Яким ти повернешся? - Росоховатский Игорь Маркович (бесплатная библиотека электронных книг .TXT) 📗
Із стін фортеці вдарили гармати. Огидні стріляли з укриття, з вікон.
“Зачекайте, припиніть стрілянину, послухайте!” — передавав сигом.
Огидні прислухались, на мить вогонь ущух. І Тоти скористалися з цього, вони всі одночасно кинули каміння, засипаючи місто-фортецю. І вже нова хмара пішла у грізне піке…
“Зупиніться!” — громовим голосом закричав сигом.
Його ніхто не слухав. Тоді Ант увімкнув випромінювачі, накривши місто захисною оболонкою. Тоти билися об неї і, відкинуті нездоланною силою, кидалися вниз удруге… втретє, вчетверте… доки не падали мертві.
Ант почав розчищати від каміння місто. Але тільки-но йому щастило звільнити будинок, з вікон-бійниць, з усіх щілин почали стріляти гармати. Антові не лишалося нічого іншого, як увімкнути телепатичні органи і передати навіювання-наказ. Проте це було не так просто. В мозку сигома, у його телепатоприймачах вирувала лють, ненависть тисяч пернатих братів — Тотів і Огидних. Щосекунди їх ставало більше й більше, і вони заливали мозок Анта, заважали думати.
“Хай вам біс, божевільні!” — закричав сигом, швидко вимикаючи телепатоприймачі і злітаючи вгору.
Він летів крізь синяву, крізь хмари, і синява дедалі світлішала, фарби мінилися — замість зелених з’являлися оранжеві, фіолетові… Сигом уже пробивав розріджені шари атмосфери, виходячи в космос, відчуваючи навколо себе порожнечу і тишу, як благословення. Долаючи смуток і відчай органами Вищого контролю, він думав: “Я можу знищити або створити планету, запалити зірку, прочитати думку розумної істоти, як книгу. Але я не міг ні переконати, ні зрозуміти інших… Невже саме це — найважче? Може, є тільки один шлях, який люди приписували богові: щоб зрозуміти іншого, треба його створити?”
Він думав так напружено, витрачаючи стільки енергії, що навколо його голови вирувала буря, спалахували, перехрещувалися, ламалися тисячі блискавок.
І він вирішив зробити експеримент…
Ант знайшов порівняно швидко астероїд, що летів назустріч, переніс його на іншу орбіту, ближче до зірок. Важче було розкрутити астероїд під потрібним кутом, прискорити радіоактивний розпад у його надрах. Потім лишилося найважливіше — “одягнути” астероїд в атмосферу, перетворивши на маленьку планету. Ант діяв випромінюванням, пришвидшуючи створення і розвиток життя. Він користувався лабораторними методами пришвидшення, що їх винайшли його творці — люди, у яких час має особливу ціну через короткотривалість їхнього життя. І все-таки минули століття, перш ніж по берегах морів виросли густі ліси, в яких водилися пташки і звірі. Антові довелося кілька разів відпочивати, поповнюючи запаси енергії. Сигом був задоволений: він добре вивчив історію Землі, він зараз повторював її. Людиноподібні мавпи зійшли з дерев і довгими незграбними руками взяли сучкуваті гілки, щоб захищатися від хижаків…
Це було дуже схоже на давні часи Землі. Усмішка не зникала з обличчя сигома. Він стежив за істотами, схожими на його творців — людей, Homo sapiens. Вони воювали за вогонь, будували перші хатини. Він помічав, як, наче вогнище, розгоряється розум, як він починає допомагати дикунам керувати їхніми вчинками. А втім, часто не розум, а інстинкт помагав їм уникнути небезпеки, діяти блискавично, аби: вижити. Спочатку це здавалося сигому загадкою, та згодом він зрозумів, що нічого таємничого тут немає. Інстинкт — це досвід предків. Перевірений і узагальнений. Подарований нащадкам, як готова відповідь. І коли ситуація повторювалась, інстинкт діяв безвідмовно, а коли в ній було щось нове — самого інстинкту було мало. Дикуни платили кров’ю і життям за крихту досвіду, однак ця кров і життя, як масло у вогонь, лилися в багаття розуму. Він спалахував яскравіше і яскравіше, і їхня мова ставала різноманітніша й складніша.
Ант чув, як у відповідь їм у ньому самому, наче луна, бринять голоси його предків і його творців, записані в пам’ять. У ньому жили мільйони людей, досвід людства був основою пам’яті. Може, через те він так добре розумів дикунів, яких сам викликав до життя. Він знав про них усе, знав їхні характери і звички, їхні імена. Особливо він полюбив дівчинку Ехорі. Мабуть, тому, що вона була слабша і хворобливіша за своїх подруг. Ехорі була чутливіша і лагідніша за інших. Тоненька і гнучка, з копицею густого волосся, вона годинами сиділа на узліссі, стежачи за квітами і комахами. Вона була трохи схожа на іншу дівчинку, Віту, доньку людини — одного з предків Анта. Віта так само, як і її батько, тепер жила в пам’яті сигома, і він часто пересвідчувався, що ніколи не зміг би бути таким чутливим і добрим, коли б не її любов і добрість.
Багато чого в світі лишалося б для нього незрозумілим, і ніде було б знайти ключі, незважаючи на всі його знання…
Через те він так занепокоївся, коли одного разу Ехорі не повернулася з лісу. Сигом хвилювався, шукав її, розсуваючи руками дерева, ввімкнувши локатори. Він знайшов її на галявині. Ехорі стояла, прихилившись до дерева, і плакала. Сигом оглянув дівчинку, але ніяких ран чи подряпин не побачив.
“Чого ж вона плаче? — здивувався він і вирішив: — Нехай це й буде початком досліду, який я задумав, першим і найлегшим завданням. Я знаю все про Ехорі, про її батьків, навіть можна сказати, що я сам створив їх. І тепер я повинен, не питаючи її, дізнатися, чого вона плаче. Обумовлю собі час на вирішення”. Враховуючи легкість першого завдання, він одвів одну секунду і почав міркувати:
“Вітер такий, що пробирається навіть у самісіньку гущавину…”
“Шкіра у Ехорі не така груба, як у її одноплемінників…”
“Дівчинці холодно”.
Він захистив її од вітру. Ехорі плакала. Минула одна мільярдна секунди.
“Я помилився. Вона не знає дороги додому”, — подумав сигом і показав їй дорогу.
Але Ехорі плакала.
“Може, у неї щось болить усередині…”
Він увімкнув гамма-зір, але ніяких ушкоджень не побачив.
Ще одна частка секунди збігала.
“Доведеться шукати відповіді у її мозку. Дівчинку могли образити батьки чи хтось із друзів…”
Жодного лиця кривдника в активній пам’яті Ехорі не було. Сигом побачив там птахів і дерева. Він пошукав іще, ловлячи сигнали, що бігли нервами, копіюючи їхній код і перекладаючи його у своєму мозку в зорові картини. Птахи й дерева… Птахи — дерева. Кора дерева і птахи… Чому ж вони викликають у дівчинки сльози?
Минула вже ціла секунда, почалася друга…
“Що зі мною? Відкіля така повільність? Може, захворів? Але нема сигналів…”
“У неї не може бути складних переживань. Вона все-таки тільки дикунка”.
“Треба шукати серед найпростіших почуттів, відчуттів…”
Сигом спрямував усю міць свого розуму в одне русло: “Чому птахи і дерева примушують Ехорі плакати? Що означає для дитини таке сполучення? Птахи склювали кору — і дівчинка гадає: дереву боляче? Пташка не може пробити кору і знайти їжу?”
Він перевіряв і одне за одним відкидав припущення. Секунди складалися в хвилину, і сигому не лишалося нічого іншого, як визнати себе переможеним. Він спитав:
“Чому ти плачеш?”
Ехорі обернулася — помітивши його ноги, підвела голову вище, ще вище, волосся впало їй на плечі, — і замість вечірнього неба дівчинка побачила його обличчя.
— Хто ти? — злякано спитала вона, закриваючи обличчя руками.
— Не бійся. Відповідай, чому ти плачеш? — якомога лагідніше спитав Ант.
— Бачиш це? — Вона показала сигому гострий камінець, затиснутий у долоні.
Ант блискавично порівняв нові відомості з тим, що вже знав, та все одно нічого не зрозумів. А Ехорі вела далі:
— Пробувала кілька таких. Але вони не виходять… А вже вечір…
— Хто не виходить? — спитав сигом.
— Птахи.
І вона показала рукою на дерево, де намагалася намалювати птахів.
— Ти такий великий… Певно, бог, яким мене лякають? — наважилася спитати.
Сигом усміхнувся, хоча йому було невесело.
— Я не бог, яким тебе лякають. Я гадав, ніби можу все, що приписували йому…
— А чого ти не можеш? — зраділа дівчинка: виходить, і він — такий величезний — чогось не може.
