Людина, що знайшла своє обличчя - Беляев Александр Романович (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Не доходячи кількох десятків футів до огорожі саду, селяни зупинилися — вони не наважувались наблизитися до будинку. З натовпу вийшов Бен—Аріель. Селяни провели його поклонами і, збуджено розмовляючи, пішли назад.
Схиливши голову, Аріель зайшов у садок і попрямував до веранди.
— Послухай, Біной, Бен, чи як там тебе… — зупинила Сусанна юнака.
Аріель зупинився.
— Що ти таке утнув у церкві?
— Бабу… пастор містер Кінгслі сказав, що коли сильно вірити, то для людини немає нічого неможливого. Така сила християнського бога. Я з вірою звернувся до господа, щоб він допоміг мені піднятися над підлогою, і бог почув мене. От і все.
— І підняв тебе сам бог? Під пахви чи за волосся?
Аріель мовчав. Замовкла й Сусанна, посміхнулася і, роздувши ніздрі, майже крикнула:
— Дурниця! Не вірю! Ну, покажи мені цей фокус, коли не хочеш, щоб я назвала тебе брехуном!
Аріель здригнувся, глянув на хвіртку, на клумби гвоздиків і легко ступив на голівку квітки, причому квітка навіть не пригнулася. Так по голівках гвоздиків він перейшов клумбу і зупинився на доріжці, скромно поглянувши на Сусанну.
— Забавний фокус, — сказала Сусанна, намагаючись приховати збентеження. — Не думай, що ти переконав мене в своєму дарі творити чудеса.
— Я лише зробив те, що ви вимагали від мене, — покірливо відповів Аріель.
— Так… чудово! І як же ти думаєш використати ці фокуси?
— Бог укаже мені шлях.
Сусанна тупнула ногою.
— Терпіти не можу святенництва! — вигукнула вона, потім продовжувала говорити в роздумі: — Припустімо, що ти якось умудряєшся робити це, що це не гіпноз. Ну, а далі? Невже ти пророблятимеш усі ці фокуси лише для того, щоб викликати істерику в старух і стариків у церкві або дивувати дівчат-простушок, пурхаючи по клумбах, як метелик? Чи, може, ти маєш намір збирати мідяки на ярмарках? Чоловік повинен займатися справжнім чоловічим ділом, Я б на твоєму місці вступила в пожежники. Так, у пожежники! Рятувала б людей з палаючих будинків, злітаючи на високі поверхи, куди не досягає пожежна драбина. Або працювала б у товаристві спасіння на водах, а не корчила б з себе чудотворця і не жила б у глушині на чужих хлібах.
— Можливо, я так і зроблю, — відповів Аріель, низько вклонився і пішов у дім.
«Спритний шахрай!» замислено дивлячись на квіти, подумала Сусанна.
Розділ тридцять четвертий
ЗАГАЛЬНЕ ХВИЛЮВАННЯ
Повернувшись додому, пастор довго ходив з кутка в куток по своєму кабінету, чіпляючись ногами за легкі «похідні» стільці і столики з бамбукової тростини. Як і багато хто з англійців в Індії, він не купував добротних меблів, вважаючи своє перебування тут короткочасним, і так минали роки.
Кінгслі охопило надзвичайне хвилювання. Він стискав руки так, що хрустіли пальці, він хапався за голову.
Що сталося? Чудо? Одне з чудес, про які він так багато і красномовно патякав у проповідях? «Є бог!» згадав він чийсь вигук у церкві. Але ж це неможливо! Проти чудес повставав його практичний розум англійця двадцятого століття.
А якщо він не вірить у можливість чуда, то, значить, не вірить і в бога? Ця думка, що несподівано з’явилася, приголомшила його.
Кінгслі знав, що релігія потрібна. І він був одним з чиновників, які ретельно виконували свою роботу. Простим людям потрібна релігія, потрібен бог, віра в чудо, без цього з ними важко справитися! І в його обов’язок входило підтримувати цю віру. І раптом з’являється цей хлопчисько Бен і перевертає все догори ногами, ставить його, пастора, перед самим собою в надзвичайно безглузде становище. Звичайно, Бен не змусить його повірити в чудо бога, чудо творця. Та все ж що означає це надприродне явище? Як зрозуміти його? Як бути далі?
Дуже заманливо використати Бена. Але це рискована гра, в якій можна скомпрометувати і себе, і місіонерство, і англійців. А чудово було б використати… Скільки можна навернути невірних, який блискучий подати звіт!..
Поки пастор сотий раз міряв свій кабінет, блаженна тітонька Флоренса стояла з молитовно складеними руками в кімнаті Аріеля, захоплено дивилася на нього і говорила:
— Значить, ти можеш рухати й гори? Прошу тебе, милий Бен, зроби це чудо! Бачиш гору? — І вона кивнула головою в бік вікна. — Відсунь її трохи далі. Через цю гору я ніколи не бачу сонця в моїй кімнаті.
— Це могло б погубити людей і тварин, які живуть на горі і в її околицях, — ухильно відповідав Аріель.
Тітонька задумалася. Жадоба чудес оволоділа нею.
— Ну, нехай хоч стіл зрушить з місця!.. І можеш ти зробити мене молодою? Або перенести мене в Англію?.. Нехай за словом твоїм оживе ця зів’яла квітка… Ну, звільни мене хоча б від каменів у печінці!
— Не можна випробовувати господа марно, — відповідав Аріель, якому набридла настирливість тітоньки Флоренси.
— Чому марно? Камені в печінці завдають мені жахливого болю, операції ж я боюся, як…
— Значить, вас бог покарав каменями в печінці!
Флоренса змовкла, згадуючи гріхи, за які бог міг покарати її каменями в печінці… Все ж чудотворці — незговірливі люди… Запропонувати йому подарунок? Ще образиться, скаже, що це симонія — торгівля чудесами. От якби самій запастись отакою гірчичною насінинкою віри…
— Слухай, Бен, не сердься. Але, можливо, ти зміг би передати мені трошечки своєї віри, хоч з порошинку?
— Це залежить від вас. Вірте, і ви одержите по вірі вашій!
Тітонька Флоренса зажмурилася, стисла кулаки, почервоніла від натуги.
— Вірю, що піднімуся в повітря! Вірю, господи, вірю!.. — Вона ставала навшпиньки. — Здається, вже! Господи, та невже? Як страшно! Здається, піднімаюсь! Вірю, вірю, вірю, вірю! — Вона міцно зажмурила очі,
Аріель, остаточно втративши терпіння, раптом схопив тітоньку Флоренсу, вмить посадив її на шафу і вибіг з кімнати. На сходах він мало не збив з ніг пастора.
— Іди за мною, Бен!
Пастор привів Аріеля в свій кабінет, посадив у крісло, довго ходив по кімнаті. Нарешті він сказав:
— Слухай, Бен, як ти це робиш?
— По вірі моїй, — скромно відповів той. Пастор мало не скипів, але стримався.
— Покажи ноги! — наказав він.
Кінгслі нагнувся і, крекчучи, оглянув їх. Ноги як ноги. На підошвах ніяких пружинок, апаратів.
— Чи не навчили тебе факіри левітації? — спитав він, хоч завжди твердив, що левітація — пусті вигадки туристів. Але тепер він швидше повірив би в чудеса факірів, — усе ж таки це могли бути лише спритні фокуси, — ніж у чудо християнського бога.
— Я не знаю, що таке левітація, — простодушно відповів Аріель.
— Ну, гаразд. Якщо ти зараз обдурюєш мене, то обдурюєш бога, і він покарає тебе: пошле проказу. А якщо не обдурюєш, то чи бажаєш послужити йому?..
— Усе моє життя належить богові, який творить чудеса, — відповів Аріель.
— Добре, йди, Бен.
І коли Аріель вийшов, пастор сказав:
— Жеребок кинуто. Що буде, те й буде! Це все ж таки найкращий вихід із становища. Я використаю Бена, ким би він не був, наверну до християнства силу-силенну язичників, складу блискучий звіт і поїду в Англію із славою великого місіонера, а потім мій наступник нехай розбирається тут в усьому, як знає!
І йому вже ввижалися нагороди, столичний ректорат, а можливо, і єпіскопство.
У кабінет вбігла Сусанна, розмахуючи газетами.
— Батьку, я завжди казала, що твій Бен — авантюрист. Ось глянь, у газетах пишуть про літаючу людину. Це, звичайно, він.
— Але вона все ж таки літає, ця людина?
— І льотчики літають, і жуки літають, але не видають себе за чудотворців!
— Слухай, Сусанно! Якщо ти хочеш швидше повернутися в Лондон, не показуй нікому газет, нічого ні з ким не говори про Бена і не втручайся ні в що. Прошу тебе… Це триватиме всього кілька днів, і тоді, даю тобі слово, ми поїдемо в Англію остаточно!
Аріель уже не застав тітоньки на шафі. Закликавши на допомогу віру, вона хотіла плавно спуститися з шафи, але впала, забила коліна, докорила сама собі за те, що недостатньо вірить, і подалася в свою похмуру кімнату.
