Твори в п'яти томах. Том V - Владко Владимир Николаевич (мир книг .txt) 📗

— Майте на увазі, друзі мої, що завтра сюди приїжджають шановні професори на чолі з академіком Антохіним.

— Невже т-ти наважився? Запросив самого академіка Антохіна? — перепитав вражений Богдан.

— Так, вони приїдуть саме на моє запрошення — ознайомитися з принципами роботи нового генератора. Малесенький експеримент з твоїм котом, Богдане, остаточно переконав мене, що я зробив правильно. Отож нам з тобою, Богдане, треба приготуватися.

Більше не сказав нічого, хоч як зацікавлено поглядав на нього Сашко, якому дуже не хотілося покидати лабораторію, не дізнавшися подробиць. Олд-Бой ховався в клубах пахучого диму від сигарети і незворушно мовчав, значущо поглядаючи на свого незмінного асистента.

5. ПРОФЕСУРА МАЄ ПІДСТАВИ ДИВУВАТИСЯ

Ранок той нічим не відрізнявся від усіх попередніх. Він був такий самий сонячний, погожий і приємний, як і безліч інших. Тільки Олд-Бой з самого ранку був уже трошки стомлений: він не лягав спати майже цілу ніч: працював біля своєї нової установки, безнастанно поліпшуючи її. Та ще — про те знали Богдан і Сашко, а згодом довідалася й Люка, — сьогодні мали прийти до лабораторії, до нового генератора мікрохвиль і інфрасирени поважні, високошановні професори.

Невеличкий на зріст, геть сивий, із завжди скуйовдженим волоссям, що утворювало навколо його голови щось подібне до срібного сяйва, із сивою круглою борідкою, сухенький і жвавий, запальний, але дуже добрий, дотепний і веселий, ходяча енциклопедія з усіх питань електрики й акустики, академік Антохін був людиною, яку поважали всі, хто його знав. Навіть ті, кого він ущент розбивав під час наукових суперечок чи дискусій, навіть і ті згадували про нього з величезною повагою. А що вже казати про студентів і наукових працівників, і молодших і старших?

До академіка Антохіна ставився з помітною пошаною інститутський сторож Андрій Антонович — постать, можливо, не менш відома серед учених і студентів, ніж академік Антохін. Андрій Антонович знав професора ще молодим студентом, що частенько просив Андрія Антоновича позичити на два дні двадцять копійок…

Знали вони один одного дуже давно. Не бувало випадку, щоб академік Антохін, зустрівши Андрія Антоновича, не привітав його, не підійшов до нього потиснути руку, не запитав:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

На що Андрій Антонович незмінно відповідав:

— Не зле, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло…

Звідки Андрій Антонович дізнався, що сьогодні до лабораторії Олд-Боя прийде академік Антохін, не знав ніхто. Але Андрій Антонович з’явився в лабораторії з шваброю й ганчіркою. Олд-Бой здивовано поглянув на нього:

— Чого це ви сьогодні так заходилися прибирати, Андрію Антоновичу?

Той поважно відповів:

— А що ж, у брудній лабораторії прийматимемо Івана Петровича, чи що?

Олд-Бой тільки знизав плечима.

Андрій Антонович прибирав ретельно, прибирав до того самого моменту, коли в двері лабораторії хтось постукав, — чітко й сухо. Потім двері відчинилися і пролунав голос академіка Антохіна:

— Приймайте гостей, шановні товариші!

Так, це був Іван Петрович Антохін і з ним ще четверо професорів. Академік Антохін сказав, коли вони йшли сюди:

— Приготуйтеся побачити дивні речі, колеги. Хоч Петро Микитович ще дуже молодий учений — особливо, з нашого погляду! — але він упертий. Такий наполегливий, що неодмінно своє доведе!

Отже, професори, привітавшись із Олд-Боєм і лаборантами, зацікавлено оглядали все навколо, хоч і намагалися приховувати свою зацікавленість звичною для себе ученою байдужістю. Тільки академік Антохін був такий, як завжди. Він підійшов до Андрія Антоновича й сказав йому, всміхаючись:

— Ну, як живемо, Андрію Антоновичу? Як воно куриться?

Обличчя старого розпливлось у задоволеній усмішці:

— Нічого, Іване Петровичу, куриться, поки не згасло!

Академік уже йшов далі:

— Ви готові, Петре Микитовичу? Можна починати? Але дивіться, ми настроєні дуже скептично… принаймні дехто з нас, — додав він наче жартома. — Отже, я вас попередив.

— Я готовий, Іване Петровичу, — дуже серйозно відповів Олд-Бой. — Сідайте, прошу. Богдане, посунь стільці!

Професори сіли. Люка та Сашко стояли осторонь. Олд-Бой залишився біля своєї установки. Богдан — трохи позаду нього, готовий виконати перше-ліпше доручення Петра. І навіть Андрій Антонович не вийшов з лабораторії, а став біля дверей.

— Дозвольте починати, Іване Петровичу? — спитав Петро.

Діставши позитивну відповідь, він поклав руку на рубильник і почав:

— Я не хочу затримувати вашу увагу, описуючи технічні деталі, покладені в основу нової установки. Дозволю собі лише нагадати вам, що в ній поєднано генератор мікрохвиль з певним діапазоном частоти електромеханічних коливань і установка інфразвуку, який ми дістаємо з допомогою оцієї сирени. — Рухами руки Олд-Бой показував ті чи інші частини, про які йшла мова. — Ідея установки така. Інфразвук через мікрофон ми перетворюємо на електромагнітні коливання низької частоти й ними модулюємо мікрохвилі, випромінювані генератором. Що це дає? Ми дістали таким чином змогу подвійно впливати на об’єкти — мікрохвилями й інфразвуком. Причому робити це не безпосередньо біля генератора, як було досі, а й на відстані, скеровуючи мікрохвилі в бажаному напрямі, фокусуючи їх…

— Кхе-кхе… гмм…

Петро озирнувся: в цьому покашлюванні було явне недовір я. Він оглянув свою незвичну аудиторію: хто це міг бути?

Академік Антохін сидів, як і раніше, цілком спокійно. Він трохи нахилив голову і уважно слухав Петра. Інші теж немовби слухали уважно. Хто ж це покашлював?

Не знайшовши відповіді на своє запитання, Петро вів далі:

— Отже, ми тепер можемо, повторюю, фокусувати, мікрохвилі разом з модульованим інфразвуком і прямим променем точно скеровувати їх в потрібному напрямі…

— Кхе-кхе… гмм… — почулося в кімнаті ще виразніше.

Олд-Бой спалахнув, а проте вирішив поки що не звертати уваги на презирливе покашлювання.

— Дію установки ще не перевірено остаточно, — він вів далі, — для цього у нас було мало часу. Але комбінований вплив її випромінювання, я передбачаю, може бути дуже ефективний. Бо в ньому поєднуються дія електромагнітних хвиль дуже високої частоти, мікрохвиль, і дія інфразвукових коливань, яку ще майже не вивчила наука Отакі мої попередні зауваження. Тепер, гадаю, можна починати деякі експерименти.

В кімнаті панувала тиша. Вчені мовчали. Академік Антохін тільки-но хотів щось сказати Олд-Боєві, як раптом заговорив професор Терещенко, сухий і жовтий чоловік з витягненим кістлявим, завжди незадоволеним обличчям і випуклими короткозорими очима. Він виразно кашлянув, — і Петро одразу зрозумів, хто так скептично покашлював, коли він давав пояснення.

— Кхе-кхе… гмм… я хотів би попросити шановного… е, винахідника нової установки пояснити нам… е, яким чином ми не відчуваємо інфразвукових коливань від його… е, сирени? Адже, скільки мені відомо, ці коливання… е, повинні неприємно впливати на людей ще до того, як вони… е, потраплять до мікрофона, га?

І він замовк, переможно поглядаючи на Олд-Боя. Але той спокійно повернув рубильник, увімкнувши струм. Почулося виразне поклацування машини і більше нічого. Професор Терещенко кашлянув:

— Е… і ви кажете, що сирена вже працює?

— Так, шановний професоре. Вона працює й дає інфразвук, але він заглушений шарами звукоізоляції з пористої гуми. Інфразвук проходить тільки в мікрофон. Тому ви, як і всі присутні тут, нічого не відчуваєте, — незворушно пояснив Олд-Бой.

— І ви можете… е, модулювати той інфразвук і скеровувати його в потрібному напрямі? — ще недовірливіше спитав професор Терещенко.

— Так, професоре. У першу-ліпшу потрібну точку, — ще спокійніше сказав Олд-Бой. — І в цьому ви можете впевнитися.

— Кхе-кхе… охоче, охоче, — підвівся з місця професор Терещенко. Він підійшов до вікна й спинився під здивованими поглядами присутніх. — Е, я прошу вас зробити таке. Я, кхе-кхе… піднімаю палець біля цього вікна… е, на певній відстані од вашого генератора. — Професор Терещенко справді підняв сухий довгий палець. — А ви… е, спіймайте його вашим промінням!