Запізнілий цвіт валінурії - Григоренко Анатолий Кириллович (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Анатолій Григоренко, Олег Кузьменко

ЗАПІЗНІЛИЙ ЦВІТ ВАЛІНУРІЇ

Післямова Олекси Мусієнка

Художник Ж. Б. Цимовська

ПРОЛОГ

У ті часи, про які йтиметься далі, на вулиці Жюля Верна, котра лежала на околиці міста і одним кінцем виходила до приміського лісопарку, в невеликому триповерховому будинку, спорудженому із скла і бетону, який здалеку нагадував акваріум, що загубився серед буйнолистої зелені, розташовувалася спеціалізована бібліотека. Мало хто знав про її існування. Власне, стояла вона не на самій вулиці, а поодалік од неї — за невеличким закільцьованим майданом, по якому розвертався міський транспорт, а від нього неширока, вимощена бетонними плитами доріжка, що пірнала в зелений тунель, утворений схиленими над нею віттями плакучих беріз, вела до цього чудернацької архітектури будиночка.

Перед входом у тунель на розлогому старезному дубові висіла табличка: “Футурологічна бібліотека”. Нижче інша — з назвою вулиці, до якої була прописана бібліотека, та номером. Такі самі таблички були прикріплені й на фасаді будинку.

Бібліотека не була розрахована на широке коло читачів, тому-то тут було завжди тихо і затишно. У ній зберігалися й вивчалися книги, статті, реферати, різні бібліографічні довідники, які стосувалися науково-популярної літератури та фантастики. При бібліотеці діяв спеціальний сектор прогнозування та оцінки розвитку різних галузей знань. Особлива увага приділялася електронній і лазерній технологіям, фізиці плазми, біології, біофізиці, генетиці, ядерному синтезу… В обробці інформації широко використовувалися спеціальні математичні та лінгвістичні методи, а також комп’ютерна техніка, фотофони, відеомагнітофони, дисплейні установки. Не цуралися співробітники сектора й культурологічних проблем. Очолював сектор уже літній, з великим досвідом роботи вчений Павло Максимович Шатров. Його правою рукою, надійним помічником і однодумцем У багатьох починаннях був молодий учений-прогнозист Станіслав Станіславович Однорічко — людина широкої ерудиції, вихована на кращих зразках зарубіжної та вітчизняної науково-фантастичної літератури, тому-то його голова завжди була переповнена найфантастичнішими гіпотезами, прогнозами, теоріями, проектами… Шатров з великою шаною ставився до свого молодшого колеги, завжди підтримував його найневірогідніші починання, працювати їм було легко, цікаво, захоплююче. Станіслав був людиною своєрідною. Працею захоплювався до самозабуття, здавалося, крім неї, для нього не існує нічого, до того ж не міг виконувати її абияк, механічно, без зацікавлення. Він або не брався за справу зовсім, а вже коли брався, то заглиблювався в неї, осмислював усе до найдрібніших деталей.

У найсерйознішій справі для нього був присутній елемент своєрідної гри. Стосовно до цього ним навіть була розроблена своя філософська система, яка, врешті-решт, зводилася до відомого вислову Геракліта “Вічність — дитя, що грається”. Ці слова, написані на ватмані великими літерами готичним шрифтом і вправлені в масивну багетову рамку, висіли на стіні в робочому кабінеті Однорічка, заставленому книжковими шафами, заваленими старовинними книгами, рукописами, журналами, довідниками, різними гросбухами — в усьому цьому паперовому хаосі легко міг зорієнтуватися тільки він, прогнозист Станіслав Однорічко. “Вічність — дитя, що грається”… Обов’язки секретаря сектора виконувала ще зовсім молода дівчина, студентка вечірнього відділення футурологічного факультету університету Ніна Андріївна Заліська, яку за блондинисте волосся, бездоганну білизну шкіри та гнучку тендітну поставу охрестили Офелією. Це ім’я, либонь, імпонувало дівчині, — принаймні коли її кликали так, вона сприймала це як належне. Відразу зазначимо, що на відміну від героїні уславленої шекспірівської трагедії нічого трагічного і фатального в Офелії не було, крім тієї неуникної трагедії, яку кожна людина мусила зазнати після відпущеного їй життя — смерті. Та про це Офелії думати було ще рано, і дівчина завжди була веселою, життєрадісною, безтурботною, що так імпонувало її найближчим наставникам — Станіславу та Павлу Максимовичу. Її присутність була для них тим постійно діючим каталізатором, який у будь-якій ситуації додавав снаги. Природа наділила Офелію неабияким даром уяви і якоюсь особливою поетичною одухотвореністю — тихою і непомітною, мов у польової ромашки. Вона вся світилася ізсередини урівноваженим внутрішнім світлом, наче китайський паперовий ліхтарик. Здавалося, усе її єство було зіткане з багатьох різнопланових мелодій, що підпорядковувалися одній провідній темі. Це щось подібне до музичного контрапункту — одночасного звучання різних мелодій. Слух розрізняє окремо рух кожної з них, співвідносить їх у своєму сприйнятті, сплітаючи в єдине ціле. Чути кожну тему, але вона невіддільна від цілого, організована і підпорядкована чимось загальним, що домінує над усім. Основною ж темою серед постійних варіаційних сплетінь Ніниної вдачі, характеру, темпераменту, думок, почуттів, устремлінь — усієї конституції, усієї музики її душі поставав глибоко прихований у підсвідомості лейтмотив, пісня її життя: “Excelsior… amans amare! Excelsior!” — вище, все вище вперед, в ім’я Любові, — через любов до Любові! В одухотвореній високим смислом буття підсвідомості дівчини все підпорядковувалося цій провідній темі. Все для цього: життя, пізнання, творчість… Все, як шлях до одного, в чому конкретно розкривається повнота Людини: до Людини, до зірок майбутнього, до зірок любові й свободи.

На нерший погляд Ніна — Офелія видавалася такою собі простачкою, безтурботним дитям віку — в міру екзальтованим, в міру самовпевненим, пустотливим і вередливим… Але такою була лише зовнішня оболонка, за якою приховувався величезний незбагненний світ внутрішніх борінь і пристрастей — чистий, безкомпромісний, прекрасний…

Робочий день сектора починався о дев’ятій ранку. Ніна — Офелія приносила пошту і напередодні оброблену інформацію. Першим нові надходження переглядав Станіслав Станіславович, потім передавав їх Шатрову, той належно оцінював їх, гамуючи буйний політ фантазії свого помічника, якому в найнезначнішій текстовій недомовленості мерещилися крапки й тире азбуки інопланетян.

Павло Максимович завжди починав свій робочий день з вивчення спеціальних бібліографічних бюлетенів і довідників з футурології та окремих наук: особливо його цікавили праці із загальної теорії комунікації, космонавтики, семіотики, космогонії, генетики, аказуального синхронного зв’язку.

Так було і того дня. Об одинадцятій Шатров разом із Станіславом почали обговорювати нову інформацію. Вони мали правильно класифікувати нові надходження за тематикою і розкласти їх відповідно до рубрик. Коли ця робота була закінчена, Однорічко поклав перед Шатровим стіс пожовклих журналів і несміливо, либонь, відчуваючи, що завдає своєму шефу зайвого клопоту, сказав:

— Павле Максимовичу, хотілося, щоб ви познайомилися ще з цими матеріалами. На мій погляд, цікаво. Щось тут є…

— Що це? — Шатров хитро подивився на Станіслава. — Знову якась неймовірна ідея? І, як завжди, — в підтексті? Ох Станіславе, Станіславе… Біда мені з тобою. Футурологічний Шерлок Холмс. Здається, так зве тебе Ніна?

— Прочитайте, — наполягав Однорічко. — У цих журналах надруковано одну науково-фантастичну повість. Нічого особливого, так собі повість як повість, таких нині друкується багато, але в ній є й таке, що наводить на оригінальні роздуми. У мене склалося враження, що це особлива повість-блеф, мета якої не розкрити перед читачем щось нове, а, навпаки, приховати, завуалювати, як ви говорите, залишити в підтексті якусь таємницю, відому тільки авторам.

— Чергова фантазія, мій дорогий друже, — розвів руками Шатров. — Де ти бачив таких авторів, які б приховували щось від свого читача? Навпаки. Хизуючись своїм всезнайством, автор намагається викласти читачеві все, що знає, і навіть те, чого й не знає.