Пульс безконечності - Анисимов Николай Юрьевич (библиотека книг .TXT) 📗
— Навіть дуже добре тямлю, — примирливо буркнув Куров і всівся за телескоп.
Перед очима попливла панорама нічного неба. Зорі переморгувалися між собою, і до того, що за ними зараз стежив якийсь там Куров, їм, здавалося, було зовсім байдуже.
— А Стьопка мене абсолютно не цікавить, — не відриваючись від окуляра, кинув Куров.
— Саме так я і зрозуміла, — з посмішкою відповіла Оленка, шарудячи журналом.
Куров уже завершував огляд неба, коли раптом йому здалося, що одна ледь помітна зірка зрушила з місця. “Що за нісенітниця?” Він почав детально вивчати довколишню ділянку неба. Здається, усі відомі йому мерехтливі точки висіли на своїх місцях.
— Оленко, дай-но мені карту, — бадьорим голосом попросив він.
— Навіщо, Валерчику? Адже ти їх напам’ять знаєш, — сказала дівчина, подаючи карту. — Що ти міг там побачити?
Куров розгорнув карту перед собою і знову припав до телескопа. Маленька світла цятка поволі рухалась праворуч, то пришвидшуючи рух, то зупиняючись. Куров помітив олівцем той район на карті, де знаходилося незвичайне світило, і кілька разів, дивлячись то в телескоп, то на карту, звірив усі зірки.
— Зайва, — глухо мовив він, — та ще й скаче.
— Хто скаче? — здивувалася Оленка.
— А ти поглянь сюди, — Куров відвів своє обличчя від окуляра. — Бачиш?
— Нічого не бачу, — розчаровано відгукнулась Олена.
— Мабуть, ти не туди дивишся. Біля кінчика хвоста Великої Ведмедиці…
— Так, так, бачу! Ось вона! — радісно стрепенулася дівчина. — То стрибне, то загальмує. Що це, Валерчику?
— Ану, дай ще я. — Куров нетерпляче змахнув руками і знову вп’явся поглядом у небо.
— Рухається імпульсами, і, між іншим, яскравість посилюється, — сказав він піднесено. — Супутників тут зараз нема, це нам відомо… Треба визначити приблизну відстань… Дивно… Надто вже швидко вона наближається… Цікаво виходить…
Куров уже не міг стримувати хвилювання.
— Може, метеорит? — висловила припущення Оленка.
— Не схоже. Метеорити так не поводяться.
Він схопив телефонну трубку і почав швидко набирати номер. Довго ніхто не відповідав. Рукою Куров махнув Оленці на телескоп: “Стеж!”
— Алло! Віктор Купріянович?.. Вікторе Купріяновичу, я виявив рухомий об’єкт… Що?.. Так, дуже далеко… Так. Ні, не зникає. Оленка ствердно кивнула головою. — Не зникає і… поволі наближається… Добре, чекаємо.
Куров знову кинувся до телескопа. За яскравістю зірка стала такою ж, як більшість найінтенсивніших нічних світил. Вона й далі пливла, періодично роблячи стрибки.
Незабаром у коридорі обсерваторії почулися квапливі кроки. Ось вони наблизились — і до кімнати швидко ввійшов директор.
— Здається мені, Куров, що ти фантазер і панікер, — з порога пішов він у наступ на свого підлеглого.
— Здрастуй, Оленко, — мимохідь привітався Віктор Купріянович і сів до телескопа.
Він довго і пильно стежив за незнайомою зіркою. Куров і Оленка стояли у нього за спиною, зосереджено вдивляючись в директорську потилицю, наче крізь неї теж можна було побачити зоряне небо.
— Справді, ти молодець, Куров, — сказав Віктор Купріянович, не відриваючи погляду від зірки, — цікаво, дуже цікаво…
Нарешті він різко підвівся.
— Оленко, неси кометний довідник.
— Ви думаєте… комета? — несміливо запитав Куров.
Віктор Купріянович потер кулаком заспані очі.
— Поглянь сам. Мені здається, вона витягнулася.
Куров сів за телескоп і завмер.
— Справді…. Починає ніби довшати…
Олена подала шефу товстий довідник.
— Так… комета Галлея… рано, Когоутека, не те… — він водив коротким пальцем, перебігаючи очима від одної до іншої назви.
Дійшовши до кінця списку, Віктор Купріянович невизначено пхикнув. Жодна з відомих комет не повинна в цей час з’явитися у доступному для огляду із Землі просторі.
— Валерію, а твоя комета нова, — сказав він, знову повертаючись до телескопа. — Отже, так. Стеж за нею, не зводячи очей. Описуй кожну деталь. А я йду дзвонити в Пулковську і Бюракан. До ранку.
…На восьму добу з дня виявлення комета настільки наблизилася до Землі, що її вже можна було бачити неозброєним оком. Академія наук СРСР зв’язалася з НАСА, і з Х’юстона сповістили, що теж зафіксували нове світило і ведуть за ним спостереження. Через постійно діючі на навколоземній орбіті космічні станції намагалися визначити приблизну швидкість руху комети і її орбіту. Але виявилося, що вона рухається зовсім не по орбіті, а просто летить до Землі, змінюючи свій курс. Дивну поведінку комети поки що пояснити не могли. У наукових колах різних країн висловлювали тривогу: якщо не зміниться напрям руху і швидкість комети, то через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі, а тоді… ніхто не знає, що може статися далі. Найбільше дивувало те, що невідома космічна гостя не мала кометного хвоста. Крім того, ядро як таке не проглядалося зовсім. Інтенсивність світіння відмічалася по всій площині комети. Це означало, що через кілька діб вона ввійде в атмосферу Землі…
…У телескопній було повно народу. За телескопом сидів сам академік Волкогонов і розглядав космічний феномен. У присутності такої поважної особи всі намагалися говорити стиха, тому чувся тільки монотонний гул голосів.
— Чуєш, Валерко, — зашепотів на вухо Курову його колега, низенький рудуватий астроном Бабенко, — Волкогонов назвав її “кометою Курова”. Дивись, так і в історію ввійдеш.
Волкогонов важко звівся з крісла.
— Ну що ж… поведінка явно не кометна, — академік обвів поглядом присутніх… — Та все ж, я гадаю, це блукаюча комета. Явище досить цікаве і унікальне. Будемо уважно вивчати. Щось пояснити поки що важко… Однак, гадаю, спільними зусиллями ми розкусимо цей горішок. Продовжуйте спостереження і фіксуйте всі деталі!
До Волкогонова швидко підійшов референт і сповістив, що академіка терміново викликає Москва.
— Прошу вибачити, колеги, — Волкогонов потягнувся до портфеля, — але я мушу летіти. Очевидно, щось серйозне…
Всі мовчки стежили за ним. По суті, загадка феномена лишалася нерозкритою. Астрономи, особливо молодь, були розчаровані. Поряд з тим більшість з них усвідомлювали, що у такому неординарному випадку навіть Волкогонову розібратися нелегко.
Академік розкланявся і в супроводі меткого референта попрямував до дверей. Коли він був уже біля виходу, з апаратної раптом пролунав крик. Волкогонов зупинився.
— Що трапилося?
Сходами, що зв’язували телескопну з апаратною, майже скотився фізик Мещерський. Він був розхристаний, важко дихав, очі горіли від крайнього збудження. В руці він стискав шматок перфострічки і розмахував нею, наче прапором.
— Ось! Ось! Швидкість — нуль! Вона… зупинилася!..
Кілька секунд всі як заворожені дивилися на фізика з перфострічкою, а тоді ніби по команді кинулися до телескопа…
Засідання Верховного Консиліуму відбувалося на одному з трьох основних кораблів армади. Всі двадцять п’ять членів Консиліуму, одягнені в однакові жовті тоги з червоними трикутниками на грудях, вже зайняли свої місця за напівкруглим столом, чекаючи, коли головуючий підніме праву руку і тричі проголосить засідання відкритим.
Зал був переповнений.
Головуючий підняв руку, оголосивши про відкриття засідання, а потім сказав:
— Замість преамбули заслухайте терміновий висновок учених.
Один з них, у сріблястій куртці з голубим овалом на лівому боці, підняв праву руку, а лівою натиснув червону кнопку на своєму поясі. У залі рівномірно зазвучав його голос.
— Глибокий фізико-хімічний та біологічний аналіз показав: планета П-4 має таку кисневу атмосферу, що лише на два відсотки перевищує насиченість нашої дихальної сфери. Гравітація планети на одну двадцяту менша від нашої гравітаційної норми, що знову ж таки не може стати перешкодою для нормальної життєдіяльності нашого організму. Крім того, планета П-4 багата на воду й рослинність. І, нарешті, біологічний аспект…
