Глибини - Азимов Айзек (электронная книга .txt) 📗
Він провадив далі:
— Поле клітин мозку розумної істоти може виникати лише за певних, чітко визначених умов. Хоч би на якій планеті розвинулося життя, у її мешканців мають бути білкова основа і киснево-водне середовище. Якщо їхній світ придатний для них, проживемо в ньому й ми.
Самі гіпотези, розмірковував Ган на глибшому рівні, чистісінькі гіпотези.
— Однак це не виключає можливості, що розум і емоції істоти, в яку ти потрапиш, будуть тобі абсолютно чужі. Тому ми передбачили три способи приведення Станції Прийому в дію. Якщо кінцівки тіла виявляться сильними, тобі досить натиснути на будь-яку з граней куба з силою в двісті кілограмів. Якщо кінцівки кволі, натисни на кнопку ось тут у щілині. А коли тіло буде зовсім без кінцівок, або паралізоване, або ще чомусь безпомічне, ввімкнеш Станцію через інтелектуальне поле. Як тільки запрацює Станція, у нас буде зв’язок між двома точками, і ми зможемо перенести наш Рід на планету Ікс за допомогою звичайного телекінезу.
— Тобто передаватимемо електромагнітними хвилями, — сказав Рой.
— Ну то й що?
— Хвилі йтимуть туди аж десять років.
— Для нас увесь перебіг часу буде непомітною миттю.
— Це я знаю, шефе, але цілих десять років Станція перебуватиме на планеті Ікс. Що як за цей проміжок її буде пошкоджено?
— Ми завбачили й таку небезпеку. А також усі інші. Щойно Станція запрацює, довкруг неї утвориться поле. І вона почне рухатися у визначеному гравітацією напрямку, проходячи крізь звичайну речовину доти, доки твердість середовища не спричинить достатнього тертя, щоб її зупинити. Для цього досить двадцяти футів скельної породи. Менша твердість її не затримає. Десять років Станція залишатиметься під поверхнею, а потім поле протидії виштовхне її назовні. І тоді один за одним з’являться посланці нашого Роду.
— В такому разі чому б Станції не ввімкнутися автоматично? Адже в неї стільки функцій на автоматиці…
— Ти не все зважив, Рою. Ми і над цим мізкували. Може статися, що не всі місця на поверхні планети Ікс будуть для нас придатні. Якщо їхня цивілізація могутня й розвинена, тобі, очевидно, доведеться шукати для Станції непримітну й тиху місцину. Не з’являтися ж нам прямо на міській площі. Тобі треба буде пересвідчитися, що безпосереднє оточення не таїть іще якоїсь небезпеки.
— Що ще може нам загрожувати, шефе?
— Не знаю. Нашому розумінню не піддається вже сила фактів, зафіксованих у давнину на поверхні. Пояснювати очевидне тоді вважалося зайвим, а тепер, коли на глибині прожило майже сто тисяч поколінь, доводиться сушити собі голову, аби бодай щось збагнути. Наші Техніки не можуть навіть дійти згоди щодо фізичної природи зірок, хоча згадок про них і коментарів нам залишено чимало. А що таке «буря», «землетрус», «вулкан», «смерч», «сльота», «обвал», «повінь», «блискавка» і так далі? Все це позначення небезпечних явищ на поверхні, про які ми не маємо ніякого уявлення. Як їх берегтися, теж не знаємо. Тому через розум істоти, що прийме тебе, ти й розвідаєш усе необхідне й зробиш усе як слід.
— Скільки я матиму часу?
— Активізатор Резонансу розрахований на дванадцять годин безперервної роботи. Тобі треба укластися години в дві. Тільки-но Станцію Прийому буде ввімкнуто, ти вмить повернешся назад. Ти готовий виконати завдання?
— Готовий.
Ган провів Роя до кабіни з матового скла. Рой зайняв своє місце, поклавши кінцівки у відповідні заглиблення. Чутливі вусики занурив у ртуть для кращого контакту.
— А що коли я потраплю в істоту, яка ось-ось помре?
Ган рихтував регулятори.
— Перед смертю будь-яке розумове поле так спотворюється, що резонансу з ним не виходить.
— А якщо істоту спіткає нагла смерть?
— Думали і про це. Тут уже нічим не зарадиш, але ймовірність такої швидкої смерті, яка б не дала тобі часу ввімкнути Станцію інтелектуальним зусиллям, менша за одну трильйонну. Хіба що небезпеки незвіданої поверхні такі вже смертельні, що нам годі й здогадатися… Тобі лишається одна хвилина.
Останнє, про що Рой устиг подумати перед переміщенням, була чомусь Венда.
5
Здригнувшись, Лаура прокинулась. Що трапилося? Її ніби хтось голкою штрикнув.
Мружачись від сонця, що перемістилося на захід і сліпило, вона зашторила ілюмінатор і схилилася над люлькою Волтера.
О цій порі він звичайно спав, а зараз лежить з відкритими очима. Лаура глянула на годинник. Так і є: проснувся занадто рано. До годування ще добра година. Взагалі суворого режиму годування вона не дотримувалася: кричить дитя, просить їсти — чому б не дати? Але синок її був пунктуальний і не збивався, їв точно по годинах.
Кумедно наморщивши носа, Лаура запитала:
— Зголоднів, любчику?
Дивно, але Волтер ніяк не зреагував. Лаура чекала, що він усміхнеться. Їй хотілося більшого: щоб син засміявся, обхопив її за шию пухкенькими рученятами, потерся об неї носиком, сказав: «мамо», — та для цього він іще замалий. Але всміхнутися він міг — і от не всміхнувся.
Вона легенько постукала його пальцем по підборіддю, що завжди тішило малюка.
Та зараз він тільки лупав на матір оченятами.
Лаура занепокоїлася:
— Хоч би не заслаб.
Глянула на пані Елліс. Та відклала журнал.
— Що з ним, голубонько?
— Не знаю. Дивиться і не ворухнеться.
— Певне, втомився, бідолашний.
— Тоді б він міцно спав.
— Тут для нього все навкруги незвичне. Мабуть, через те й не спиться.
Пані Елліс піднялася, ступила через прохід і теж схилилася над Волтером.
— А що, дуже все тут цікаво тобі, маленький шибенику? То-то й воно. Дивуєшся, де твоє ліжечко і гарненькі смішні картинки на шпалерах? Гусь-гусь-гусь, манюнький! — зробила вона губами.
Волтер відвів погляд від матері й похмуро втупився в пані Елліс.
Та раптом випросталася, обличчя їй звело судомою. Приклавши руку до чола, вона тихо вимовила:
— Ой лелечко! Що за паморочливий біль!
— Як ви гадаєте, він голодний? — запитала Лаура.
— Господь з вами! — Пані Елліс уже відпускало. — Голодні діти не мовчать. З ним усе гаразд. Я сама трьох викохала, голубко, і знаю.
— Попрошу-но я все-таки стюардесу підігріти ще одну пляшечку.
— Що ж, робіть як знаєте.
Коли стюардеса принесла пляшечку, Лаура взяла Волтера з люльки.
— Поїж, синку, потім я тебе переповию, а тоді…
Лаура вмостила голівку малюка собі на руку, ніжно чмокнула в щічку, пригорнула і, приклавши соску до ротика, почала заколисувати Волтера.
Раптом пролунав дикий вереск.
Волтер, широко роззявивши рота, несамовито розмахував руками з розчепіреними пальчиками, потім усе його маленьке тільце заціпеніло ніби при корчах, — а тоді в ґвалт! Дитячий виск рознісся по всьому салону.
Лаура і сама зойкнула. Пляшечка, випорснувши з рук, упала й розбилась, молоко розпливлося білою плямою.
Пані Елліс аж підскочила. Ще кілька пасажирів посхоплювалися з місць. Прокинувся пан Елліс, що був закуняв.
— Що скоїлося? — переполохалася пані Елліс.
— Не знаю. Не знаю. — Лаура, сама не своя, колисала малого на руках, заспокоювала, кладучи голівку собі на плече й поплескуючи Волтера по спинці.
— Не плач, крихітко моя, не плач. Що з тобою, ріднесенький?
Між рядами поспішала на поміч стюардеса. Вона ледве не наступила на кубик, що лежав під Лауриним сидінням.
Волтер несамовито борсався і пручався, репетував що було сили.
