Останній неандерталець - Грєшнов Михайло Миколайович (книги бесплатно без .txt) 📗
Тієї ж миті щось в мені луснуло, мов кровоносна судина. Шугає вгору кінець мотузки, дугою зависає у повітрі. Нічого не розумію: де Тедді? Мене вже перекидає, кружляє, занурює в сніг, викидає і тягне донизу. Марно хапаюсь за снігові брили, вони спалахують білим димом. Рюкзак то опиняється перед очима, то б’є по спині. Навколо стогін і шурхіт, небо і гори гарцюють, сонце стрибає то вгору, то вниз. “Оце спуск!” — дивуюся я. Але страху чомусь не відчуваю: кожний поштовх сигналізує, що я ще живий, і я чекаю наступного поштовху, щоб пересвідчитися, що я ще живий. Коли мене не стерто на порох, то тільки, мабуть, тому, що я перебуваю на верхівці лавини. І так триває нескінченно довго.
Нарешті мене боляче вдаряє об снігову подушку, кидає ногами вперед — у замет.
…Хтось схилився наді мною…
Хоча я опритомнів усього на якусь мить, побачене лишилося в мозку. Зіниці відтінялися коричневим обідком на сірих, схожих на мармур білках; над ними — витягнуті вперед брови, що злилися в один надбрівний вал, а за ним — нічого: лоба нема… Далі — коричнева, збрижена зморшками шкіра, з прорізом рота й губів, котрі ледь прикривали зуби; плескатий ніс, скошене підборіддя; шиї нема, голова вросла у плечі… І все ж це була не морда тварини, це було обличчя!.. Більше того, воно посміхнулося до мене, губи розтулилися:
— Йа-а…
І ще краєчком ока я помітив, що лежу в ущелині. Небо над нею, ніби ріка, що тече у височині.
Отямився я від ударів каменя об камінь. Поруч нікого не було. Кресали недалеко. Якщо підвестися, певно, можна побачити, хто і навіщо креше… Але, щоб підвестися, треба побороти біль і страх. Страх, певно, сильніший. Жодного разу в житті я не бачив такого обличчя!.. Може, це марення, що напливло, коли я знепритомнів? А якщо не марення? Якщо чудовисько чекало, поки я прокинуся? Якщо воно не вживає мертвого? Ведмеді ж не їдять мертвечини. Може, слід нечутно відповзти, заховатися?
Знову чується стукіт. Треба встати, примушую себе, — хто там стукає? Підводжуся і, тримаючись за камінь, ступаю кілька кроків ущелиною. Бачу його. Він сидить на землі і їсть. Відриває кусні од туші,— в сутінках не можу розрізнити, що перед ним: гірський козел? Кістки розбиває об камінь… Я дивлюсь на нього — поки він не бачить мене. Коли він обертається, я сповзаю з каменя на землю.
Намагаюся пригадати: як я сюди попав. Один до ущелини я прийти не міг. Хтось мене привів чи приніс. Він? Ось рюкзак, мотузка… Кілька хвилин я розглядав мотузку. Кінець її не розірвано, не перетерто. Його відрізано ножем. Гладенько й чисто — одним ударом… Чомусь не дивуюся. Надто вже кортіло Тедді до яхт-клубу…
За спиною відчуваю камінь. Це приємно: спина болить, холодний камінь заспокоює біль. І ще спостерігаю вечір: в ущелині сутеніє, а вершини палають на сонці. Небо синє, з лілуватим відтінком, — таке воно буває в Гімалаях на гарну, безвітряну погоду… Чи шукатимуть мене? Тедді, звісно, живий. Він скаже, що я загинув…
Од роздумів мене відвертають кроки. Це він. Підходить, щось подає. Тягнуся назустріч рукою. Мимоволі, наче він подав руку, вітаючись, а я відповів йому. Пальцями відчуваю липке і холодне — м’ясо. Спершу хочу відкинути шматок, але, стримавшись, беру. Чую сопіння. В ущелині темно, не можу роздивитися обличчя того, хто підійшов. І нічого не можу сказати. Відзначаю, що мені не лячно. Але і слів немає — ні запитання, ні вдячності. Кроки віддаляються. А я тримаю і не можу кинути м’ясо. Не можу швиргонути його, наче воно приросло до рук. Цей шмат, з вовною і з шкірою — найдивовижніше з усього, що я пережив за день. Це не тільки дарунок і не тільки їжа, це акт людяності. Тварина могла знайти мене на снігу, могла притягти до лігва. Могла знехтувати мною як здобиччю. Але врятувати й нагодувати слабого може лише друг — людина.
Я мушу йти до нього.
Підводжусь і, тягнучи за собою рюкзак, йду туди, де він їсть. Він ще там. Зупинившись на відстані трьох кроків, питаю:
— Можна з тобою… Адаме?
Мовчки він згоджується з ім’ям, котре злетіло з моїх уст. Мовчки вкладаємося спати. Майже поруч — двоє в ущелині. Я не відійду від нього ані на крок, поки не довідаюсь, хто він і яка доля зв’язала нас обох.
Уранці я готуюся йти з Адамом. Мотузку я кинув. Витяг із рюкзака тепер непотрібний лічильник, щоб не муляв плече. А в голові снуються ті ж самі думки, що і вчора: філософський монолог, звернений до Адама. Це трохи смішно: філософствувати в ролі Робінзона, але П’ятниця мій, слово честі, хороший, і ранок гарний, і почуваю я себе краще, відпочив за ніч, і тому пишномовні слова так і рояться в моїй голові: хто ти, Адаме, чому ти тут? Чому люди тебе не знають? І якщо ми зараз разом, чи відповіси ти на ці запитання? Треба йти з тобою, і я піду — чи не заперечуватимеш? Тільки не поспішай. Не лякайся мого голосу. Можливо, мені краще зовсім не говорити? Згода, я лише йтиму за тобою слідом. Не звертай на мене уваги, будь собою. Будь тільки самим собою! Уяви, що я тінь, до котрої ти звик і не помічаєш.
Я міг би й далі вести цей монолог, але часу немає. Починався наш перший день.
Ми вийшли з ущелини назустріч сонцю. Попереду був розложистий спуск у затиснуту між хребтами долину; позаду сніг, що завалив розпадину. Ущелина, що ми її залишали, була випадковою складкою, якої лавина не досягла. Під ногами стелилися луки, там і тут пробивалися джерела і напували водою трави та зарості невисоких чагарів. Адам ішов не поспішаючи, і поки наш невідомий шлях вів донизу, встигати за ним було неважко. Він ступав, похитуючись, наче, моряк на палубі пароплава, ноги ставив важкувато, але міцно, руки його звисали нижче колін. Він увесь був у русі. Вранці він снідав, і цілковито віддавався цій справі: виривав із землі коріння рослин і їв. Чи знаходив їх за запахом, чи збирав механічно, — не знаю, але мене дивувало, що Адам ні на мить не зупинявся: снідав на ходу — легко, без зусиль. Тут починалося справжнє мистецтво, і ним володів Адам досконало: то нахилявся трохи праворуч, то — трохи ліворуч, зривав рослину і йшов далі. Потім нахилявся знову праворуч і знову ліворуч. Був своєрідний ритм у цих похитуваннях, пластичний танок, що нагадував ритуальні рухи первісних землеробів. Це дуже цікаво і заразливо. Я й собі почав рухатися під цей ритм, — стеблина обірвалася, корінь залишився в землі. Але влада ритму підкорила мене… Я жорстоко помилився, коли сказав, що збирання не вимагає зусиль. Ще яких зусиль коштувало мені викопати корінець, коли я намірився це зробити. До того ж я відстав від Адама, довелося наздоганяти його. Словом, у мене нічого не виходило і, навіть знаючи усі їстівні коріння, я навряд чи зміг би поснідати отак — бракувало Адамових уміння й досвіду. Він харчується рослинною їжею? Дивлюсь, які рослини вибирає. Налічив майже півдюжини. Назв їх не знаю — адже я фізик… Скільки треба йому, щоб наїстися? На такій височині, постійно рухаючись? Ми йдемо вже годину, але я не помічаю, щоб Адамові надокучив сніданок. Учора він їв м’ясо. Мабуть, вегетаріанською їжею не проживеш. Як же Адам полює? В нього немає ні лука, ні стріл, ані звичайної палиці. І в мене нема зброї. Скінчиться запас у рюкзаці — не буде що їсти. Коріння і стеблини рослин — не про мене…
Як Адам добуває м’ясо, я побачив того ж дня. Було це після відпочинку, коли сонце підбилося над горами. Ми вже спустилися з лук до горіхових гайків. В одному з них і влаштували перепочинок. Наперед скажу, що Адам багато спить. Позначається тут висота чи потреба швидко відновлювати сили, — не знаю, але, якщо Адам не рухається, то дрімає чи засинає. Мені здається, що в Адама день сплановано: ранок — час для сніданку, опівдні тривалий відпочинок, увечері знову добування їжі, полювання. І в просторі Адам орієнтується свідомо, він не ходить навмання. Можливо, у нього свій район — плантації та мисливські угіддя: волоський горіх, жолуді, коріння й трави, полювання дає йому доста їжі, за житло правлять скелі і зарості. Видно, Адам не новачок у тутешніх місцях.
Ми вже проминули кілька горіхових гайків, коли раптом Адам зупинився, розсунув гілля і поліз у гущавину. Це було саме вчасно для нас обох: шерсть на його спині змокла від поту, я ледве переставляв ноги. Слідом за ним у хащі поліз і я. Тут було прохолодно. Ми заснули.
