В зоряні світи - Бережной Василий Павлович (библиотека электронных книг .txt) 📗
Почулися голоси. Крім Михайла, в кабіні було ще двоє: один заговорив чисто по-англійському, другий — з помітним німецьким акцентом. Все виявилося дуже простим, навіть прозаїчним: прибула ще одна ракета із Землі, члени її екіпажу прийшли, щоб познайомитися з радянськими астронавтами і встановити “наукові контакти”. Замість скрипіння селенітських страховиськ, Ольга почула добірну англійську мову, Михайло, правда, немилосердно перекручував слова, але все ж таки підтримував розмову.
Експедиція західних колег підготовлена і споряджена не урядом якоїсь держави, а могутньою урановою монополією, яка захопила під свій контроль майже всі родовища цього елемента в західному світі. На Місяць прибула, як вони сказали “оперативна група геологів і фізиків-атомників”. Очолює експедицію містер Дік — відомий захисник ідеї “чистої” атомної бомби.
Прибулі розповіли про свою ракету, поцікавилися конструкцією радянської, запитували про роботу атомного двигуна, радіолокаторів, про систему керування, їх також цікавили запаси рідкого кисню, води. Мілько відповідав дуже загально, торкаючись не самої конструкції корабля, а лише її принципів, про що вже писалося в пресі. Щождо запасів, то тільки й сказав:
— Нам вистачить!
“Молодець Михайло! — подумала Ольга. — Дипломат!”
Гості вихваляли своє устаткування, особливо фізичну лабораторію, придатну для розщеплення ядер цілого ряду елементів і виготовлення “портативних атомок”. Ольга відчула в їхніх словах приховане бажання залякати Мілька. “І чого їм треба? — подумала. — Хіба ми заважаємо їм вести дослідницьку роботу? Прилетіли — ну й працюйте собі на здоров’я! А то й тут з атомками носяться…”
— Ми хотіли порушити питання про вашу воєнну базу… — сказав один із прибулих.
— Яку базу? — щиро здивувався Мілько,
— Не вдавайте із себе наївного, колего. Ми прекрасно знаємо, що ви так поспішали крізь холодний світовий простір не для прогулянки… Подивіться — он Земля! Яка чудова мішень! Вона повертається до Місяця кожною стороною, всі пункти цивілізованого світу видно, як на долоні. Встановлюй атомну катапульту і роби контроль над всякою країною. — Він ляснув пальцями, неначе батогом. — Хто тримає Місяць, той володіє Землею!
— Он воно що… — вставив Мілько. — А ми, признатися, й не думали про цю сторону справи…
— Ви нас випередили, але — дозвольте вам нагадати — ви посадили свою ракету на нашу територію. Так, так, північна частина видимої півкулі Місяця давно придбана нашою монополією, і бос…
— Я не можу вести переговорів про це, — засміявся Мілько. — Просто некомпетентний… Ми ніяк не сподівалися, що хтось може заявити права власності на територію Місяця. Та ще й авансом! Зайве, мабуть, нагадувати вам, що наша експедиція має суто наукові завдання, виконанням яких ми хочемо зробити свій скромний внесок до скарбниці людських знань.
— Гаразд, пане Мілько, ми зустрінемось з вашим командиром. Але ви зовсім даремно повторюєте нам те, що твердить ваша пропаганда…
Розмова пішла про цивілізацію, культуру, прогрес, добробут… О, вони вже наслухалися подібних тирад. Але чи такий уже гарний добробут у колеги Мілька — видатного інженера? Який особняк він має в Москві? Скільки машин і шоферів налічує його власний гараж? Чи, може, він має автожир? Та, зрештою — чи товста його чекова книжка?
Все це було сказано вкрадливим голосом, пройнятим доброзичливою іронією.
“Яка страшна обмеженість! — подумала Ольга. — Ну, вона б задала їм перцю!” А Мілько, видно, стримуючись, каже:
— Нам ні про що говорити, панове.
— О, ми тільки починаємо нашу розмову!
І далі Ольга почула таке, що мурашки забігали по її тілу. “Гості” пропонували Мількові “порвати з комуністами”, тобто зрадити Батьківщину і перейти на службу до них! Він стане мільйонером, бо йому ж буде сповна виплачено вартість космічного корабля, ну, і гонорар за роботу на них. Від боса фірми вони мають повноваження…
— Покажіть. Які повноваження?
— Ми можемо принести підписаний чек!
Мілько криво усміхнувся:
— На скільки?
— На… на п’ятсот тисяч!..
— Малувато. Але шкода, що зараз його при вас нема… — В чорних Михайлових очах стрибали бісики. — Пуста розмова, панове.
Гості були задоволені з свого візиту. Дивилися на Мілька як на засватаного. Вони шкодують, що не можуть відразу вручити чек. Але за цим діло не стане… Незабаром принесуть.
Це вже вони говорили із скафандрів. Замкнувши за ними люк, Михайло допоміг вибратися Ользі.
— Чули, які остолопи? — засміявся, блискаючи білими зубами.
— А навіщо вам було комедію розігрувати?
— Їх двоє, та, може, й озброєні… Ох, і остолопи ж!
— Треба наших попередити.
Ольга сіла за рацію.
— Я — “Комета”, я — “Комета”…
Зв’язку встановити не вдалося. Спробувала посилити живлення — щось тріснуло, лампи погасли. Мілько поставив запасні. Але знову ніякого результату. Ольга ворожила біля важельків, аж поки й ці лампи не перегоріли. Повернула розгублене обличчя до Михайла:
— Я піду назустріч всюдиходу — попереджу. Правда ж, вони вертатимуть тим самим шляхом?
— Треба сподіватися. Можна попередити їх запискою…
— Вірно! — зраділа Ольга. — Складу купу каміння, а зверху — записку.
Сіла до столика, почала писати.
— Напиши ще таку записку: “Небезпечна зона. Смертельно”.
Він і не помітив, як перейшов на “ти”.
— Навіщо?
— Це для “гостей”. Покладеш на їхньому шляху метрів за п’ятсот від нас. Побояться чек нести.
— Здорово! Ідея!
Вона старанно виводила літери.
Сліди на поросі
Стривожений, сидів професор Плугар біля величезної колони підземного храму. Десь у глибині “магічної чаші”, як він назвав конусну виїмку, жевріло холодне каміння. Отак в ньому самому жевріла тривога. “Що сталося з Миколою? Де він затримався?” пекли думки. З’явилися різні догадки, звичайно, невеселі. А що ж, все могло трапитись. Юнак міг упасти і пошкодити кисневий балон… Або рація. Теж могла розбитися…
Іван Макарович підвівся, ввімкнув ліхтарика і тільки тепер звернув увагу на сліди в поросі. Вони ж поведуть його туди, де, можливо зараз, лежить Загорський!
Професор швидко пішов по слідах. Спочатку йому важко було розрізнити Миколині — і саме ті, що він відпечатав, ідучи до виходу. Адже вони вдвох обійшли увесь храм, роздивляючись зотлілих селенітів. Тільки вдвох— а скільки відбитків підошов у цьому віковічному поросі! Вони помережали всю підлогу навколо “чаші”, і ось Іван Макарович здивовано помітив, що знову прийшов на те саме місце, де сидів щойно. “Еге, — подумав він, — починаю блудити… Це негаразд. І чого я пішов навколо чаші? Треба шукати тунельного отвору, а головне — спокій, спокій!”
У тонкому мистецтві слідопита Іван Макарович аж ніяк не був професором, йому довелося одночасно опановувати цю науку і застосовувати її на практиці. Пригадавши досить заплутану криву свого руху від тунельного отвору, Іван Макарович, пробираючись поміж колонами, все ж таки дістався туди. Присвітивши ліхтарем, він побачив при виході з тунелю чотири переплутані сліди. “Два — це ми йшли сюди, — міркував Іван Макарович, — третій — Загорський ішов до виходу за апаратом, а четвертий… значить, він повернувся!” Так, сумніву не було: Загорський повернувся. Іван Макарович рушив по його слідах. Спочатку широкі Миколині кроки йшли так, як і треба, — до колонади. Але тут він чомусь звернув не вправо, а вліво…
Пройшовши хвилин п’ять, професор і незчувся, як потрапив у якийсь інший тунель. Власне, це була широка підземна вулиця. Вона то йшла прямо, то повертала під тупим кутом. Іван Макарович ступав обережно, неначе по тонкому льоду. Сліди Загорського вели все далі й далі. Тепер професор уже не мав сумніву, що знайде юнака. Чіткі сліди в поросі вели безпомилково, і тривога почала помалу розвіюватись. Але все ж таки якесь неприємне почуття самотності, може навіть страху ні на мить не залишало Івана Макаровича. Це ж тільки подумати — на такій віддалі від Землі (майже 400 000 кілометрів) та ще й забратися в залиті темінню надра Місяця! Ні, така подорож на планету, екскурсія по ній — не під силу одній людині. Тут не витримають найміцніші нерви!
