В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Загадка Голубої долини
Хоча Загорський і був проти цієї далекої експедиції, але коли Іван Макарович доручив йому вести машину, він сказав собі, що зробить все для досягнення мети. Міцні юнакові руки лежали на важелях, готові в кожну мить змінити напрямок руху. Спочатку було незвично вести машину, особливо на підйоми, не чуючи звуку. На Землі Микола звик по гудінню мотора визначати — легко чи важко машині, а тут доводилось орієнтуватися виключно по приладах.
До гір, що велетенськими шпилями здіймались навколо плато, на якому стояла ракета, було може зо три кілометри. Поверхня грунту простилалась перед машиною рівна, майже вся вкрита дрібним камінням і порохом. Інколи гусениці всюдихода поринали в товстий шар пороху, і тоді позаду машини здіймалася сіра завіса пилюки, здіймалася, та так і стояла — не клубочачись, а поволі опускаючись.
Сонце щедро поливало гори своїм білим промінням, і це сліпило очі мандрівникам. Та Микола призвичаївся — сидів, схилившись уперед, рішуче прокладаючи шлях у невідомість. Траплялось проїжджати по такому щебеню, що здавалось — це шосе, прокладене кимось у давнину!
Івана Макаровича похитувало, він дивився на грізні гори, що заступали півнеба, а бачив чомусь очі дочки. Такі рідні, дорогі. Вона дивиться на нього з тривогою, а крізь тривогу, неначе світло крізь воду, пробиваються промені радості. На якусь коротку мить у голові Івана Макаровича з’являється думка: “А може, й справді не слід так далеко забиватися?” Та він одразу відганяє її, дивиться на зубчастий гірський мур, що насувається на них, і думає: “Які багатства сховала тут природа?”
Всюдихід набирав швидкість. Микола з подивом помічав, що тут можна легко розвинути швидкість не то що 70–80 кілометрів, а 150–200. І тільки побоювання несподіванок, що їх, можливо, приховує оця бугриста незаймана поверхня, стримувало його від надмірно прудкої їзди. Назад по своїх слідах він їхатиме трохи швидше.
В одному місці гори розступалися — їх прорізувала ущелина шириною може метрів 50–60. Біля неї Іван Макарович наказав зупинитися.
Вийшовши з машини, вони почали оглядати міжгір’я. Ущелина, що розділяла гори, дуже нагадувала русло висохлої ріки із стрімкими берегами. Іван Макарович дивився на її дно, і йому здавалось, що бачить там черепашки. Машиною спуститися вниз було неможливо, і Микола запропонував проїхати вузьким карнизом попід самісінькою горою. Іван Макарович не заперечував. Загорський сів за важелі і, коли поруч зайняв місце професор, включив мотор. Незважаючи на те, що навколо було море сонячного світла, в міжгір’ї панувала цілковита темрява. І карниз, і глибока ущелина внизу — все було вкрите густою чорною тінню. Довелося включити фари. Бліде світло вихоплювало з темряви досить-таки вузький прохід і крутий схил гори зліва. Загорський вів машину обережно, притискуючись лівим бортом до скелі.
Враз Іван Макарович різко штовхнув його в плече і показав рукою вгору. Там, трохи попереду машини сповзав зі скелі величезний плаский камінь. Він загрожував розчавити машину, як сірникову коробку.
— Вперед! — скомандував по радіо професор, і Микола, не роздумуючи, дав швидкість.
Проскочили!
Полегшене зітхання пролунало під скафандрами наших мандрівників.
Та ось тінь різко обірвалася, і перед очима Плугаря та Загорського розкинувся дивовижний краєвид. Вони зупинилися, вражені незнаною красою. Гори розступилися, і перед мандрівниками, переливаючись самоцвітами, голубіла велика рівнина, неначе море, коли воно, усміхаючись блискітками, синіє під прозорим небом. Тільки тут небо над головою було чорне, а долина сяяла під сонцем міріадами голубих вогнів. Посередині її виднілося невелике підвищення і зубчасті рештки скелі такого ж самого голубого кольору.
— Що це, Іване Макаровичу? — спитав Загорський, повертаючи свій шолом то на професора, то на голубу долину.
— Зупиніться, — сказав Плугар. — Сфотографуйте.
Професор вийшов з машини, і Загорському здалося, що він іде по воді, по хвилях, і не тоне! Микола дістав із багажника свій кіноапарат і почав крутити ручку.
Іван Макарович нагнувся, підняв кілька каменів, якими була всіяна вся рівнина. Поклав їх на долоню, з них так і бризнуло голубе проміння. Сапфір?
— Навіть у каліфів із казок Шехеразади не було такого багатства! — захоплено сказав Загорський, підходячи до професора з кіноапаратом на плечі. — Цікаве явище природи!
— Так… Дуже цікаве, — задумливо відповів Іван Макарович. — Очевидно, тут виріс величезний моноліт… Он що від нього лишилося, — він указав на кам’яний пагорб, на якому стирчав голубий зуб розчахнутої скелі. — Може, це робота сонця і холоду, а може, на неї впав метеорит… Повертаючись, дослідимо цю долину. їдьмо!
Коли б хто міг сфотографувати на кіноплівку, як всюдихід переїжджав долину, всіяну сапфірами, — це були б чудові кадри документального фільму. Гусениці машини відкидали цілий дощ камінців, а вони виблискували в променях сонця, неначе голуба вода. На шляху всюдихода дивовижне каміння здіймало тисячі тремтливих віял голубого світла, ніби хотіло зачарувати цю машину, зупинити її залізну ходу. Але марно! Метал підминав каміння, несучи далі й далі своїх неспокійних господарів.
Селеніти
Чим довше їхали Іван Макарович та Загорський, тим різноманітнішими були краєвиди. То перед ними здіймалися червонясті гори, то простелялися вкриті сірим порохом рівнини. Інколи далина синіла — точнісінько, як ліси, оповиті серпанком! Але лісів не було, навколо лежали всякі мінерали — може й такі, які лише сняться геологам.
Всюдихід ішов зигзагами, йому доводилось часто петляти, обминаючи то кучугури жовтого піску, то сиве, поколоте каміння. Та ось шлях перетнуло вже знайоме Загорському висохле річище. Обходячи гірський кряж, воно звивалося біля його підніжжя широким обривистим каналом, відділяючи рівнину.
Микола потягнув на себе лівий важіль бортового фрикціона, повернув машину вздовж крутого берега, розраховуючи обійти перепону. Але руслу тому не було кінця. Зупинились. Загорський зійшов на пагорб. Звідси він побачив, що канал не тільки не відходить убік, а навпаки — величезною дугою тягнеться із сходу на захід. Як тут поїдеш на північ?
Професор у задумі стояв на крутому березі. Ні, не легко дістатися до величного кратера Тихо Браге! Навіть далекі підступи до себе він завалив скелями, покраяв ущелинами-каналами…
Широко ступаючи, Загорський підійшов до професора, і вони почали перемовлятися через свої рації.
— Іване Макаровичу! — сказав Загорський. — Нічого втішного нема. Це русло пішло на захід.
— Що ж ви пропонуєте? Повертатись ні з чим?
— Ні… Може попробуємо кирками прокласти спуск у канал? Тут небагато треба: мотор сильний, витягне.
— Оце ідея! — підтримав професор. — Але спочатку давайте обслідуємо канал, знайдемо зручне місце. Значить, зробимо невеликі обвали берегів і переберемося?
Загорський дістав з багажника змотаний трос, розмотав його, закріпив один кінець за гусеницю всюдихода, другий — кинув з крутого берега. Вхопившись руками за трос, а ногами впираючись у прямовисну стіну урвища, він легко дістався дна. Іван Макарович захоплено стежив за його рухами. Загорський, вийнявши з-за пояса молоток, постукав по стіні.
— Спуск зовсім не важкий, Іване Макаровичу, — радирував Микола. — А порода тут міцна — граніти і базальти. Пройду далі.
— Ідіть, але часу не гайте.
Професорові було добре видно, як Микола йшов, трохи похитуючись з боку на бік, і час від часу підходив до стіни, щоб постукати молотком. Інколи він зупинявся, розгортав ногами порох і щебінь та стукав молотком по дну.
Іван Макаровим подивився в далину — вершини високих гір біліли, неначе в снігу. “Ех, — думав Плугар, — коли б то справді був сніг! Якби була тут вода. Оце не лежало б сухе річище… О, а де ж це Загорський?” Професор ступнув на самісінький край, заглянув униз — Миколи не видно, наче крізь землю провалився!
