Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (прочитать книгу txt) 📗
— Книгу не можна нікуди здавати, громадянко, — офіціальним тоном заявив черговий, одірвавшись од акта, якого він складав. — Це речовий доказ.
— Нічого, здамо потім, — заспокоїв дівчину Волошин. — Але як нам знайти бабусю? Адже вона потерпіла, вона власниця книги, яку ми врятували.
Дівчина знизала, плечима:
— Не знаю…
Черговий по відділенню записав її свідчення. З’ясувалося, що дівчину звуть Тася (Анастасія), а прізвище її Березкіна, і що вона студентка французького відділення Інституту іноземних мов.
Волошин і Тася разом вийшли з відділення міліції і попрямували до площі Свердлова. Дорогою вони розмовляли про книги, про шахи, про бокс. І з сміхом і обуренням Тася згадувала, як Фенімор Купрін на її очах “купував” у бабусі старовинну книгу. Їй було жаль бідної старенької.
— Давайте знайдемо її! — запропонувала Тася.
— Що ж, спробуємо, — охоче погодився Волошин. — Зрештою, це з моєї вини бабуся позбулася своєї книги. А книга, за всіма ознаками, ідейна.
— Яка? — здивовано спитала Тася.
Він посміхнувся.
— Це у мене звичка. Все хороше я називаю “ідейним”, усе погане — “безідейним”.
— Ах, он як! Ну, тоді, якщо не хочете бути “безідейним” бригадмільцем, знайдіть бабусю, — повчальним тоном сказала Тася.
ПРОФЕСОР СТРІЛЕЦЬКИЙ
Минув тиждень після пригоди на книжковій товкучці, а новий знайомий подзвонив Тасі Березкіній всього один раз. Він розповів, що обійшов усі московські букіністичні магазини, які торгують іноземними книжками. Він сподівався, що бабуся з кошиком усе-таки однесла свої французькі книжки букіністам і тоді з накладної можна було б дізнатися про її прізвище й адресу. Але ніхто не приносив у ці магазини книжок, назви яких Тася йому сказала. Нічого не могли повідомити про бабусю і в книжковій крамниці письменників.
— Бідний! — вигукнула Тася. — Ви, напевно, замучилися. Всі магазини обійшли!..
— Ні, не дуже замучився, — безтурботним тоном відповів Волошин. — У Москві всього лише… два букіністичні магазини беруть і продають безідейну іноземну літературу.
У нього були лукаві очі. Тася їх не бачила, але знала, що вони зараз такі.
Волошин запросив її сходити в кіно, але Тася відмовилася: наближались іспити.
Одійшовши від телефону, вона сіла на диван і задумалась над книжкою, згадавши шапку каштанового волосся, чіткий профіль з довгуватим “гоголівським” носом, веселі карі очі…
“Любить книжки… Захоплюється боксом і шахами… Бригадмілець… Цікавий хлопець…”
Через тиждень Іван Волошин знову подзвонив Тасі. У його тоні вже не було звичайного спокою і жартівливості.
— Нам треба негайно зустрітися, — квапливо сказав він. — Надзвичайна пригода з нашою древньою “біблією”…
— Що сталося?
— Обох нас хоче бачити професор Стрілецький. Це знавець стародавньої літератури.
Отже, старовинна книга вже потрапила до рук учених.
— Добре. Коли ми повинні до нього прийти?
— Сьогодні о будь-якій годині. Він чекає нас…
Вони домовилися зустрітись через півгодини в Олександрійському сквері, навпроти обеліска.
Тася прийшла в сквер майже вчасно, запізнившись усього тільки на двадцять хвилин.
Молодий бригадмілець похмуро буркнув:
— Салют! Ходімо…
— У відділення? — сміючись запитала Тася.
— Я по дорозі розкажу, що знаю. Професор живе недалеко, на Волхонці.
У Волошина був занепокоєний вигляд. Він ішов так, що Тася ледве встигала за ним.
— Справу про намір громадянина Фекліна шахрайським шляхом привласнити книгу, належну невідомій громадянці, припинено через відсутність потерпілої, — став пояснювати він Тасі, наслідуючи мову міліцейських протоколів. — Але за ходом слідства речовий доказ, тобто старовинну книгу, було передано на експертизу професорові Стрілецькому Ігнату Яковичу. Цей учений встановив, що книга має велике… ну як би це сказати… культурне значення як пам’ятка стародавньої літератури….
— Так, але при чому тут ми з вами? — запитала Тася. — Якщо книга цінна, нехай віддадуть її в Ленінку, і все…
— Ні, не все. Ми з вами тільки одна ланка в ланцюгу. Професор хоче знайти ту бабусю, що пропала. І ми повинні йому допомогти. Надайте ходи, Настусю!
— Я не Настуся, а Тася, — образившись, відповіла дівчина.
— Жаль! Настуся — гарне ім’я.
— Ідейне?
— Цілком…
Вони пройшли кремлівським сквером і, проминувши Кам’яний міст, через маленький старовинний Лебедячий провулок вийшли на Волхонку.
— Тут, — зупинившись, мовив Волошин і показав на високий дім.
їм відчинила літня жінка в білій пуховій хустці, накинутій на плечі. Уважно подивившись на Волошина і Тасю, вона сказала:
— Ігнат Якович вас чекає. Він у кабінеті…
Волошин постукав у двері кабінету. Хтось високим фальцетом прокричав:
— Заходьте!
Вони ввійшли у велику, високу кімнату, заставлену книжковими шафами і шестиярусними стелажами. Крім книжок, тут були тільки письмовий стіл і— шкіряні крісла. Але й вони, тобто стіл і крісла, також були завалені книжками: старими, поруділими, в шкіряних оправах з мідними застібками, новими, які ще пахли друкарською фарбою, мініатюрними книжечками, які можна заховати в рукаві, книжками середнього формату і величезними, як надмогильні плити, інкунабулами. Це була скоріше бібліотека, ніж кабінет… Тут було зібрано тисячі книг. Одні з них статечно стояли на полицях, другі покотом лежали на кріслах, треті Монбланами височіли на письмовому столі, а деякі стопами були складені на паркетній підлозі коло полиць. Очевидно, у господаря цієї бібліотеки було досить часу взяти з полиці, переглянути або прочитати потрібну книжку, але поставити її на місце у нього вже не вистачало ні духу, ні часу… Та де ж він? Де хазяїн цієї бібліотеки?..
— Я тут! Тут, молоді люди! Зараз я до вас зійду! — пропищав хтось тоненьким голоском позаду них.
Тільки тепер Волошин і Тася помітили драбинку, на верхньому широкому щаблі якої сидів з книгами на колінах маленький чоловічок у великих старечих окулярах. Це й був професор Стрілецький, учений з світовим ім’ям, арабіст, автор багатьох праць з древньоруської літератури і знавець літератури стародавнього Сходу. Йому нещодавно сповнилось сімдесят років, але він весь сяяв, блищав, злегка тремтів, як ртутна кулька. З драбинки він не зійшов, а скотився. Білою настовбурченою шевелюрою, пишними пригладженими вусами, голеним обличчям і гострими спостережливими очима він скидався на якогось композитора, що його Тася бачила на фотографії у журналі. Але на якого, вона ніяк не могла пригадати.
Стрілецький сунув Тасі й Волошину маленьку суху руку і сказав:
— Бригадмілець Іван Волошин і студентка Анастасія Березкіна. Дуже приємно!
— Бригадмілець — це моя побічна професія, — сказав Волошин.
— Знаю, знаю! — вигукнув професор. — Ви технік-електрик і великий любитель книжок. Усе знаю!.. А ви майбутній педагог і знавець французької мови, Настусю. Правильно?
— Вона не Настуся, а Тася, — стараючись уникнути погляду дівчини, сказав Волошин.
— Тася! Чудове ім’я! — захоплено вигукнув Стрілецький і повів своїх гостей до письмового стола. — Сідайте!
Гості недовірливо поглянули на крісла, заповнені книжками, і залишилися стояти.
— Ах, книжки! — вигукнув Стрілецький і безпорадно озирнувся. — Машо! Машенько! — покликав він.
У двері заглянула дружина Стрілецького.
— Там хто-небудь є? Принесіть стільці!
Професорша журно похитала головою і вийшла.
— Ви знаєте, навіщо я покликав вас, друзі мої? — спитав професор, зупинившись перед Тасею.
— Ні, я не знаю, — тихо сказала вона.
— Ми трохи догадуємося, — виправив її Волошин.
Хатня робітниця внесла стільці. Тася і Волошин сіли, а Стрілецький, як і раніше, стояв. Заклавши великі пальці в кишені жилетки, він задріботів по кабінету, то віддаляючись до дверей, то повертаючись до стола.
