Година Бика - Єфремов Іван (книги бесплатно без TXT) 📗
Чотири гігантські круглі шкали спалахнули одна над другою на вертикальній переділці, яка розмежовувала два екрани, на вершині дуги пультів. Гріф Ріфт кивнув убік Дів Сімбела, й інженер-пілот квапливо повернув червоне колесо назад.
Чеді Даан радше вгадала, ніж відчула обертання сфероїда кабіни, циферблати замиготіли перебігом жовтогарячих вогнів, і їхні великі стрілки поповзли ліворуч, здригаючись і гойдаючись туди-сюди. Гріф Ріфт схилився над пультом, і його руки, освітлені лише полиском циферблатів, замелькали на клавішах приладів із швидкістю першокласного музиканта. Стрілки повільно вирівнювались, одна за одною припиняючи своє нерівне тремтіння, із правого боку на екрани почала наповзати темінь. Це не був нічний морок Землі, наповнений повітрям, запахами й звуками життя. І не морок космічного простору, чорнота якого завше передбачає неосяжну просторінь. На зореліт повзло щось таке, що не піддається почуттям і розуму, не наділене жодною із звичних для людини властивостей, що не піддається навіть абстрактному визначенню. Це була не речовина і не простір, не порожнеча і не хмара. Щось таке, у чому всі відчуття людини водночас тонули й опиралися, викликаючи глибокий жах. Чеді Даан вчепилась у крісло і зціпила зуби, охоплена первісним страхом. Чеді вся тремтіла. Вона затримала погляд на видовженому суворому обличчі Гріф Ріфта, який завмер над своїми приладами. Чотири циферблати над його головою тепер горіли тьмяним жовтим полум’ям. Чітко вирізнялися вістря стрілок — дві вгору, дві вниз, — які підповзали до вертикальної межі. Ледве стрілки торкнулися цієї межі, зореліт труснуло. На мить перед очима Чеді постало незабутнє грандіозне видовище — зоряні хмари, що палали кинджальними променями, смуги й кулі аж до вертикального стовпа із циферблатами, а ліворуч — стіна пітьми, яка заповнила все.
І раптом усе погасло. Відчуття провалля, падіння в безодню без опори і рятунку пригнітило потьмарену свідомість Чеді. Невимовно болісне відчуття внутрішнього нервового вибуху змусило її кричати надривно й безтямно. Насправді ж Чеді лише безгучно ворушила губами. Їй здавалося, що все її єство випаровується, неначе крапля води. Потім крижаний холод скував її в глибині тієї безодні, куди вона без кінця падала…
З відчуттям, що тіло неушкоджене, до Чеді повернулася свідомість. Струмені тонізуючої газової суміші тихо обвівали її вкрите потом обличчя. Повільно, боячись не пережити повторної непритомності, Чеді скосила очі на праві екрани. На них не виднілося нічого, крім каламутної й сірої порожнечі. Ліворуч, Де раніше сяяла світлоносна потужність мільйонів сонць центру Галактики, теж було сіре ніщо. Чеді очима зустрілася з Фай Родіс, яка мляво усміхнулась і, бачачи, що Чеді хоче щось сказати, приклала пальці до губів.
Гріф Ріфт, Дів Сімбел і Соль Саїн зсунули свої крісла. В трикутнику їхніх плечей і голів тепер світилася невисока, прозора, як кришталь, колона. Всередині її по ледве помітній спіралі текла схожа на ртуть рідина. Найменше уповільнення або прискорення її потоку викликало стрибок однієї із стрілок на великих циферблатах і короткий вимогливий гудок звідкись із підніжжя пульта. При цьому всі три голови здригались, напружуючись, і знову впадали в заціпеніння, ледве стрілки повертались на межу.
Пролунав особливо настирливий гудок, дві стрілки зсунулись одночасно. На правому екрані із сірої імли проступила пляма пітьми.
Чеді достатньо знала нові уявлення про будову всесвіту, щоб зрозуміти цю пляму тільки як виступ Тамаса. Вона знала, що гравітаційні поля в нашому всесвіті мають дуже різноманітну форму, найчастіше вони схожі на дзиги, вирви, сильно сплюснуті конуси, які ланцюгами тягнуться в напрямках анізотропії простору-часу. Тож не дивно, що антигравітаційні для нас поля антисвіту, тобто гравітація Тамаса, побудовані аналогічно і за цим хвилястим виступом приховані згущення антиматерії — чорні галактики й сонця-невидимки Тамаса.
Колись людям здавалось неймовірним, що в сусідніх галактиках, на зразок Туманності Андромеди, можуть опинитись населені світи. А ще раніше паморочилась голова від уявлення про жителів планет Арктура чи Альтаїра. Тепер людині вже мало свого всесвіту з його мільярдами галактик, і вона підкрадається до жахного мороку антисвіту, який перебуває зовсім близько. Але яку ж відвагу й жадобу пізнання треба набути людям, аби не лише безстрашно постати перед стіною жаху, а й прагнути проникнути крізь неї в те, що в звичайної людини, як у самої Чеді, навіть не має визначення! І вона мало не набралася сміливості вчити життя самого Гріф Ріфта! Ні, вона розмовляла з ним чемно, з дружнім розумінням і єдністю почуттів…
«Мить між світлом і тінню…» — озвалася в пам’яті пісня Родіс. Справді, мить. Вертикальна планка із циферблатом уособлює певну грань. Зісковзнути з неї, і… вона знає тепер, що буде в Тамасі. Можна опинитись і в нашому світі, світлому Шакті, проте він також убивчий, якщо вийти надто близько до зірки або в кульове скупчення. Так проносяться по гребеню хвилі, з тією різницею, що політ «Темного Полум’я» з тринадцятьма життями його екіпажу чекає вельми славна доля. Гріф Ріфт сказав їй про чайку, яка летить у нічному урагані — чи йому не знати! Для нього це не поетичне порівняння, а точний образ ЗПП. Ні, годі! Корені всесвіту надто страшні для неї, людини, яка виросла в турботливому суспільстві Землі. Цікаво, що відчула Фай Родіс, — ось вона, така ж нерухома, як ті троє довкола кришталевої колони, звела погляд на екрани, за якими сіра порожнеча і, певно, теж намагається уявити Тамас?
Чеді не вгадала думок Фай Родіс. Відчуття, пережиті нею, були болючіші, ніж у Чеді, тому що Родіс не непритомніла. Її сильне, чудово натреноване тіло опиралося переходу в нуль-простір майже так само, як у водіїв ЗПП. Швидко повернувшись до нормального стану, вона думала про кімнату в інституті Кін Руха, на сході Канади, де вона готувалась до експедиції.
Простора кімната зі стіною, заскленою величезними листами силіколу, виходила на долину широкої річки, що пролягала серед соснових лісів заповідника. Фай Родіс пригадалися найнезначніші деталі — від палевого відтінку суцільного килима до великих столів і диванів із штучного сіро-шовковистого дерева. Теплий затишок сприяв роботі. Особливо коли за прозорою стіною ген над річкою повзли низькі хмари й холодний дощ проносився за вітром. Тоді Фай Родіс вмощувалась на дивані, що стояв на протилежному боці кімнати біля читального апарату й стосів відновлених стародавніх фільмів, читала, думала і споглядала. Щасливий час для «всотування» інформації, щоб бути здатною до розуміння давніх історичних процесів і шляхів розвитку людства.
Одного разу їй потрапив до рук уривок фільму про війну. Гриб води і пари від ядерного вибуху стояв над океаном, сягаючи хмар, над пагорбами й пальмовими гаями крутого берега. Кілька кораблів були перевернуті й порозкидані. З берегового укріплення двоє людей спостерігали за тим, що відбувається. Немолоді й опасисті, вони були в однакових кашкетах із золотими символами — очевидно, командири.
їхні обличчя, освітлені загравою морської пожежі, поорані зморшками, з припухлими повіками стомлених очей виражали не переляк, а лише зосереджену увагу. Обидва мали виразні риси, масивні щелепи й однакову впевненість у благополучному закінченні титанічної битви…
Родіс пригадала, як тоді, дивлячись у чорну ніч за прозорою стіною, думала про океан мужності, що знадобилася людям Землі, аби вивести себе з дикого стану, а свою планету перетворити в світлий квітучий сад.
Дев’яносто мільярдів людей пройшли під косою часу, починаючи з хитких куренів на гілках дерев або вузьких щілин в урвищах скель, поки з перемогою розуму й знання, з наступом всепланетного комуністичного суспільства не скінчилася ніч нещасть, яка здавна супровождувала людство. Страхітлива ціна!
Проте зараз горда жінка була вражена і, якщо чесно зізнатися, налякана зіткненням з реальністю всесвіту, налякана не менше, ніж зазнавали страху її сестри, які колись жили на планеті. Страх перед реальністю, що веде до розриву з нею, до створення ілюзій і спотворення дійсності, завжди володів людиною, не загартованою з дитинства для боротьби із силами природи. Навіть тепер вона, дужа, спеціально натренована психічно, тремтить перед фундаментальними структурами реального світу… Проте тверді й невблаганні обличчя її соратників у боротьбі із силами антисвіту, перед якими не лише людина, а навіть ціла галактика — пилинка, що безслідно зникає у ворожій пітьмі Тамаса — античасу й антипростору…
