Деві-енові зсудомило, і він раптом ще раз відчув присмак свого обіду на задній стінці горлянки.
— Підштовхнути їх, Ваша Високосте? — Він відмовлявся розуміти.
Старший наглядач виклав усе навпростець:
— Ми мусимо допомогти їм розпочати ядерну війну. — Його вигляд зраджував такий самий позив до блювоти, який відчував Деві-ен. Він прошепотів: — Ми мусимо!
Деві-ен через силу здобувся на слово. Він прошептав:
— Але як можна таке зробити, Ваша Високосте?
— Не знаю як… І не дивіться так на мене. Це не моя ухвала. Це ухвала Ради. Ви, звісно, розумієте, що сталося б з Галактикою, якби цивілізація великих приматів вийшла в космос у всій силі, не приборкана ядерною війною.
Деві-еном струснуло на таку думку. Вся ця неприборканість, випущена в Галактику! Однак він наполягав:
— Але як розпочинають ядерну війну? Як це робиться?
— Кажу вам, не знаю. Але якийсь спосіб має існувати, може, треба передати їм послання, або ж н-нагнати нищівний ураган з дощем, запорошивши хмари. Ми багато дечого могли б зробити з їхніми погодними умовами…
— А як це зможе викликати ядерну війну? — запитав Деві-ен без запалу.
— Не зможе, мабуть. Я навів це лише як можливий варіант. От великі примати — ті мали б знати. Врешті-решт, фактично, вони самі розпочинають ядерні війни. Знання закладене у їхньому способі мислення. Такого висновку дійшла Рада.
Деві-ен почув легкий шум, то повільно бився об крісло його хвіст. Спробував утихомирити його — марна річ!
— Який висновок, Ваша Високосте?
— Взяти великого примата з поверхні планети. Викрасти одного з них.
— Дикуна?
— Це єдиний вид, який тепер існує на планеті. Певно, що дикого.
— І що ви сподіваєтеся від нього почути?
— Байдуже що, капітане. Якщо він розбалакається на будь-які теми, то психоаналіз дасть нам відповідь.
Деві-ен якомога глибше увібгав голову у простір між лопатками. Шкіра під пахвами тремтіла з огиди. Дикий індивід великого примата! Він намагався уявити собі його, не діткненого приголомшливими наслідками ядерної війни, не зміненого впливом високоцивілізованої гурріанської євгенічної селекції.
Навіть не пробуючи приховати, що він сам поділяє Деві-енову огиду, Старший наглядач сказав:
— Ви, капітане, очолите лови. Це на благо Галактики.
Деві-ен уже не раз бачив цю планету раніше, але щоразу, коли корабель облітав Місяць і досягав зони, звідки було видно населений світ, його огортала хвиля нездоланної туги за батьківщиною.
Планета була гарна, така схожа на Гуррію розмірами та прикметами, але дикіша й величніша. Після пустельного Місяця вигляд її діяв, мов удар.
Скільки інших подібних планет, розмірковував він, уже заведено до гурріанського контрольного реєстру. А скільки заведено нових планет, у яких скрупульозні спостерігачі відзначили сезонні зміни зовнішнього вигляду, що можна було однозначно розтлумачити як ознаку штучного культивування їстівних рослин? Скільки разів у майбутньому муситиме настати день, коли почне підвищуватися радіоактивність у стратосфері якоїсь із цих планет і коли слід буде негайно надсилати колонізаційні загони?… Як на цю планету.
Як упевнено з самого початку гурріани бралися до діла! Ця їхня певність була майже врочиста. Деві-ен ладен був сміятися, читаючи ті перші повідомлення, якби тепер сам не вплутався у цю затію. Гурріанські розвідувальні кораблі наблизилися до планети, щоб зібрати географічну інформацію, щоб визначити населені центри. Кораблі, звичайно, примати помічали, але яке це мало значення? Все одно, думали гурріани, першої-ліпшої миті станеться останній вибух.
Першої-ліпшої миті… Але марно минали роки, і розвідувальні кораблі вирішили поводитися обачніше. Вони відлетіли назад.
Корабель Деві-ена підлітав обачно. Що й казати — місія не з найприємніших! Команда нервувалася, і ніякі запевнення Деві-ена, що великих приматів ніхто не кривдитиме, не могли її цілковито заспокоїти. Одначе і тепер справа не терпіла поквапливості. Вони мали чатувати над досить пустельною і незайманою місцевістю з нерівною поверхнею. І ось цілими днями висять вони на висоті десять миль. Певна річ, команда нервувалася ще дужче, тільки вічно незворушні мауви зберігали спокій.
Нарешті в поле зору телескопа потрапила самотня істота серед пагорбів, з довгим жезлом у руці й туго натоптаним заплічником.
Вони спускалися тихо, в надзвуковому режимі. Деві-ен особисто вів корабель. Шкіра йому бралася брижами.
Було почуто, що істота, перед тим як її схопили, проказала дві якісь тиради, і вони стали першими повідомленнями, зафіксованими для психоаналізу.
Перша тирада, коли великий примат угледів над собою корабель, зафіксована спрямованим телемікрофоном. Вона звучала так: «Господи! Летюче блюдце!»
Другу частину вислову Деві-ен зрозумів. «Летючими блюдцями» називали гурріанські кораблі, і цей термін став буденним серед великих приматів у перші роки нестабільного миру.
Друге повідомлення дикун зробив, коли його завели на корабель. Він пручався з дивовижною силою, але в залізних лещатах незворушних маувів нічого не міг вдіяти.
Деві-ен, важко дихаючи, і з ледь тремтячим м’ясистим носом, ступив уперед для привітання, а істота — її неприємне безволосе обличчя лисніло від якоїсь особливої рідинної секреції — зойкнула: «Святе Толедо! Мавпа!»
І знову Деві-ен зрозумів другу частину. Цим словом в одній з основних мов планети позначали малих приматів.
З дикуном майже неможливо було працювати. Невичерпне терпіння треба було мати в роботі з ним, поки вдалося до пуття поговорити. Спочатку він одгукувався тільки низкою струсів. Дикун майже одразу збагнув, що його забирають з Землі, а думка Деві-ена, що це мало б стати для дикуна цікавою пригодою, виявилася хибною. Замість радіти, дикун лопотів про свого нащадка і про самицю великого примата.
