Кришталевий край - Бузько Дмитро (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
— Невже ніяк не можна його врятувати? — питала донька в батька, трохи не зомліваючи від горя.
— Та як же дізнатися, де він? Це найголовніше… — відказував старий.
І коли наглядач прийшов до Клейнмюнцлі, Гретхен зраділа. Старий Клейнмюнцлі зумів переконати його, що справді проти Грубера змова.
— Тоді треба сповістити його батька чи родичів. Може, вони зможуть урятувати хлопця, — казав наглядач.
Клейнмюнцлі тільки похитав головою.
— Ой, ні, — зітхнув він. — Якби Грубер і мав батька, а мені донька каже, що в нього нікого нема, все одно б це не допомогло справі. Тут тільки одне можливе: допомогти хлопцеві втекти з лікарні, а відтак — за кордон, кудись в інші країни, щоб сховатися від його могутніх ворогів…
— Допоможіть нам врятувати його! — кинулася до старого наглядача Гретхен з таким благанням, що той засмутився. Він, правда, може допомогти втекти, але тоді він втратить службу, а це тепер — голодна смерть…
— Фріц вам не дасть голодувати. За кордоном куплять його винахід, — благала Гретхен.
— Справді. Очевидно, винахід має велику ціну, коли винахідника запроторили в лікарню, — підтримав доньку Клейнмюнцлі. — За кордоном він стане дуже багатим і віддячить вам за порятунок.
Наглядач завагався. Він обіцяв подумати. Може, він зуміє допомогти Груберу втекти, не рискуючи своєю службою. Гретхен принесла з кімнати свій золотий годинничок, подарунок матері, її єдину коштовну річ, і, простягаючи його наглядачеві, благала:
— Візьміть од мене. Це все, що я можу дати…
Зворушений наглядач посміхнувся.
— Не треба цього, — сказав він. — Нехай уже як мене виженуть, то ви підтримаєте мене, поки пан Грубер доб'ється своєї долі. А я йому таки допоможу. Я вам завтра скажу, коли треба буде чекати на нього вночі з своїм одягом десь поблизу лікарні…
Наглядач придумав план Груберової втечі. Ввечері і вранці, коли змінялися наглядачі, перевіряли замки всіх камер. Перевірку робили так: одмикали замок і знову замикали його, пробуючи після цього, чи двері зачинені. Треба було так зіпсувати замок Груберових дверей, щоб ключ повертався й зачіпав пружину, як у непошкодженому, але насправді двері лишалися б незамкненими. Бувши колись слюсарем, старий наглядач міг так зробити. До того ж ніхто б не подумав, що це пошкодження навмисне. Просто гаєчка сама собою відкрутилася. Ну, а хворий це помітив і під час перевірки знизу ногами придержав двері, щоб подумали, ніби вони замкнулися як слід. Потім треба було вночі відчинити двері, влучити момент, коли черговий наглядач у коридорі, як звичайно, задрімає, і тоді тихесенько пройти з коридора через передпокій, де вночі нікого не бувало, до саду. Ключі від дверей в сад звичайно лишалися в дверях. У саду треба було перелізти через високий мур. Там в одному кутку недалеко від муру росла тополя. Можна було з неї перелізти на мур. Лишалося тільки стрибнути з високого муру. Це вже залежало від фізичної вправності втікача.
Грубер ні хвилини не вагався, коли йому старий наглядач запропонував цей план. Звикнути до свого страшного оточення він не міг, хоч як переконував себе, що навкруги нього лише хворі, нещасні люди й не треба звертати уваги на їхні дикі зойки, стогін та вереск. Учений бачив, що його нерви перевтомлені від надмірної роботи і він довго не витримає. Божевілля, кажуть, причепливе. Краще розбитися на смерть, стрибнувши на брук з високого муру, ніж втратити найцінніше в житті — розум. Палко подякувавши старому наглядачеві, вчений запевнив його, що буде вправним, метким і колись зуміє по-справжньому віддячити за допомогу…
Стримуючи хвилювання, Грубер чекав на вирішальну ніч. Замок уже був зіпсований. Зробив це наглядач швидко і вправно. Не забула рука слюсарського мистецтва… Тепер треба було Груберові пильно прислухатися, коли почнеться перевірка, щоб підтягти матрац у куток ближче до дверей, впасти на нього й упертися ногами в двері, а спиною в стіну. Так можна було втримати двері, правда, з деяким напруженням. Грубер з старим наглядачем уже зробили репетицію.
Під час перевірки той наглядач, що приймав зміну, звичайно дивився у вічко в дверях, чи на місці хворий. Він міг помітити неприродну Груберову позу. Однак трудно було уявити, щоб він звернув на це увагу. З вічка ніг не було видно. А те, що хворий забився в куток, нічого не означало. Божевільні всякі штуки витинають.
На мурі камери згас відблиск заходу сонця. Розпочався звичайний дикий концерт хворих. Сьогодні Груберові було легше його терпіти. Адже ж востаннє…
Вгамувалися хворі. В мертвій тиші напружене вухо впіймало ледь чутне брязкотіння ключів. Грубер хутко ліг на приготоване місце, і зараз же дзвякнув ключ у його дверях. Ноги відчули тиск, ніби двері трохи піддалися. Серце перестало битися й зараз же потому загупало молотом. Це була хвилина, а може, й менше. А здавалось — година. І незрозуміло було, чи все гаразд минуло й перевірка вже скінчилася, чи, може, за дверима причаїлися й чекають, що робитиме хворий.
Напружені нерви, здавалось, дзвеніли, і навіть страшно робилося, що їх почують за дверима.
Поволі хвилювання вгамувалося.
— Однак погані мої справи, — прошепотів до себе Грубер і злякався свого шепотіння.
«Погані мої справи, — вимовив він уже в думці, — нерви мої розладналися так, що ще кілька днів, і край. Не треба буде моїм ворогам нікого дурити. Я стану цілком законним мешканцем цього жовтого будинку…»
Вчений звівся на рівні ноги. В камері було темно, й від дверей, що ледь-ледь прочинилися, на підлогу лягла золота стрілка світла з коридора. Першу мить вчений злякався її й кинувся причиняти двері, але зараз же стримався.
«Годі, годі, не треба бути таким нервовим, — умовляв він себе. — Цілком можливо, що в коридорі нічого не помітно…»
І він залишив двері так, як вони були. Золота стрілка світла зв'язувала з життям, з вільним життям по той бік мурів лікарні, і не хотілося, щоб вона згасла.
Грубер почав було ходити з кутка в куток, щоб цим скоротати час. Але човгання надто великих, не по нозі пантофлів могло притягти увагу наглядача в коридорі. І Грубер ліг каменем на матрац. Зімкнувши під головою пальці рук, він застиг у німому чеканні. Поволі минали години. В голові сновигали думки про майбутнє, — про втечу за кордон, про те, що, може, вдасться там застосувати свій винахід. Однак перша тяжка поразка зламала крила надій. Хіба ж там не те саме? Останні дні вчений чимало думав про життя і вже починав розуміти життєву правду… Зараз він навіть упіймав себе на думці, що не варт, може, й тікати з цієї лікарні. Може, легше йому буде, коли він збожеволіє.
В божевільних мріях він збудує собі свою чудесну кришталеву добу людської історії. В божевільних, але прекрасних мріях він скоротає свій вік. Чи ж не краще це за сувору й бридку життєву правду?
Проте молода жага життя взяла гору над сумними думками. Глибоко в свідомості жевріла іскра надії, снувалися якісь, поки що таємні міркування.
— Поживемо, побачимо, що воно буде, — бадьоро вимовив до себе Грубер і жваво підвівся: здаля він почув дзвін годинника. Відбило північ. Треба подивитися, що робиться в коридорі. Правда, ще рано, але старий наглядач попередив, що вартовий дуже любить подрімати. Може, він уже клює носом?
Тихесенько відхиливши двері, Грубер обережно висунув голову в коридор. Двері були у заглибленні. Це дозволяло стежити за наглядачем.
Той сидів у кінці коридора на стільці, високо задравши голову, ніби він роздивлявся стелю. Але незабаром голова безсило впала на груди. Видно було, що людина бореться з дрімотою.
Почекавши півгодини, — час знову відзначив бій годинника десь близько, певне, в кабінеті лікаря, — Грубер насмілився вийти з камери, однак ще лишаючись у заглибленні дверей. Йому треба було пройти чи пробігти кілька метрів до дверей у передпокій, що були, на щастя, зовсім одчинені. Не треба їх навіть відхиляти. Мить — і він сховається в їхньому темному отворі, що вабив до себе, як певний захисток під градом куль. Грубер уже скинув пантофлі й напружився, щоб перебігти до дверей передпокою, як раптом зарипів стілець наглядача. Втративши в дрімоті рівновагу, наглядач трохи не впав, а тепер перелякано схопився на ноги й затюпав коридором, щоб розігнати сон. Грубер ледве встиг ускочити в свою камеру й причинити двері…
