Повернення «Галактики» - Бережной Василий Павлович (читать книги онлайн .txt) 📗
Вирішили трохи перепочити в теплій кабіні, а вдосвіта рушити далі.
Борисьо довго не міг заснути, а коли заснув — наснилося, ніби він сидить дома за столом, їсть гарячі сардельки.
Коли його розбудив Владлен, він саме пив каву…
— Світає! — штурхав його Владлен. — Пора!
Борисьо прочумався, бачить, а Владлен уже розіклав сніданок! Хліб, масло, сир…
— Це мені сниться, чи справді?
— Їж скоріше. Та знай, що мандрівники беруть із собою НЗ.
— Недоторканий запас? От здорово!
А в лісі зовсім розвиднілось. Попоївши, хлопці вирушили далі. І тільки тепер Владлен звернув увагу, що годинник на панелі показував другу ночі.
— Що таке? Чи годинник стояв? — здивувався він. — Надворі білий день, а він показує другу…
“Буран” мчав, як ракета. Нарешті він виніс наших мандрівників із лісу.
— Може, то Місяць зійшов? — невпевнено спитав Борисьо.
— Тепер Місяця не видно… Недавно не була остання чверть…
Владлен наморщив лоба, ніби розв’язував якусь складну задачу. Потім різко загальмував і зупинив “Буран”. Прожогом вискочив на сніг.
— Ой, Борисю! Скоріше, скоріше!
Він кричав, задерши голову вгору. Борисьо миттю вистрибнув з кабіни і собі подивився на небо. Подивився, та так і закляк, не в силі відірвати очей від величного видовища.
Через усе небо від обрію до обрію проступала широка золотава смуга. Вона все яскравішала і ось уже стала схожа на велетенську веселку, тільки що не різноколірну, а таку, як сонце.
— Це ж кільце!.. Навколо Землі!.. — Кільце! Ох і світить же здорово!
На радощах вони кинулись обнімати один одного. А коли перша хвиля радості пройшла, Владлен похитав головою:
— Спізнились… Таку історичну мить прогавили…
Він настроїв приймач, і з динаміка залунав дівочий голос:
— …Кільце навколо Землі створено! Особливо багато додаткового сонячного тепла одержать північні області. Сніжний покрив розтане, ночі будуть зовсім світлі…
Коли заграла музика, Владлен сказав:
— Чув? Сніг розтане… Треба поспішити назад, а то вже й зараз почувається — мороз ослаб. А там гляди і струмки потечуть… Більше не доведеться кататись.
Очі його пойнялися сумом. Завів мотор, сани неквапно розвернулися й почали розгін.
“Буран” мчав до лісу. Це був його останній рейс.
А над полями, містами, горами й річками, над всією Землею сяяло широке золотаве кільце.
ТАЄМНИЧА СТАТУЯ
Михайло прокинувся дуже рано — ще навіть мама не встала. Прокинувся раптово, одразу, так, наче його хтось голкою вколов. Схопився, підбіг до розчиненого вікна і відсунув штору.
В світанковому небі сріблився серп Місяця. Михайло обіперся об лутку. Він не помічав, як виринає із туману гай, що обступив їхнє селище, не чув радісного щебету птахів. Перед ним голубів шовк неба і яскрів Місяць. Хлопцеві навіть здалося, що тепер Місяць і світить якось інакше, ну, сказати б, дужче, яскравіше.
З яким нетерпінням ждав він цього ранку! Наче й не спав — так йому хотілося, щоб скоріше минула ніч. Але земна куля зовсім не зважає на хлопцеві бажання: обертається повільно, так, як і завжди. І все-таки небо з кожною хвилиною бліднішає, серп Місяця губить свою яскравість. Там, десь далеко за гаями і ріками, за містами і селами, розкинув білі крила світанок…
Хлопець одійшов од вікна і, схопивши рушника, вискочив надвір умиватися. Ох і приємно ж освіжитися!
Вийшла мати.
— Чого це ти так рано сьогодні?
Михайло випростався, узяв рушника за кінці і, витираючи спину, усміхнувся:
— До дяді Віктора хочу!
— Отакої! — сплеснула руками мати. — Не дадуть бідному чоловікові й відпочити.
— Та я до Дмитрика…
— І Дмитрик такий самий… Вам хоч їсти не давай, аби про космос поговорити.
Мати махнула рукою та й пішла собі поратись.
Коли Михайло вийшов на вулицю — гай уже просвічувало сонце. Хлопець жмурився, поглядаючи на залите світлом небо, “А де ж Місяць? О, його важко й відшукати, бач, як замаскувався! Але тепер уже маскуйся чи не маскуйся, а від людини не сховаєш своїх таємниць!” І ось поруч, в оцьому невеликому будинку, живе чоловік, що побував на Місяці. Це ж тільки подумати — на Місяці! І він добре знає Михайла… А його самого тепер знає весь світ!
Михайло пригадав дні польоту. Затамувавши подих, слухали вони і в школі, і вдома урочистий голос радіо, не дожидаючи листоноші, бігали на пошту за газетами, вирізували портрети космонавтів… Аж не вірилось, що на Місяць полетів і дядя Віктор — сусіда, який, правда, тільки на літо приїжджав до батька відпочити “на лоні природи”, як він казав, але все-таки — сусіда!
А вчора їхнє селище завирувало, вулиці затопили юрби людей, безліч блискучих легкових машин — космонавт приїхав додому, щоб відпочити після польоту. Михайло так і не зміг протовпитись до дяді Віктора. Щоб усе добре бачити, він виліз на свій голубник, і Дмитрик гукнув йому:
— Приходь уранці!
Вийшовши з двору, Михайло побачив, що на вулиці вже стоїть нікельований лімузин “Дніпро” і низенька, довга, як щука, “Ракета”. “Мабуть, кореспонденти вже приїхали”, — подумав і без вагання відчинив хвіртку. У дворику, збиваючи росу із споришу, ходило сюди-туди кілька чоловік, обвішаних фотоапаратами. Видно, ждали космонавта.
Михайло, як свій, пішов просто на ганок. Навстріч йому вибіг Дмитрик, гукнув:
— Чого ти так довго? Спав?
— Та не хотілось так рано турбувати…
— Кого, — засміявся Дмитрик, — тата? Він, знаєш… — Дмитрик прихилився до Михайла і зашепотів щось на вухо. Потім уже голосніше: — Я проспав. Зараз ось покажу тобі одну штуку, а тоді побіжимо… — і він за руку потягнув товариша до хати.
На письмовому столі посеред уламків різноколірного каміння стояла якась статуя. Спочатку Михайло не звернув на неї уваги, він розглядав камінці. Одні тьмяніли, інші поблискували зеленкуватим світлом, був і такий, що жеврів, як жар. Михайло простягнув до нього руку, але доторкнутися не наваживсь.
— Та полапай, не бійся! — засміявся Дмитрик. — Він не гарячий.
Михайло доторкнувся пальцем і відчув холодок.
— І оце… з Місяця?
— Звичайно! — Дмитрик згріб долонею камінці, відсунув од статуї. — Це все й на Землі, брат, є. А ти ось зверни увагу…
Тільки тепер Михайло подивився на статую. Заввишки з півметра. Одразу не можна збагнути, чи вона витесана з якогось голубуватого каменю, чи одлита з металу. Постать стоїть вільно, без напруження. Витягнуті вперед обидві руки, в пригорщі — крупна зернина.
— Статуя так собі, нівроку, — сказав Михайло і схилився над мінералами. — Тут ось що головне, оці кусочки Місяця!
— А статуя теж із Місяця! — випалив Дмитрик.
— Жартуєш?!
— Ні, я не жартую. Батько привіз її разом з оцими мінералами. Ти візьми, роздивися.
Михайло вхопив статую, але чи не розрахував зусилля, чи, може, від хвилювання — впустив її під ноги. Хлопці з остраху завмерли, не встигли й скрикнути, як вона вдарилась об підлогу, впала на бік і, перекидаючись на спину, як жива, схитнула пригорщами та так уже й лежала, немов просила порятунку.
Дмитрик нахилився, обережно взяв — ціла! Тільки підлогу подзьобала.
— Слухай, — винувато прошепотів Михайло, — вона така легенька… Думав, так і хряпне…
— Думав, думав, — буркнув Дмитрик. — Це ж для музею, а він…
— Та хіба ж я навмисне? — виправдувався Михайло. — Ти ж почав: з Місяця, з Місяця, так я й той…
— Значить, не віриш, що з Місяця? Ну, гаразд, біжімо в гай, батько тобі розкаже.
У дворі вже було чимало людей, а на вулиці — машини. І ніхто з прибулих не знав, де зараз космонавт. Вони, мабуть, гадали, що він ще спить, бо, поглядаючи на розчинені вікна, розмовляли неголосно.
Хлопці усміхалися про себе: вони-бо добре знають, де космонавт робить ранкову зарядку!
