Фах - Азимов Айзек (читаем книги онлайн бесплатно TXT) 📗
Він шалено тряс Джорджа, і коли вони, не припиняючи боротьби й мало не падаючи, рухалися через залу, у вухах Джорджа пролунав голос долі у вигляді оклику полісмена:
— Досить. Досить. Припиніть!
Серце Джорджеві налилося свинцевим тягарем і важко забилося. Полісмен запитає їхні імена і вимагатиме посвідчення, а у Джорджа немає документів. Після перших же запитань відкриється, що він не має фаху. І, крім того, все відбуватиметься в присутності Тревіліяна, який нестерпно страждав, зазнавши невдачі, й, повернувшись додому, він роздзвонить це всім, утішаючи своє уражене самолюбство.
Джордж не міг знести цього. Він вирвався і кинувся був тікати, та відчув на своєму плечі важку руку полісмена.
— Гей, постривайте! Покажіть-но ваші документи.
Обмацуючи кишені в пошуках свого посвідчення, Тревіліян різко мовив:
— Я — Арманд Тревіліян, металург по кольорових металах. Я тільки-но брав участь в Олімпіаді. Ви краще з’ясуйте, сержанте, хто він такий.
Джордж стояв перед ним і не міг вимовити ні слова. Губи йому пересохли, а горло стислося.
Почувся чийсь спокійний і вимогливий голос:
— Можна вас на хвилиночку, сержанте?
Полісмен обернувся:
— Так, сер?
— Цей юнак — мій гість. Що сталося?
Джордж озирнувся, не в змові приховати подиву. Це був той самий сивий чоловік, який сидів з ним поряд на Олімпіаді. Сивий доброзичливо кивнув Джорджеві. Його гість? Він що, з глузду з’їхав?
— Ці двоє порушували порядок, сер, — пояснив полісмен.
— Заподіяно якийсь злочин? Є збитки?
— Ні, сер.
— Що ж, тоді я всю відповідальність беру на себе.
Він показав полісменові маленьку картку, той одразу ж відступив назад.
— Постривайте… — обурено почав було Тревіліян, але полісмен рвучко повернувся до нього:
— Все гаразд. Маєте якісь претензії?
— Я тільки…
— Йдіть своєю дорогою. І ви теж… Розходьтеся.
Навколо них зібрався чималий натовп. Тепер він розпався, і люди неохоче розійшлися.
Джордж дозволив супроводжувати себе до скімера. Однак перед тим як сідати, зупинився.
— Дякую вам, але ж я не ваш гість.
Могло ж статися так, що його помилково вважають за когось іншого.
Та сивий посміхнувся і сказав:
— Ви зараз дійсно мій гість. Дозвольте відрекомендуватися. Я — Ладислас Інженеску, дипломований історик.
— Але ж…
— З вами нічого поганого не трапиться, повірте. Зрештою, я просто хотів позбавити вас деяких неприємностей, пов’язаних з поліцією.
— Але ж чому?
— Ви хочете знати причину? Ну припустімо, що ми з вами — ви і я — почесні земляки. Згадайте, як ми разом уболівали за ту саму людину. А ми, земляки, повинні триматися один одного, навіть якщо ми зв’язані почесним громадянством. Еге ж?
І Джордж, який зовсім не довіряв ні цьому Інженеску, ні самому собі, опинився у скімері. Він вирішив було вилізти, та вони вже піднялися в повітря.
«Цей чоловік посідає якесь положення в суспільстві, — збентежено подумав він. — Бо ж полісмен послухав його».
Джордж уже майже забув, що головна мета його прибуття до Сан-Франціско — розшукати не Тревіліяна, а кого-небудь, досить впливового, щоб домогтися перегляду його здібностей для здобуття освіти.
Такою людиною міг бути й цей Інженеску. І він сам натрапив на Джорджа.
Все може скластися дуже вдало… Проте ця думка здалася Джорджеві не дуже переконливою. На душі було мулько.
Під час недовгого польоту Інженеску вів спокійну розмову. Він показав Джорджеві найцікавіші в місті місця, поділився згадками про минулу Олімпіаду, на якій був присутній. Джордж слухав неуважно, хмикаючи у паузах щось незрозуміле. Він з хвилюванням стежив, куди летить скімер.
Чи не прямують вони до одного з виходів у захисному куполі, щоб вилетіти з міста? Ні, вони почали знижуватися, і Джордж з полегшенням зітхнув.
Скімер опустився біля розташованого на даху входу в готель. Коли Джордж виліз, Інженеску запитав:
— Ви не відмовитесь пообідати зі мною в моєму номері?
— Звичайно, — відповів Джордж і приязно посміхнувся. Він якраз почав відчувати порожнечу в шлунку, бо ж пропустив другий сніданок.
За обідом Інженеску не промовив і слова. Настала ніч, і автоматично ввімкнулися стіни. «Я прожив самостійно майже цілий день», — подумав Джордж.
Коли вони вже пили каву, Інженеску нарешті знов озвався:
— Ви поводилися так, наче підозрювали мене в чомусь недоброму.
Джордж почервонів і, поставивши чашку, спробував щось заперечувати, та його літній співрозмовник розсміявся і похитав головою:
— Так воно і є. Я уважно спостерігав за вами, відколи вперше побачив, і мені здається, що тепер багато про вас знаю.
Джордж перелякано підвівся.
— Сядьте, — мовив Інженеску, — я тільки хочу допомогти вам.
Джордж сів, але в голові його здійнявся вир думок. Якщо старий знав, хто він, то чому не залишив у руках полісмена? А з другого боку, чому він вирішив запропонувати йому допомогу?
— Ви бажаєте знати, чому я вирішив допомогти вам? — запитав Інженеску. — О, не лякайтесь, я не вмію читати думки. Бачите, мій досвід дозволяє з найнезначнішої зовнішньої реакції людини судити про її думки. Вам це зрозуміло?
Джордж заперечно похитав головою.
— Спробуйте уявити собі, яким ви мені здалися з першого погляду, — сказав Інженеску. — Ви стояли у черзі, щоб подивитися Олімпіаду, та дрібні деталі вашої поведінки не відповідали тому, що ви робили. Ви мали непідходящий вираз обличчя, не ті жести. Я подумав, що тут щось не те, що тут криється якась дивовижна загадка. Можливо, розмірковував я, ви самі не усвідомлюєте, що з вами. Я не витримав, пішов і сів поруч з вами. Потім, коли ви вийшли, я знову пішов за вами і підслухав розмову з другом. І вже після того ви стали для мене дуже цікавим об’єктом для вивчення — вибачте, якщо це звучить неприродно, — тож я не міг дозволити, щоб вас забрали в поліцію… Скажіть, що вас турбує?
Джордж вагався. Якщо це пастка, то для чого діяти таким кружним шляхом? А йому ж так треба до когось звернутися! Бо ж він приїхав у місто по допомогу, а зараз йому її пропонують. Можливо, погано саме те, що її запропонували. Допомога дається йому надто вже легко.
— Звичайно, те, що ви розповісте мені як соціологу, не підлягає розголошенню, — вів далі Інженеску. — Ви розумієте, що це означає?
— Ні, сер.
— Це означає, що з мого боку буде безчесним, якщо я розповім комусь про те, що дізнаюся від вас, хоч би з якою метою я це зробив. Більше того, ніхто не має законного права примусити мене щось розповідати.
— А я думав, ви — історик, — у Джорджеві несподівано спалахнула підозра.
— Так, я — історик.
— Тільки-но ви сказали, що соціолог.
Інженеску зареготав.
— Даруйте, юначе, мені не слід було сміятися, — вибачився він, коли зміг заговорити. — Я перепрошую, юначе, бо сміявся не з вас. Я сміявся з Землі, з того, якого великого значення вона надає природничим наукам, і з деяких практичних сторін цього захоплення. Пропоную парі, що ви можете відтарабанити напам’ять будь-який розділ будівельної технології або теоретичної механіки і водночас нічогісінько не тямите в соціології.
— Припустімо, тоді що ж таке соціологія?
— Соціологія — це наука, яка вивчає людські колективи. Вона, як, наприклад, зоологія, ділиться на багато спеціалізованих галузей. Скажімо, є фахівці з культури, які вивчають культуру, її зростання, розвиток і занепад. Культура, — додав він, випереджаючи Джорджеве запитання, — це поєднання всіх аспектів нашого життя. До культури належить те, в який спосіб ми заробляємо собі на життя, у що віримо, від чого отримуємо задоволення, наші уявлення про добро та зло тощо. Ви розумієте?
— Здається, так.
— Економіст — не фахівець з економічної статистики, а саме економіст — спеціалізується на вивченні того, у який спосіб культура задовольняє тілесні потреби кожного члена суспільства. Психолог вивчає окремих членів суспільства і той вплив, який суспільство має на них. Прогнозист планує майбутній шлях розвитку суспільства, а історик… Це вже з моєї галузі.
