Online-knigi.org
online-knigi.org » Книги » Фантастика и фэнтези » Научная фантастика » Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Господар - Пагутяк Галина (бесплатные книги онлайн без регистрации .TXT) 📗. Жанр: Научная фантастика. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте online-knigi.org (Online knigi) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:

…Дівчина у вінку простягала мені квітку, усміхаючись ніяково й довірливо, наче боялась, що я не візьму скромної польової квітки. Мати вся була зосереджена на дитині, але світла, яке випромінювало її лице, вистачило б, щоб зігріти весь світ. Інша жінка, вся в передчутті материнства, лежала, затуляючись від золотого дощу прозорими рожевими пальцями… Не пам’ятаю, як я опинився на сходах. Жінка гладила мене по голові й розповідала. Я мовчав, а вона розповідала давні легенди. Це вперше мені зустрілась людина, котра справді пам’ятала. Між нею й учителем була прірва, бо він говорив те, чого не бачив. Я повторював пошепки, наче молитву:

— Рембрандт,

Ван Гог,

Вермер,

Тіціан,

Моцарт,

Брейгель.

Тільки б не забути. Ні тут, ні в пустелі, де невдовзі опинюся.

Сонце вдарило по очах. Вітер гнав вулицею обгортку від морозива. Двоє дітлахів, хлопчик в зеленому костюмчику і дівчинка в рожевому платтячку, будували з камінців хатку, Я ще не пам’ятав початку світу, але він мав починатися з отих двох дітей.

Отож, крім грошей, сміття, зброї, ми привезли на Ерідан і це… Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, від всього відректись. Але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною — вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина…

Жінки уже не було зі мною. Я уявив собі, як вона вертається в Музей, підіймається по сходах, витирає картини і слухає музику. Потім втомлено йде вуличкою поміж жовтуватих запилюжених кущів, невідомо куди, не маючи і не потребуючи даху над головою, бо може уявити себе за дві тисячі років звідси, в майстерні художника, де на стіні висить карта Землі.

Я не мав уже ні сили, ні бажання шукати Оракула й довідуватись про власну долю. З часом я настільки помудрію, що сам вгадаю, чого мені слід остерігатись найбільше.

Добряче дошкуляв голод. Вже сутеніло. Вуличка, якою я простував, видавалась вбогою і зовсім не життєрадісною, головним чином через низенькі занедбані будиночки (без скляних стін!). Я не міг уявити собі, як можна жити в стандартних житлах з стандартним умеблюванням, хай навіть тимчасово. А тут і досі жили. Дорога була викладена нерівними камінцями завбільшки з мою долоню. Коло напівусохлого дерева, що росло між двома однаковісінькими будиночками, гралися двоє дівчаток і хлопчик; в сутінках їхні личка мали якийсь сіруватий відтінок. Я вирішив запитати в них, де можна поїсти. Підійшовши ближче, побачив, що хлопчик заіржавленим ножем копає ямку в сухій, твердій землі, а дівчатка перебирають невибагливі польові квіти, прив’ялі від спеки. Хлопчик мав десь зо сім років, дівчатка трохи менше. Діти були хоч і чисто вбрані, але якісь занедбані. Вони здивовано глянули на мене, Я здригнувся: очі в них були зелені, темно-зелені. Вранці вони мали бути кольору молодого листя. Я присів навпочіпки, і діти не здавались мені уже такими маленькими й беззахисними.

— Здрастуйте! — сказав я.

— Здрастуйте… — відказала тихенько одна з дівчаток і засоромилась.

Не пам’ятаю, чи й бачив колись, як соромляться діти. Я довго думав, що сказати далі.

— А в що ви граєтеся?

— В похорон.

— А вам не страшно? Де ваші батьки?

— Дома.

Хлопчик трохи зверхньо на мене глянув:

— Ми ховаємо джмеля!

— Він такий гарненький… Мама зачинила всі вікна, і джміль не міг вилетіти. А вранці ми з сестрою знайшли його під столом. Бачте, як він лежить на спинці і лапки зігнув. Стась каже, що він помер з голоду.

— Ні, він скучив за своєю мамою! — заперечила дівчинка, що досі мовчала. — Він так плакав і бився об шибку, а ми ще не вміємо відчиняти вікно. Стась каже, що треба вирити ямку і поховати джмеля. А він, коли захоче, прокинеться і вилізе.

— Він не прокинеться! — заявив Стась. — Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди…

Дівчатка принесли на листочку джмеля.

— Ні, треба спочатку покласти квіти! Так… Тепер йому буде м’яко лежати.

— А що далі нам робити? — спитали дівчатка.

— Треба заплакати!

— Я не хочу! — скривилась мала з замурзаним носиком. — Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.

— А ви зробіть отак! — хлопчик затулив лице руками.

Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:

— Досить!

— Можна засипати?

— Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.

— А ким була твоя бабуся? — спитав я.

— Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.

- І мене, і мене! — загукали дівчатка.

— Ви вмієте говорити промови?

Я знітився:

— Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.

— Ви спробуйте! А потім ми.

Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.

— Сьогодні, - мовив я, схиливши голову, — ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!

Мені аж самому защипало в очах.

— Тепер я скажу… — підвівся Стась. — Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.

— Ви не думайте, — заговорив я швидко. — Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.

— А моя бабуся не прокинулась!

Тут я замовк.

— Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.

— Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! — забідкався хлопчик.

— У мене є чистий носовик! — згадав я.

— О, який великий!

Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.

— Де ви живете? — спитався я.

— Я он тут, — вказав хлопчик на будинок справа, — а вони отут.

Він вказав ліворуч.

Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.

— Ну, я пішов, — сказав я.

І тут діти вчепились в мене:

— А як вас звати?

— А ви до нас прийдете завтра?

— А ваш будинок старий чи новий?

— А ви далеко звідси живете?

Мені б довелося відповідати на ці питання до пізньої ночі. Я рішуче взяв малих за плечі, поклявся, що навідаю їх обов’язково і все розповім, а зараз пізно і мені треба в аеропорт, і що я проведу до дверей спочатку дівчаток.

Ми зі Стасем почекали, поки за ними зачиняться двері.

— Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?

— Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.

— Чому?

— Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси…

— А ти хочеш?

— Ні.

— Чому?

Хлопчик помовчав, а тоді сказав:

— Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.

— Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.

Хлопчик зітхнув.

— Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він на заводі намотує дріт на такі великі барабани. Ви приходьте у неділю, він тоді добрий.

— Гаразд. Слухай! — тут мене осяяло. — А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.

Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.

— Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали…

Перейти на страницу:

Пагутяк Галина читать все книги автора по порядку

Пагутяк Галина - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.


Господар отзывы

Отзывы читателей о книге Господар, автор: Пагутяк Галина. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор online-knigi.org


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*