Біла сукня Попелюшки - Булычев Кир (читать полностью книгу без регистрации TXT) 📗
Повернувся Гогія з плівками, знятими з самописців.
— Здуріти! — вигукнув він, не приховуючи захвату. — Ми свідки катаклізму справжнього масштабу. Яке скидання! Ви не уявляєте, що твориться в океані!
Дімов несхвально спохмурнів.
— Пробачте, — обернувся він до Павлиша, — слід було б дати вам можливість повернутися на Станцію. Тут може бути небезпечно. Але ми обмежені в засобах транспорту.
Павлиш навіть не встиг образитися. Дімов вже не дивився на нього.
— Ван, — продовжував Дімов так само буденно, — негайно викликайте Вершину, нехай летять сюди.
— Навіщо? — не відразу зрозумів Ван.
— Шукати. Їх шукатимемо. Тут глибини невеликі.
— Не терплю неробства, — промовив Єрихонський. — Я піду на катері їм назустріч.
— Катер поведе Ван, — наказав Дімов. — Єрихонський піде з ним. Ви, Павлише, залиштеся біля рації і, якщо потрібно, вилетите на флаєрі.
Павлиш підійшов до рації й став за спиною Вана.
Ван вимовив, піднійаючись:
— Усі позивні тут. Рація стандартна. Знайомі?
— Проходили.
Ван знизив голос і сказав на вухо Павлишу:
— Не сперечайтеся з Дімовим. Він зараз — суцільні нерви. Катаклізм на носі. Єрихонський в істериці, а підводники шукають перли в Синьому гроті, не знаючи, що їх чекає, коли вони сюди являться.
— Ви впевнені, що тривога не помилкова?
— Упевнений, — відповів лаконічно Ван. Він узяв свій комбінезон і маску.
За вікном майнуло щось біле, ніби там махнули простирадлом.
— Агов, — зрадів Ван, виглянувши назовні, — на ловця і звір біжить. Це ж Алан!
— Де? — спитав Дімов.
— Сам прилетів. Тепер ось доводьте, що телепатії не існує.
Вікно було прямо перед Павлишем. По чорному, мокрому від талого снігу, по березі повільно брів величезний білий птах.
Такий же, як той, що Павлиш бачив у день прильоту.
Єрихонський уже був одягнений, він відкривав люк. Дімов теж натягнув маску.
— Павлишу, залишайтеся тут. Не відходьте від рації. Якщо щось термінове, покличте мене. Я пішов поговорити з Аланом.
Зі Станції повідомили, що флаєр вилетів на пошуки підводників. Запитували, що нового в сховищі. Павлиш відповів, що поки нічого.
За вікном Дімов розмовляв із птахом. Птах ледве діставав йому до поясу, але його крила, навіть складені, тягнулися метра на три, і кінці їх спиралися на широкий хвіст. У птаха була невелика голова з коротким дзьобом і нерухомі блакитні очі.
Ще один поштовх змусив задзвеніти неприбраний посуд.
Підключився Нільс.
— Слухай, Ване, — сказав він своїм тихим механічним голосом, — де розташований цей Синій грот?
— Ван пішов на катері. Певно, туди. А я точно не знаю, де цей грот.
— А, це Павлиш? Тоді запиши точні нові дані.
За вікном Дімов кутався в куртку. Йому було дуже холодно. Птах, погойдуючись, незручно вибіг на довгу плиту, що здіймалася над затокою, і розправив крила. Тут же він перетворилася на шестиметрове вітрило і не встиг добігти до краю плити, як зустрічний вітер підняв його в повітря, і, щоб не втратити рівноваги, Алан сильно змахнув крилами й почав набирати висоту.
Дімов возився в перехіднику, потім відкрив люк, впустив клуб пари. Він намагався угамувати тремтіння.
— Думав, помру, — сказав він. — Молодець Алан.
— Чому? — запитав Павлиш.
— Йому не сподобалися хвилі в тому секторі. У нього своя теорія — географічна. Характер і місце землетрусу, що наближається, він розраховує по малюнку хвиль. Йому добре — згори усе видно. З сейсмологами він через це страшенно сперечається. Вважає, що його теорія — панацея від усіх бід, а вони вважають, що вона схожа на ворожіння на кавовій гущі. Мабуть, вони мають рацію, вони фахівці… Мене хтось викликав?
— Нільс просив передати вам дані по прогнозу.
— Давайте. Ні, що за молодець Алан! Прилетів саме сюди. А знаєте, Павлишу, я більше вірю птахам, ніж нашому катеру. Якби Алан не прилетів, довелося б вас на флаєрі посилати.
— Говорить Вершина. Вершина викликає Сховище, — увімкнувся приймач. — Хто на зв’язку?
— Сховище слухає, — відповів Павлиш.
Дімов підійшов ближче.
— Говорить Сен-Венан. Ми вилітаємо.
— Добре, — відгукнувся Дімов. — Не забудьте передавач. Розумієте, — Дімов обернувся до Павлиша, — наші передавачі добрі для геологів та інших наземних жителів. Приторочив до грудей і тупай. А біоформам вони незручні. У будь-який слушний час вони намагаються від них позбавитися. А насправді, навіщо літаючому біоформу зайві триста грамів ваги? Для нього кожен грам зайвий.
У сховище повернувся Пфлюґ. Він довго возився в перехіднику, зітхав, гримів бляшанками, потім насилу протиснувся в люк.
— Дивовижний день, — вимовив він, розставляючи на столі своє господарство. — Три норми, три норми принаймні. Рідкісні екземпляри самі лізуть на берег.
Він помітив, що Павлиш сидить за рацією, і сказав:
— Я бачив, як ішов катер. Тільки не встиг запитати. Що, підводники ще не приплили?
— Про всяк випадок підготуйте медпункт, — велів Дімов.
— Мабуть, краще це зроблю я, — помітив Павлиш, — а ви поки почергуйте біля рації.
— По-перше, Пфлюґ нікудишній радист, — заперечив Дімов. — По-друге, ви, Павлиш, підозрюю, нікудишній ветеринар. Ви забуваєте, що біологічно наші друзі і колеґи не відносяться до антропоїдів.
— Так, — підтвердив Пфлюґ, — правильно, як це не прикро. Але я впевнений, що нічого поганого не станеться.
Він відкрив ящик у кутку біля перегородки, став перебирати блискучі інструменти й ліки, поглядаючи при цьому на бляшанки зі своїми трофеями.
Поступили повідомлення з флаєра, який вилетів зі Станції. Флаєр пройшов уже п’ятдесят кілометрів. Нічого в океані поки не помічено.
У вікно Павлишу було видно, як зі схилу гори біжить Гогія. За ним, навантажений контрольними приладами, йшов слідом Нільс.
— Що там на катері? — спитав Дімов.
Павлиш викликав катер.
— Увесь час подаємо сигнали, — відгукнувся Ван. — Поки відповіді немає. А у вас що нового?
— Нічого.
— Сховище! — наклався на ці слова рівний високий голос одного з птахів. Павлиш ще не навчився розрізняти голоси біоформів. Видно, насадки у усіх були однотипними. — Сховище! Бачу Сандру!
— Де? — запитав Павлиш.
— Південь-південь-захід від Косої гори. Тридцять миль. Ви мене чуєте?
— А що вона? — крикнув Єрихонський. — Що з нею?
— Вона тримається на воді, але мене не помічає.
— Катер, повідомите ваш квадрат, — зажадав Дімов.
— 13-778, — відповів Ван. — Північний захід від острова.
Дімов увімкнув екран-карту.
— Сімдесят п’ять миль, — сказав він. — Навіть якщо точно вийдете в квадрат, вам знадобиться півгодини.
— До зв’язку. — Ван вимкнувся.
— Півгодини, — тихо повторив Дімов. І тут же викликав птахів: — Ви зможете надати їй допомогу?
— Ні, — відповів голос. — Я тут один. Мені її не підняти. Вона, по-моєму, непритомна.
Павлиш швидко натягував комбінезон.
— Де маска?
— Візьми мою, — велів Пфлюґ, — он вона лежить.
Дімов побачив, що Павлиш майже одягнений.
— Ти знаєш цей флаєр?
— Ще б пак.
— Я з ним, — сказав сейсмолог Гогія. — Добре, що я не встиг роздягтися.
Дімов повторив:
— Тридцять миль на південь-південь-захід. — Потім обернувся до мікрофона. — Через дві хвилини до вас вилітає флаєр. Буде хвилин через десять. А катер не встигне раніше, ніж через півгодини.
Коли Павлиш закрив за собою зовнішній люк, він устиг здивуватися тому, як змінилося освітлення. Сонце було затягнуто червонястим серпанком, і чорна гора підсвічується ззаду, немов там таївся театральний прожектор.
Сейсмолог першим ускочив у флаєр. Павлиш підняв ногу, щоб піти за ним, але тут двері в сховище відкрилися, вилетів Пфлюґ, що не встиг ні одягнутися, ні натягнути маску. Він відкрив рота, намагаючись вдихнути повітря, і кинув в їх сторону маленький медичний контейнер.
— Тепер тримайтеся, — попередив Павлиш, сідаючи за пульт і дивлячись через бічне вікно, як Дімов допомагає Пфлюґу забратися назад у сховище. — Коли розповідатимете онукам про сьогоднішній день, не забудьте згадати, що вів машину екс-чемпіон Москви по вищому флаєрному пілотажу.
