Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович (читать книги бесплатно TXT) 📗

Генріх Альтов

ЛЕГЕНДИ ПРО ЗОРЯНИХ КАПІТАНІВ

Оповідання

“Богатирська симфонія”

Над озером сяяли зорі. Старий довго дивився в небо, потім сказав юнакові:

— Тут, у горах, зорі справляють дивне враження. Наче лампи в порожній залі. Люди розійшлись, а вони світять… Світять, хоч це ні до чого.

Його співрозмовник був надто юний, щоб вгадати за цими словами настрій. Він відповів:

— Зорі віщують гарну годину. Отож ми побачимо іоноліт. — І заклопотано поглянувши на небо, він додав: — Погода тут змінюється щогодини.

Запала мовчанка.

Старий думав про те, що все створене людиною несе на собі відбиток людської долі. Міста, машини, книги народжуються і старіють — інколи швидше, інколи повільніше, — пізнають славу і забуття. “Ні, не все старіє, — заперечив він у думці сам собі. — Ідеї, які ведуть людей, мистецтво… так, звичайно, мистецтво… музика…” Скоряючись якимось своїм законам, його думки перекинулись до музики. Він згадав “Богатирську симфонію” Бородіна — вона звучала тут сорок років тому.

Тоді він був молодий. І ракетодром—тепер майже всіма забутий — теж був молодий. У горах Кавказу, на перевалі Буздаг, люди вибили в скелі величезну чашу, наповнили її водою, звели легкі споруди, що тулилися на крутих гірських схилах. Звідси злітали до зір іонні ракети, керовані автоматами. Вони поверталися через багато років сюди ж, на ракетодром Буздаг. А втім, повертались не всі. Із сімдесяти двох ракет вернулося п’ятдесят чотири. П’ятдесят п’ята — її відправили першою — мала спуститись на ракетодром цього вечора. Вона здійснила дальній рейс, до зірки Ван-Маанена, і через сорок років поверталася на Землю.

Юнак (він ішов поруч із старим, поруч — і трохи позаду) знав про ці часи із давньої кінохроніки. Він народився, коли про ракетодром Буздаг почали вже забувати. Ракети з іонними двигунами швидко застаріли, їх змінили термоядерні кораблі. Потужні, наділені колосальною енергією, вони легко переборювали опір атмосфери. їм непотрібні були високогірні ракетодроми, і стартовий майданчик у Кавказьких горах спустів. Тільки зрідка тут з’являлися люди, щоб зустріти ракети, що вертали з польоту. Спочатку кожне повернення сприймалося як подія. Згодом це стало тільки історією. Нові засоби дослідження — термоядерні ракети, дифракційні телескопи, гравітаційні аналізатори — приносили набагато важливіші відомості про космос, ніж іонольоти, безнадійно застарілі, незугарні в очах людей XXI століття.

Юнака послали зустріти п’ятдесят п’ятий іоноліт. На ракетодромі Буздаг три роки не було людей. Юнак навів лад у обладнанні, перевірив прилади і тиждень нудьгував без діла. Вдень забирався в гори, вечорами читав книжки. Читання розважало його. Він звик до мікрофільмів, і важкі, громіздкі книжки з пожовклими від часу сторінками здавалися йому чимсь дуже давнім. Це було минуле століття — романтичне, героїчне, жорстоке і зворушливо наївне XX століття. І коли надвечір прилетів старий, юнак не здивувався. Старий теж був часткою XX століття. Він будував перші іонольоти, він створив гравітаційний аналіз, його ім’я носили океан на Венері і гірська вершина на Меркурії. З шкільної лави юнак знав життя старого. Принаймні він вважав, що знає, бо молода його пам’ять чіпко тримала завчені дати і факти. Він пам’ятав рік народження старого, міг перелічити польоти і відкриття, знав усі праці — від класичної “Теорії гравітації” до новітніх досліджень зоряної динаміки. Юнак бачив старого в сотнях мікрофільмів, і йому здавалося, що цей чоловік такий же спокійний і твердий, як скелі, серед яких він збудував колись ракетодром.

З гір тягло не сильним, але дуже холодним вітром. Озеро парувало. Воду в ньому зогрівав пущений сорок років тому ядерний реактор, і вона не замерзала навіть у найсуворіші морози. Пара, звиваючись, повзла над водою, повільно, неохоче підіймалася вгору, утворюючи прозоре, бузкове від світла люмінесцентних ламп марево. Чорна вода хлюпала біля бетонного парапету, по якому йшло двоє людей.

Старий не помічав вітру. Він навіть не підняв коміра хутряної куртки. Він прислухався до хлюпання води і вловлював у ньому звуки “Богатирської симфонії”. Музика бриніла в його душі, але йому здавалося, що він чує її ззовні, збоку. Його супутник ховав руки в глибоких кишенях куртки і занепокоєно поглядав на небо.

Зненацька старий зупинився, глянув на годинника. Юнак по-своєму зрозумів це і мерщій промовив:

— Так, лишилося сорок хвилин. Треба ввімкнути контрольну систему радіопосадки.

Він відчував якусь ніяковість у присутності старого. Йому кортіло повернутись до яскраво освітленого, теплого будинку, до пульта керування.

Старий уважно глянув на нього і сказав:

— Ідіть. Я зостанусь тут. І ось що… скажіть… радіофони працюють?

Юнак усміхнувся:

— Радіофони? Тут їх немає. Тут лише старовинна репродукційна мережа і ці… як їх… апарати магнітного запису.

Старий кивнув головою:

— Саме це я й мав на увазі. Спробуйте відшукати Другу симфонію Бородіна. Я хотів би послухати… Ну, ідіть же…

Старий рушив далі берегом озера. Тепер він ішов зовсім повагом, часто зупинявся. Він зберіг зіркість і добре бачив у напівмороку. За ланцюгом ліхтарів, що оперізував озеро, залягла темрява, але старий угадував там круті скелі, вивітрені, сточені сонцем і водою. Він бачив безлисті дерева, вищерблений часом бетонний парапет, потрісканий асфальт доріжок… “Старість, — сумно подумав він. — Тут усе старе. Гори, ракетодром і я”. Він бачив себе: високий, худий, трохи згорблений чоловік з довгим посивілим волоссям. “Старість, — повторив він. — Сімдесят два роки. А тоді було тридцять два… тридцять два”.

Він зупинився і довго дивився на озеро. Вдивлявся у випари, що клубочились, і ні про що не думав. Думки пірнули кудись у глибінь — невиразні, невизначені, їх можна було тільки вгадувати, як біг води у глибині замерзлого струмка.

Старий був спокійний. Він узагалі був дуже стриманою і спокійною людиною. Його вважали за сухого і черствого ще замолоду. Він мав ясний, схильний до аналізу розум. Для тих, хто його мало знав, це переважувало все інше. Так розпечені сонячні плями здаються чорними — за контрастом із ще гарячішою сонячною поверхнею.

Старий вдивлявся у марево, яке тремтіло над озером, і згадував те, що було тут сорок років тому. Він спробував уявити все по черзі, але не зміг: стрій думок ламався, пам’ять уперто виштовхувала якісь нічого не варті дрібниці. Він чомусь дуже ясно пригадав — зовсім ясно, немов це маячило перед очима, — шарф, що був на ній того вечора. Шарф був строкатий — з червоними корабликами, жовтими маяками, синіми птахами, — прозорий, легкий. “Ні, — подумав він, — це сталося не тут. Я почав говорити, мене перебили… так, так, головний механік… потім ми вдвох відійшли до лавки…”

Він спустився з бетонного парапету. Оглянув усе навколо. Лавки не було. Але старий знав, що вона стояла тут. Він нахилився, присів і побачив продушини в асфальті — сліди, залишені ніжками лавки. Усміхнувся, помацав асфальт. Крізь тріщини пробивалася трава, вже засохла, зжовкла.

Він хотів пригадати слова, сказані того вечора, — і не міг. Він навіть не міг пригадати, що вона тоді відповіла. Він твердо пам’ятав тільки одне: над ракетодромом звучала “Богатирська симфонія”. Слова — такі важливі і беззмістовні — не запам’яталися. Лишилася музика. Потім щороку в цей день вони слухали “Богатирську симфонію”. Щороку — якщо він був на Землі і якщо вони зустрічали цей день разом. Так проминуло тридцять шість літ. Вона померла, і він зостався сам.