Твори в п'яти томах. Том II - Владко Владимир Николаевич (книги онлайн без регистрации полностью txt) 📗

Володимир Владко

ТВОРИ В П'ЯТИ ТОМАХ. ТОМ II

Ілюстрації Г. Малакова

НАЩАДКИ СКІФІВ

ЧАСТИНА ПЕРША

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

За вікном уже зовсім посутеніло, але липневий вечір не приносив бажаної прохолоди. Іван Семенович зняв свою улюблену тюбетейку і провів хусткою по виголеній голові.

— Жарко, — немов між іншим промовив він, потім простягнув руку до карбідки і повернув регулятор. Біле широке полум’я стало менше. Нарешті Іван Семенович присунув ближче до себе великий аркуш паперу, на якому було накреслено план родовищ і шурфів, і оглянувся. Його невеличкі проникливі сірі очі, здавалося, вивчали настрій кожного з присутніх. Але цього разу Іван Семенович, видно, не мав на меті докоряти комусь із товаришів; навпаки, його пальці мирно пригладили коротенькі вуса, а голос пролунав навіть лагідно, коли він заговорив після маленької паузи:

— Підбити підсумки нашої розвідки, товариші, неважко. Великих наслідків ми не досягли, втім… Що й казати, адже головним гальмом розвідки й досі лишається її, так би мовити, роздвоєність. Так, так, саме роздвоєність. Дмитре Борисовичу! Чи ж не ваш нестримний темперамент весь час тягне вас убік? Та й не вас самого, а й Ліду, і навіть Артема! От уже ніколи не гадав, що археологи можуть бути такі запальні… Ну, гаразд, гаразд, не буду про це, бо бачу, що ви знову готові вибухнути. Так от, я хочу сказати, що тепер настав час, коли можна поєднати обидва напрямки…

Початок обіцяв чимало цікавого.

— Всі дані геологічних досліджень свідчать про одне, — вів далі Іван Семенович. — Жили мідної руди обриваються недалеко від поверхні і зникають. Проте загальний їх напрямок встановити можна: це глиб Гострого бугра.

— А я що казав? — блиснув окулярами Дмитро Борисович.

— Ви, як і кожен з нас, робили певні припущення. І їх треба було сумлінно перевірити, — відповів Іван Семенович. — Лідо, будь ласка, дайте мені вашу схему.

З свого кутка Артем уважно стежив, як вільно і невимушено Ліда підвелась, звичним рухом відкинула з лоба непокірні кучері, взяла з вікна папір і передала Івану Семеновичу. Все, рішуче все виходило в цієї дівчини граціозно, легко і приємно для ока! Навіть темно-синя спецівка, така незграбна на інших, була на ній наче влита…

— Я ще не зовсім закінчила її, Іване Семеновичу, — зауважила Ліда, подаючи схему.

— Нічого, головні лінії ми побачимо. Сідайте ближче, товариші, — мовив Іван Семенович, розгортаючи аркуш. — Ось, як бачите, лінія шурфів. Всі вони, крім одного, шостого, показують незмінний напрямок…

— Гострого бугра!

— Правильно! Саме Гострого бугра. Ваше припущення допомогло нам, Дмитре Борисовичу. Втім, навіть не маючи вашого зіркого ока, можна помітити також, — і на схемі це добре видно, — що лінії шурфів так само незмінні й ламаються. Жили обриваються десь на глибині десяти метрів. І хто може ручитися, що вони знову з’являться всередині бугра? Без подальшого буріння — і притому глибокого — твердити щось певне було б легковажністю, Дмитре Борисовичу, і з цим ви повинні погодитися. Де в нас дані про дальшу поведінку жил? У мене принаймні таких даних нема.

— Але такі дані є у мене!

— У вас, Дмитре Борисовичу?

— Так.

— Геологічні дані про наявність жил всередині бугра?

— Так.

Відчуваючи на собі зацікавлені погляди товаришів, Дмитро Борисович неквапливо протер хустинкою окуляри і додав:

— Я, бачте, вивчав виходи жил у стінах печери. І хоч я не геолог, але мушу запевнити вас…

Іван Семенович нетерпляче знизав плечима:

— Знов та печера? Дмитре Борисовичу, я дуже поважаю ваші археологічні знання, проте і без вашого нагадування пам’ятаю, що ви не геолог. І, знаєте, між археологією і геологією є досить суттєва рівниця…. Отож ваше свідчення хоча і авторитетне, але все-таки…

— Я передбачав подібні заперечення, Іване Семеновичу, не кажучи вже про їхню, так би мовити, дещо неввічливу форму…

— Пробачте, будь ласка!

— Нічого, нічого, я давно звик до вашої манери розмовляти… Навіть більше, ніж ви до мого темпераменту, про який ви, Іване Семеновичу, не втомлюєтеся згадувати… Так от, передбачаючи подібні заперечення, я навмисно попросив Ліду піти сьогодні до печери разом зі мною. Скажімо, як надійного геологічного свідка.

Артем широко розплющив очі: значить, Ліда ходила сьогодні до печери з Дмитром Борисовичем?.. І жодним словом не прохопилася. Ну, гаразд!

Іван Семенович, ховаючи усмішку, пригладив вуса:

— Це, звісно, до деякої міри міняє справу, бо Ліда, як студентка геологічного інституту, все-таки має деяке відношення до геології… І що ж ви знайшли у тій печері? Скільки мені відомо, вона завглибшки всього метрів п’ятнадцять?

— Досі було стільки, Іване Семеновичу.

Дмитро Борисович явно не квапився розповідати про суть справи і немов навмисне робив довгі паузи.

— Не розумію. Що ж вона, поглибшала за ці дні, чи що?

— Бачте, ми з Лідою знайшли місце завалу, який перетинав печеру. Вона насправді дуже довга…

Іван Семенович сів зручніше і зацікавлено глянув на археолога. Потім перевів погляд на Ліду. Та зніяковіло всміхнулась.

— І ото ви нічого досі не казали мені? — мовив, нарешті, докірливо Іван Семенович. — Ну й дисципліна у нас, скажу я вам!

— Іване Семеновичу, — зашарілась остаточно Ліда, — ми так умовилися з Дмитром Борисовичем тільки для того, щоб цікавіше стало зараз. Маленька несподіванка, і все.

— І Артем брав участь у вашому таємничому поході до печери?

— Ні, ми вдвох… Артем був чимсь зайнятий, ми не хотіли його відривати.

Артем мовчки гнівно насупив свої широкі брови: нічого подібного, справа зовсім не в тому, що він був зайнятим! Та й хіба то зайнятість, коли він упорядковував колекцію геологічних зразків?.. Просто вони, Ліда і Дмитро Борисович, не хотіли йому нічого казати. Справжня зрада, бо вони ж знали, як він цікавиться печерою! Ну, гаразд, він змовчить і зараз, його гордість вища за всі ці дріб’язкові образи!..

— Так, так, — задумливо мовив Іван Семенович. — Я все-таки хотів би знати про наслідки ваших секретних досліджень. Яка справжня глибина печери?

— Правду кажучи, не знаю, — відповів вагаючись Дмитро Борисович. — Поки що це з’ясувати неможливо.

— Чому?

— Печера надто довга й глибока. Ми пройшли нею метрів сто п’ятдесят і повернулись. Кінця не бачили.

— Ми, Іване Семеновичу, розкопали завал. За всіма правилами. Відкрився прохід, — втрутилася Ліда. — І за ним ще одна печера, така ж довга! І ходи, і переходи, і бокові відгалуження. Цілий лабіринт! Тому ми й не пішли далі, адже ми не підготувалися до довгої підземної подорожі. Ось подивіться, я тут нашвидку накреслила план початку печери.

Три голови схилилися над планом, грубо накресленим олівцем. Артем лишався в своєму кутку. Він категорично вирішив не підходити. Адже все це можна було розглядати тільки як дошкульну образу на його адресу. Та хіба ж це не обурливо?

Ще місяць тому, тільки-но вони приїхали сюди і розпочали розвідку, — хто перший зацікавився печерою? Він, Артем. Хто невтомно збирав відомості про неї? Артем! Хто, зрештою, відшукав діда, який розповів про стародавні знахідки біля печери? Знову-таки — Артем. Без нього, напевне, ніхто й не звернув би уваги на якусь там невідому печеру. Ну, може, Дмитро Борисович так, між іншим, і зазирнув би до неї, бо ж він — спеціаліст-археолог. Та й то, певно, зазирнув би і пішов собі далі. І навіть коли б він, Дмитро Борисович, і почав вивчення печери, все одно Артем був перший. Звісно, Артем не археолог, він студент геологічного інституту. А хіба Ліда археолог? Вона така ж студентка, як і він, того ж таки курсу. Ні, що там не кажи, а Дмитро Борисович не мав права — принаймні морального! — брати з собою у вирішальну розвідку в печеру Ліду. Це — образа! Ну, гаразд, тепер Артем знає, що йому робити…