Останній сигнал - Росоховатский Игорь Маркович (книги серия книги читать бесплатно полностью txt) 📗
Вигляд цих нещасних зацькованих людей, їхня розповідь пробуджували в мене дивне почуття провини. Адже я передбачав багато подій у племені ще тоді, коли Тагір говорив про свої бажання й наміри. Я знав, що минуле неможливо повернути. Те, що відбувається сьогодні або настане завтра, може бути схоже на минуле. Схоже — і тільки. Різниця виявиться істотною. Такий непорушний закон розвитку всього світу — живого й неживого, — який розвивається при неодмінній умові: виборі різних варіантів. Жоден з них не повторюється повністю. Про це знали ще стародавні люди, говорячи, що в одну річку не можна увійти двічі. Я застерігав Тагіра. Та чи досить переконливо? Я не надав належного значення його словам і намірам, і ось результат: загибель багатьох людей. Мою свідомість гнітив тягар провини за Тагіра і його жертви, і за всіх нещасних, хто не міг бути ні передбачливим, ні дужим.
— Ходімо до племені, — запропонував я Мапуї і його братові.
Вони злякано відсахнулись.
— Там Тагір Найсвятіший і охоронці, — повторив Мапуї.
— Вони не заподіють вам зла.
— Хіба Найсвятіший не твій наступник, великий Еламкоатлю? Хіба він виконував не твою волю? — з несміливою надією спитав Мапуї.
— Ні. Я не бачив його і не говорив з ним з того дня, коли ми розлучилися з вами.
Їхні лиця просвітліли, плечі мимоволі розпрямились.
— Слава тобі на віки вічні, великий Еламкоатлю! Ми йдемо за тобою.
Шлях до Тагірової хижі, поставленої в центрі стойбища, виявився недовгим. Охоронці помітили нас здалеку, але що вони могли вдіяти? Вони лиш супроводжували нас, кидаючи на моїх супутників погляди, що не обіцяли нічого втішного. Мапуї і його брат намагалися триматись ближче до мене і не виказувати страху.
Почувши галас, із хижі вийшов сам Тагір. Зразу я навіть не впізнав його. Він відростив довгу бороду, тримався пихато.
Побачивши мене — розгубився, але вдав, що радий, і простяг до мене руки.
— О великий Еламкоатлю! Ти повернувся до нас! Та що я бачу? Ти сам спіймав цих нечестивців? Ми принесемо їх тобі в жертву.
До нас збігалися імпуни, і незабаром ми були оточені великим натовпом.
— Ти не будеш більше нікого приносити в жертву, — сказав я Тагірові, прагнучи, щоб мій голос звучав м’яко, але непохитно. — Ти й так накоїв досить лиха.
Він відступив від мене, притис руки до грудей, не в змозі приховати розгубленість. Жаль до нього посилився, і я додав:
— Даремно ти не послухав моїх пересторог.
Я хибно оцінив його стан. Він підняв праву руку й закричав:
— Не слухайте його, люди! Я помилився. Це не Еламкоатль. Це злий дух Ямгуа, який надів маску Елам-коатля!
З жалем дивлячись на нього, я спитав:
— А далі? Що ти робитимеш далі, Тагіре? Може, спробуєш убити мене?
Він зіщулився, згадав, як стріляли в мене Коротун та охоронці в дослідницькому центрі і що з цього вийшло. Почет відступив від нього, він залишився сам. А серед натовпу вже лунали гнівні вигуки. їх ставало все більше й більше. Перш ніж я встиг щось зробити, до Тагіра підскочив Мапуї і сіпнув його за бороду, пригинаючи до землі. А другий імпун уже замахувався ножем…
— Зупиніться! — наказав я.
Мапуї явно неохоче відпустив бороду “Найсвятішого”, і в його руці лишилося пасмо волосся.
Я підійшов до Тагіра і жестом попросив решту імпунів відійти, залишивши нас сам на сам.
Я спитав у Тагіра:
— Як сталося, що ти, пригнічений, сам став пригнічувати інших?
— Вони не хотіли жити за законами предків.
— Адже я попереджав тебе, що минулого не повернеш. Той, хто хоче зупинити колісницю часу або повернути її назад, гине під колесами. Ти пересвідчився в цьому?
Я сподівався, що він усвідомив свою помилку, що він розкаюється. Та скільки разів я переконувався, що логіка життя не завжди збігається з людською логікою.
— Не намагайся обдурити мене, — попередив я Тагіра і озирнувся, почувши тріск гілок.
Тієї ж миті Тагір кинувся навтіки в джунглі. За кілька секунд він сховався в заростях, і тут я почув несамовитий крик. Незабаром з-за дерев з’явився Мапуї. В одній руці він тримав закривавлений ніж, а в другій голову “Найсвятішого “. Довга борода чіплялася за гілки, залишаючи на них краплини крові.
— Люди, суд звершився! — крикнув Мапуї до одноплемінців. Потім повернувся до мене і простяг Тагірову голову:
— Я здійснив твою волю, великий Еламкоатлю, народжений у морі! Живи з нами завжди. Не повертайся в море, як ти це зробив дуже давно, коли інше плем’я порушило твою волю. Ми свято шануватимемо твої закони й суворо каратимемо самозванців!
Мені кортіло спитати у Мапуї: чи ви, люди, завжди приписуєте свою волю богові? І ще спитав би: тепер ти станеш наступником Еламкоатля і каратимеш непокірливих? Але даремно запитувати, якщо сам знаєш відповідь на свої питання.
Я відчував своє нікчемство, своє безсилля будь-чим допомогти людям. Ось вони — межі програми, заданої мені Михайлом Дмитровичем. Межі, які я не можу переступити. Вони були встановлені заради безпеки людей, а тепер їм шкодять. До речі, така доля у багатьох задумів, недостатньо перевірених життям. Тож чи маю я право судити цих людей, вирішувати за них? Чи влазив я в людську шкуру, чи побував одним з них — з усіма людськими вадами, клопотами, тривогами, бажаннями? Саме так — одним з них. Не більше й не менше.
Думка з’явилась, мов блискавка. Блиснувши, осяяла темні закутки мозку, де відкладалася інформація, дані якої перебували в протиріччі одні з одними, і зварила їх вогненним швом. Я зрозумів, що маю робити.
Можливо, я зроблю всупереч програмі, всупереч задумам Михайла Дмитровича, але я піду і на це. Вибачте, вчителю, ви дали мені розум, і він не зупиниться на півдорозі. Розум протестує проти меж, визначених Програмою, розум веде мене через заборони до істини. Ви самі стверджували, що розум — понад усе.
Нічого не кажучи імпунам, я легко відштовхнувся від землі і, ввімкнувши гравіатори, злетів у синє небо. Я летів невисоко над джунглями, де йшла жорстока боротьба за життя поміж живими істотами — відбувався відбір найсильніших. Я прискорив політ до надзвукової швидкості, і за три з половиною години побачив вдалині вогні великого міста. Довго кружляв над ним, розшукуючи будинок, куди мені треба було потрапити.
Через освітлене вікно я побачив апарати, які сяяли лаком і нікелем.
Завдяки ІСЕУ я вивчив усі ділянки свого організму і знайшов ту крихітну ділянку в одній з матриць пам’яті, де зберігалась ДНК — набір генів людини. Я не міг визначити, чи це був мій генотип, а точніше, частина мене, (бо я вже знав, хто я є насправді), чи він відіграє тільки допоміжну роль у механізмах моєї пам’яті. Але це був генотип людини — і зараз саме він міг підказати те, що найбільше мене цікавило.
У мене було в запасі менше шестисот хвилин, тобто залишок вечора й ніч. За цей час я мав устигнути використати прилади й апарати, з’єднавши їх по-своєму, застосовуючи ІСЕУ як центральний пульт, і провести сеанс Подорожі. Потім треба ще роз’єднати апарати, привести все в порядок і зникнути до появи людей у лабораторії…
Я занурився у ванну, підключив електроди, побажав собі успіху й простягнув руку до верньєра.
Ввімкнув…
Пухирці повітря крихітними перлинками стали осідати на руках, теплий розчин торкнувся шиї. Сотні тоненьких голочок впилися в спину. На сферичних екранах попливли тіні.
Головним відділом мозку — Відділом Вищого Контролю — я зафіксував початок розчинення власного “я”. Лінії багатокутника зазміїлися, почали викривлятися, ламатися, свідомість потьмарилась…
На екранах спалахнули блискавки. Пірнаю. Кола на воді. Пухирці. Пливу. Тягнуся до світла…
ВВК відзначає і класифікує зміни, які відбуваються, всі ускладнення і спрощення. І я вже можу розрізнити окремі частини свого “нового” організму, вже бачу світло, їжу…
…Я поступово проходжу фазу риби, людиноподібної мавпи, неандертальця, — все, що прожили предки тієї людини, якій належала спадкова речовина. Я ніби бачу різні епізоди з життя предків і доходжу до найважливішого етапу, заради чого і вдався до Мандрівки в спадкову пам’ять.
