Я у Марспорті без Хільди - Азимов Айзек (читать полные книги онлайн бесплатно TXT) 📗

— Правильно. А якщо ми заборонимо космолін, то завдамо шкоди космічним подорожам.

Я вирішив брати вола за роги:

— Так хто з трьох везе його?

Рог в’їдливо посміхнувся.

— Коли б ми знали, то навіщо б ти здався? Викрити одного з трьох маєш ти.

— Ти відкликаєш мене для жалюгідного обшуку?

— Зачепиш не того, то зріжуть чуба по голосові зв’язки. Кожен з трьох — велике цабе на своїй планеті. Один з них Едвард Гарпонастер, другий — Жоакін Ліпскі, а третій — Андіамо Ферруччі. Ну як?

Рог мав рацію. Я чував про кожного з них. Сподіваюся, що ви також мали нагоду. І жодного, як ви уже збагнули, не торкнись без доказу наперед.

— Чи комусь із них кортить вплутуватися в таку брудну справу?

— Тут пахне мільярдами, — сказав Рог, — а це означає, що будь-хто з трьох вплутається. А один таки вліз, як з’ясував Джек Яструб перед тим, як його вбили…

— Джека Яструба вбито? — На хвилину я забув про наркотичну загрозу Галактиці. На хвилину я майже забув про Флору.

— Так, і не без участі котрогось із трійки. А тепер ти встановиш, котрого саме. Візьмеш потрібного до 11.00, то матимеш просування по службі, підвищення платні, відплату за бідолашного Джека Яструба і порятунок Галактики. Візьмеш не того — створиться паскудне міжзоряне становище, тебе вишпурнуть за вухо і внесуть у всі чорні списки звідси до Антареса і в зворотному напрямку.

— А якщо не викрию жодного? — запитав я.

— Що торкається Служби, то це прирівнюється до викриття не того, що слід.

— Тобто мені треба когось викрити, але тільки безпомилково, інакше мене нагородять власною головою.

— Тонко пошаткованою. Ти починаєш мене розуміти, Максе.

За все своє не таке вже й коротке життя потворний Рог Крінтон не здавався мені потворнішим. Єдиною моєю втіхою під час споглядання його була думка про те, що він одружений і цілий рік невідлучно живе із своєю дружиною в Марспорті. Так йому і треба. Може, я надто жорстокий до нього, але він таки заслужив на це.

Як тільки Рог зник з очей, я швиденько з’єднався з Флорою.

— Ну? — запитала вона.

— Кицюню, серденько, — почав я, — є ще деякі дрібниці, про які не можу казати, але мушу залагодити, віриш? Тепер клади трубку, я все повинен владнати, навіть якби мені довелося плисти Великим Каналом аж до Льодової Шапки у самому спідньому, віриш? Навіть якби я мав видряпати Фобос із неба. Навіть якби я мусив розчленувати себе на кавалки і переслати бандеролями.

— Пхе, — сказала вона, — якби я знала, що мені доведеться чекати…

Мною тіпнуло. Вона була не з тих, кого брала поезія. У житті вона була практична особа… Але, врешті-решт, якщо йшлося про дрейф при малій гравітації у морі ясминових ароматів із Флорою, то ставлення до поезії не з тих критеріїв, які я вважав би найобов’язковішими.

— Клади трубку, Флоро, — сказав я поквапливо. — Я швиденько. Потім усе тобі відшкодую.

Звісно, я відчував себе роздратованим, але трясця мене аж ніяк ще не брала. Не встиг Рог відійти, а я вже точно вирахував, як мені відокремити винуватця від решти.

Це було легко. Слід би покликати Рога і сказати йому, але ніякий закон не забороняє мати насолоду від пива і кисень у повітрі. Все триватиме п’ять хвилин, і я подамся до Флори, може, з невеличким запізненням, але з просуванням, підвищенням і слинявими поцілунками від Служби в обидві щоки.

Справа, бачите, така. Великі промисловці не часто вештаються у космосі, вони користуються трансвідеозв’язком. Коли ж летять на якусь ультрависоку міжзоряну конференцію, як, мабуть, ця трійка, то вживають космолін. З одного боку, у них за душею не так багато польотів, щоб ризикнути без нього. З другого — космолін дороге задоволення, а промисловці ласі на те, що дороге. Я їхню психіку знаю.

Але все це стосується лише двох. Той, що везе контрабанду, хоч би там як, не може ризикувати космоліном — навіть, щоб порятуватися від морської хвороби. Під дією космоліну він може викинути наркотик, або ж віддати його, або ж розпатякувати про нього. Він змушений тримати себе під контролем.

Все так просто! Отже, я чекав.

“Гігант Антареса” прибув за графіком, а я чекав, напруживши м’язи ніг, щоб негайно стартувати, як тільки схоплю за комір навантаженого наркотиком пацюка-вбивцю і побажаю щасливої дороги двом визначним капітанам індустрії.

Першим привели Ліпскі. У нього були товсті червоні губи, округле воло, дуже чорні брови і шпакувате волосся. Він глянув на мене і сів. Він був під космоліном.

— Добрий вечір, сер! — привітався я.

Він сонним голосом відповів:

— Серйолізи Панами сердець у три чверті часу за горня кавості мови.

Космолін, жодних сумнівів. Клавіші у людській свідомості позіскакували з пружин. Кожен склад викликає наступний у довільній асоціації.

Наступним зайшов Андіамо Ферруччі. Чорні вуса, намащені кремом і довгі, смаглява шкіра, подзьобане віспою обличчя. Він сів у фотель навпроти нас.

— Приємний політ? — запитав я.

— Літ у світ фантастик годив години цвірком птаха, — сказав він.

— Хата мудрому замовити у всі краї, — сказав Ліпскі.

Я посміхнувся. Отже, залишається тільки Гарпонастер. Ретельно прикритий долонею голкостріл і магнітні наручники я тримав напоготові, щоб схопити його.

І тоді зайшов Гарпонастер. Худезний, обтягнутий шкірою, майже лисий і трохи молодший, ніж здавався у тримірному зображенні.

І він був накосмолінений по самі зябра.

— А щоб йому! — вирвалося в мене.

— Мудрі, — підхопив Гарпонастер, — зауваги доостанку я бачив вам казало так.

— Такси насіву, — продовжив Ферруччі, — по території теорії простує шляхом соловейка.

— Касти лордів, — закінчив Ліпскі, — скоком понг кулі.

Я переводив погляд з одного на іншого, поки нісенітниці звучали все коротшими й коротшими періодами, а потім — тиша.

Я збагнув ситуацію. Один з них прикидався. Він усе обмізкував наперед і вирахував, що відмова від космоліну неодмінно видасть його з головою. Тому він, мабуть, підкупив службовця, щоб той впорснув йому фізіологічний розчин, або ж викрутився якимось іншим робом.

Один з них мусить удавати. Зрештою, це й не так важко. Гумористи в субефірних передачах частенько виступають з космоліновими скетчами. Вам їх доводилося чувати.

Я дивився на них, і тут мене вперше штрикнуло в основу черепа, що повинно було означати: а коли ти не виявиш того, що треба?

Була 8.30, і слід би вже подумати про свою роботу, свою репутацію і про свою голову, яка починала менш упевнено триматися на в’язах. Але ці роздуми я відклав на пізніше, а подумав про Флору. Цілу вічність вона не чекатиме. Власне кажучи, не було гарантій, що вона чекатиме і півгодини.

Мій мозок запрацював. Чи зможе той, що придурюється, витримати довільну асоціацію, якщо його злегка підштовхнути на слизьке?

— Обзавівся кулінар котиком, — сказав я так, щоб в кінці речення найвиразніше прозвучало “наркотик”.

— Котики з-під тіста, — прореагував Ліпскі, — ре мі фа соль порятувати.

— Вати і вовни із звичної печі дещо зерність як гормонізони щоки і сяєво леза, — підхопив Ферруччі.

— Замети вітром чи снігу намагають по чотири і ефевезія відчутно шкандибає, — продовжив Гарпонастер.

— Баєчки і доріжки, — вимовив Ліпскі.

— Ріжкиманно, — додав Ферруччі.

— Аномація, — сказав Гарпонастер.

Ще кілька дурниць, і всі вони видихнулися.

Я зробив ще одну спробу, не забуваючи про обережність. Пізніше їм пригадається все, що я казав, тому сказане повинно бути невинним.

— З біса добра космолінія, — сказав я.

— Лінія і тигри через собак прерій гавкають галузомудро, — відповів Ферручі.

Я урвав його, дивлячись на Гарпонастера:

— З біса добра космолінія.

— Лінія ложа і скласти мале чорне вівчарство на того одягу досконалого дня.

Я знов урвав, утупившись очима у Ліпскі:

— Хороша космолінія.

— Лінеарно гаряча кава не будетиме однако на вами і подвоїть ставки на картоплю і п’яти.