Велика місія цивілізаторів - Дмитрук Андрей Всеволодович (хороший книги онлайн бесплатно TXT) 📗
— Слухаю.
— Пробачте, сер, з вами говорить Севедж, мер міста Паунтвілла.
— Чим можу служити, містер Севедж?
— Бачите, сер… У нас таке скоїлося… Ось, знову… чуєте?
— Ви що — посуд б'єте?
— Нам не до жартів, сер. Зруйновано ряд кварталів.
— Та поясніть ви мені, нарешті, в чому справа!
— Гігант, сер! Людина заввишки понад двісті метрів. Велетень зірвав автомобільний міст і орудує ним, як ціпком…
— Очевидно, він ще не встиг добратися до салуна, в якому ви сидите, Севедж?
— Клянусь богом, сер, це правда. Клянусь життям своїх дітей! Я розумію, звісно… Ніде, ніколи… Господи! Я бачу його з вікна! Якщо ви не надішлете військових літаків, він роздушить Паунтвілл, як мурашник! Розумію, розумію…
Щось стукнуло — певне, мер впустив трубку на стіл. Губернатор, нахмуривши брови, з хвилину слухав страшенний гуркіт і брязкіт…
«Або телефонна станція, або…»
Він простяг руку до іншого апарата.
— Алло! Це квартира містера Аугрілла?
— Аугрілл слухає.
— Фред, одягайтесь і мчіть у Паунтвілл. Там щось надзвичайне. Мер збожеволів. Зрозуміло?
— Зрозуміло, сер! Летіти одному?
— Так. Обережніше тільки — Паунтвілл стоїть на белебені — ліси, багнища й таке інше… Зможете — сідайте в межах міста, не зможете — не сідайте… Зв'язок тримайте безпосередньо зі мною.
— Слухаю! Через годину, не пізніше, буду на місці.
Губернатор поклав трубку. Одразу ж пролунав новий дзвінок. Говорив шериф маленького містечка Когер, сусіднього з Паунтвіллом.
Виявляється, в Когер уже вкотилася хвиля паунтвіллських автомашин. Незабаром прибудуть піші біженці. Зв'язок із містом перервано. Біженці розповідають, що велетень синій, мов утопленик, що своїм диханням він здуває залізні дахи.
На вулицях Когера, на шосе в Сойоту і Пел-Корн збудовано барикади. Опівночі прибули на грузовиках курсанти авіаційного училища в Сангреє. З грузовиків ударили кулемети — слава богу, ціль було видно здаля.
О шістнадцятій на першу ночі над Паунтвіллом появився літак Фреда. Маленький ракетний «сперроу» погасив вогні й завис, надавши вертикального положення боковим соплам. Майор спеціальної служби Фред Аугрілл мужньо дивився в оглядове скло.
Місто було зовсім темне, тільки сріблились залізні дахи й подекуди, наче іскри в попелі, спалахували фари автомобілів. Фред не відразу помітив гігантську тінь, вона нагадувала в мороці густий султан диму на зразок тих, що піднімаються над палаючими нафтопромислами…
Раптом, очевидно, з чийогось наказу, відразу в кількох місцях засяяли прожектори й націлилися в небо. Знайшли те, що шукали, схрестились… Фред зойкнув, підскочив — ударився головою в ковпак кабіни, впав назад і сидів мішком, безсилий відірвати очі. З південного заходу неквапливо брів велетень, його голий торс оперізували під синьою шкірою суцільні кільця товстенних ребер, що розтягувалися при диханні, наче гумові. Голова, кумедна, сплюснута, була освітлена гірше: ніхто не насмілювався спрямувати промінь у вічі велетню. Фред бачив лише химерне, схоже на сідло розширення шиї та тьмяну білизну великих водянистих очей.
Гігант, гуляючи, дійшов до центру Паунтвілла («Скільки зруйновано будинків!» — вжахнувся Фред). Крокував він вільно, мов звичайна людина, і нічим не виказував незграбності, яку ми огульно приписуємо всьому, що більше й важче від нас. Нахилився. Узяв щось з-під ніг. Хитнув головою, втупився очима в прожектор — секунду було видно його верхню губу, що звисала козирком, і товстий широкий ніс.
Він прицілився, як ціляться хлопчики биткою, граючись у городки, і з силою шпурнув підібраний предмет. Фред простежив за польотом і побачив, як розсипалася в яскравому промінні баня церкви («Влучно, бісів син!»)
Не звертаючи уваги на гарячкове татакання кулеметів, велетень збив ще кілька будівель. («Чхав він на ваші кулі! Таку тушу не всяка гармата звалить…»).
— Алло! Говорить Аугрілл.
— А, Фред! Ну, що там у вас? Мерщій розповідайте!
— Не повірите, сер!
— Повірю. Кажіть. Він дуже великий?
— Понад чверть кілометра.
— Що?
— Я зупинився на рівні його очей. Двісті тридцять сім метрів.
— От чортівня! Звідки ж він узявся?
— Не наше діло, сер… О, він відходить! Бачу бік, лікоть… Спину — боже, ну й хребет! Курсанти більше не стріляють, гасять свої пукалки. Відходить…
— Летіть за ним, Фред! Що б не сталося! Зараз викличу базу в Еджпорті…
— Правильно, сер. А то він таких дров наламає!
— Щасливо.
—Єсть!
І вірний Фред увімкнув головні сопла. «Сперроу» кучеряво розписався в хмарах. Майор зубами вихопив цигарку з підставки, ногою натис педаль запальнички.
Нуль годин двадцять одна хвилина. Фред палив, розганяючи сон. Пітні руки лежали на гладенькому штурвалі. Вдалині рухалась через болотисте рідколісся висока розпливчата тінь.
Ось заблищала смуга води з довгим піщаним островом — Елліотт-рівер.
Потім внизу пропливла рівнина з вогниками ферм, доріг та бензоколонок.
Фредові було жарко, вуха заклало від виття моторів, дим плавав по кабіні, їв очі. Він викинув цигарку і трошки зсунув скляний ковпак. Струмінь холодного повітря підбадьорив майора. Він увімкнув приймач, піймав концерт легкої музики і летів далі, муркочучи у такт і радіючи, що заглушив ревіння сопел.
З-за краю ночі виповзло військо світлячків — то було місто Пел-Корн.
Під крилом розгорнулося вогненне павутиння вулиць, де борсались численні мушки нічних таксомоторів.
Фред не бачив тіні, але знав, що вона близько.
Завили сирени повітряної тривоги, і місто погасло, мов екран телевізора.
Радіостанція Пел-Корна захлиналася, благаючи порятунку.
Бетонне поле Еджпорта здригнулося від грому — це стартували ракетоносці, п'ять прекрасних літаків, кожний з чотирма ракетами на борту. Небо оперезали їхні сліди. Двадцять маленьких ракет загорілись, мов двадцять сигар, поряд із стрімкими машинами.
— Вліпили! — скрикнув Фред.
Червоне світло вибухів спалахнуло на грудях велетня, мов карнавальні вертушки. Попіл та осколки осідали на приголомшене місто.
У Фреда відвисла нижня щелепа.
Велетень побіг.
Коротко завібрував мідний дзвін — напевне, впала міська дзвіниця.
Тінь стрибала через поля, і пшениця гинула в чорних ярах її слідів.
Семафор, що стояв біля Пел-Корнського тунелю, знайшли вранці на далекому березі озера Еджпорт.
Аугріллу доводилося робити різкі віражі. Раз він мало не налетів на синю спину, що нагадала майорові гладенькі гранітні схили в Кордільєрах. По хребту під шкірою тягнувся ряд зубців завбільшки як чималі річкові валуни.
— Алло, сер! Ви вже знаєте?
— Знаю, Фред.
— Треба було б загнати його кудись у пустелю і прикрити атомною бомбою… А то виходить як в Уеллса: ждемо, поки сам загине.
— Хай вирішує столиця.
— Поки вона вирішить…
— Гаразд, Фред, стежте…
Майорові страшенно набридла темрява. Він раз у раз поглядав на фосфорний циферблат. До ранку було далеко, як до власного ліжка. Гігант перестрибнув притоку Елліотт-рівер — каламутну, як суп, Каллеген, пройшов горбами, ламаючи виноградники, і ступив на шосе, що вело до Колдбріджа. Шосе перестало існувати. Білі стовпчики потонули в каші з роздробленого асфальту й землі.
Фредові вдалось упіймати по радіо якийсь наспіх складений коментар.
«…Абсолютно неймовірно. Розумна істота не буде надаремне руйнувати результати праці інших цивілізацій. Не можна також уявити, що нежданий гість є гігантською твариною, бо ж тварини нездатні до космічних перельотів. Однак не викликає сумнівів неземна природа чудовиська — про це свідчать, по-перше, його невразливість і, по-друге, цілковита свобода руху в умовах земної гравітації, де вага істоти таких розмірів досягає багатьох сотень тонн. Це суперечить…»
(Далі й слухати не варто. Напустили туману, і в кущі — «суперечить»).
