Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗
Третя частина Аолів селилася поблизу екватора, біля підніжжя гір, скрізь, де з-під землі били гейзери питної води. Ці племена вміли будувати житла, розводили довгошерстих хаші, воювали з пожирачами павуків і поклонялися кривавій зірці Талцетл.
В одному племені, що населяло блаженну країну Азора, з’явився незвичайний шохо. Він був син пастуха, виріс у горах Лізіазіри і, коли йому сповнилося сімнадцять років, спустився в селища Азори, ходив із міста в місто і казав таке:
“Я бачив сон, розкрилося небо, і впала зірка. Я погнав моїх хаші до того місця, де впала зірка. Там я вгледів Сина Неба, який лежав у траві. Він був великий на зріст, обличчя біле, як сніг на вершинах. Він підвів голову, і я побачив, що з очей його йде світло й божевілля. Я перелякався і впав ниць і лежав довго, ніби мертвий. Я чув, як Син Неба взяв мою палицю і погнав моїх хаші, і земля двигтіла під його ногами. І ще я почув його гучний голос, він казав: “Ти вмреш, бо я хочу цього”. Але я пішов за ним, тому що мені було шкода моїх хаші. Я боявся підійти до нього близько: з його очей лився злий вогонь, і л щоразу падав ниць, щоб лишитися живим. Так ми йшли кілька днів, віддаляючись од гір у пустелю.
Син Неба вдаряв палицею об камінь, і виступала вода. Хаші і я пили цю воду. І Син Неба сказав мені: “Будь моїм рабом”. Тоді я став пасти його хаші, і він кидав мені недоїдки”.
Так розповідав пастух жителям міст. І ще казав: “Спокійні птахи і мирні звірі живуть, не знаючи — коли прийде загибель. Та хижий іхі вже розпростер гострі крила над журавлем, і павук сплів сітку, і очі страшного ча горять крізь голубі зарості. Бійтесь. У вас немає таких гострих мечів, щоб вразити злого, у вас нема таких міцних стін, щоб од нього відгородитись, у вас нема таких довгих ніг, щоб утекти від злого. Я бачу в небі вогняну смугу, і злий Син Неба падає у ваші селища. Око його — як червоний вогонь Талцетл”.
Пойняті жахом жителі мирної Азори здіймали руки, слухаючи ці слова. Пастух казав іще: “Коли кровожерний ча шукає тебе очима крізь зарості — обернись на тінь, і ніс ча не почує запаху твоєї крові. Коли іхі падає з рожевої хмари — обернись на тінь, і очі іхі даремно шукатимуть тебе в траві. Коли при світлі двох місяців — олло і літха — вночі злий павук цитлі обплітає павутинням твою хижу, — обернись на тінь, і цитлі не зловить тебе. Обернись на тінь, бідний сину Туми. Тільки зло притягує зло. Відкинь од себе все із злом споріднене. Закопай свою недосконалість під порогом хижі. Йди до великого гейзера Соам і обмийся. І ти станеш невидимим злому Синові Неба, — даремно його криваве око пронизуватиме твою тінь”.
Жителі Азори слухали пастуха. Багато хто пішов за ним, на кругле озеро до великого гейзера Соам.
Там дехто питав: “Як можна закопати зло під порогом хижі?” Інші сердились і кричали пастухові: “Ти обманюєш, — скривджені жебраки намовили тебе приспати нашу пильність і захопити наші житла”. А були й такі, що змовлялися: “Відведемо божевільного пастуха на скелю і кинемо його в гаряче озеро, хай сам стане тінню”.
Почувши це, пастух брав уллу, дерев’яну дудку, внизу якої на трикутнику було натягнуто струни, сідав поміж сердитих, роздратованих та спантеличених і починав грати й співати. Грав він і співав так гарно, що замовкали птахи, вщухав вітер, лягали стада, і сонце спинялося на небі.
Кожному, хто слухав, здавалося тоді, що він уже закопав свою недосконалість під порогом хижі.
Три роки навчав пастух. На четверте літо з боліт вийшли пожирачі павуків і напали на жителів Азори. Пастух ходив по селищах і казав: “Не переступайте порога, бійтеся зла в собі, бійтеся втратити чистоту”. Його слухали, і були такі, що не хотіли чинити опору пожирачам павуків, і дикуни повбивали їх на порогах хиж. Тоді старшини міст, змовившись, узяли пастуха, повели на скелю і кинули його в озеро.
Вчення пастуха поширювалося за межі Азори. Навіть мешканці поморських печер витесували в скелях його зображення з уллою. Але було й таке, коли вожді деяких племен карали на смерть тих, хто поклонявся пастухові, бо його вчення вважали безумним і небезпечним. І ось настала пора збутися його словам. У літописах того часу сказано:
“Сорок днів і сорок ночей падали на Туму Сини Неба. Зірка Талцетл сходила після заходу сонця і горіла незвичайним світлом, як зле око. Багато Синів Неба падали у мертві, багато розбивалися об скелі, тонули в південному океані, але багато досягли поверхні Туми живими”.
Так розповідає літопис про велике переселення Магацитлів, тобто одного з племен земної раси, що загинуло від потопу двадцять тисячоліть тому.
Магацитли летіли в бронзових яйцеподібних апаратах, використовуючи для свого руху силу розпаду матерії. Впродовж сорока днів вони покидали Землю.
Безліч величезних яєць загубилося в зоряному просторі, безліч розбилось об поверхню Марса. А трохи опустилося на рівнини екваторіального материка неушкодженими.
Літопис твердить:
“Вони вийшли з яєць, високі, чорноволосі. У Синів Неба були жовті і плескаті обличчя. Їхні тулуби і коліна вкривав бронзовий панцир. На шоломі був гострий гребінь, і шолом виступав поперед обличчя. В лівій руці Син Неба тримав короткий меч, у правій — сувій з формулами, які погубили бідні й темні народи Туми”.
Такі були Магацитли, люте і могутнє плем’я. На Землі, на материку, що опустився на дно океану, вони володіли містом Ста Золотих Воріт.
Тут, вийшовши з бронзових яєць, вони рушили в селища Аолів і брали те, що хотіли, і тих, хто чинив їм опір, убивали. Вони повиганяли стада хаші на рівнини і почали копати криниці. Вони зорали поля і засіяли їх ячменем. Але води в криницях було мало, зерна ячменю загинули в сухому і неродючому грунті. Тоді вони сказали Аолам іти на рівнину, копати зрошувальні канали та будувати великі водоймища.
Деякі племена послухали і пішли копати. Інші сказали: “Не послухаємось і вб’ємо пришельців”. Війська Аолів вийшли на рівнину і вкрили її як хмара.
Пришельців було мало. Проте вони були міцні, як скелі, могутні, як хвилі океану, люті, як буря. Вони розмели і знищили війська Аолів. Палали селища. Розбігалися стада. З боліт вийшли люті ча і роздирали дітей та жінок. Павуки обплітали спорожнілі хижі. Пожирачі трупів — іхі — розжиріли і не могли летіти. Надходив кінець світу.
Тоді згадали пророцтво: “Обернись на тінь для зла, бідний сину Туми, і криваве око Сина Неба даремно пронизуватиме твою тінь”. Багато Аолів пішло до великого гейзера Соам. Немало йшло в гори, сподіваючись почути в туманних ущелинах пісню улли, яка очищає від зла. Багато хто ділився один з одним майном. Шукали в собі й один в одному добре і з піснями, з сльозами радості вітали все добре. В горах Лізіазіри ті, хто вірив у пастуха, звели Священний Поріг, під яким лежало зло. Три кільця незгасних вогнищ охороняли Поріг.
Війська Аолів загинули. В лісах було знищено пожирачів павуків. Стали рабами рештки рибарів-поморів. Але Магацитли не чіпали тих, хто вірив у пастуха, не чіпали Священного Порога, не підходили до гейзера Соам, не заходили в глиб гірських ущелин, де в полудень вітер, пролітаючи, творив таємничі звуки — пісню улли.
Так минуло багато кривавих і сумних років.
У чужинців не було жінок — завойовники мали вмерти, не лишивши нащадків. І ось у гори, де ховались Аоли, прийшов вісник — прекрасний обличчям Магацитл. Він був без шолома і меча. В руці тримав палицю з прив’язаною до неї пряжею. Він підійшов до вогнів Священного Порога і почав промовляти до Аолів, які зібралися з усіх ущелин:
“Моя голова відкрита, мої груди незахищені, — розрубайте мене мечем, коли я збрешу. Ми — могутні. Ми володіли зіркою Талцетл. Ми перелетіли зоряну дорогу, яку називають Чумацьким Шляхом. Ми підкорили Туму і знищили ворожі нам племена. Ми почали будувати водоймища і великі канали, щоб збирати воду і зрошувати досі неродючі рівнини Туми. Ми побудуємо велике місто Соацеру, що означає Сонячне Селище, ми дамо життя всім, хто хоче жити. Але у нас немає жінок, і ми маємо вмерти, не здійснивши свого задуму. Дайте нам ваших дівчат, і ми народимо від них могутнє плем’я, і воно заселить материки Туми. Йдіть до нас і допоможіть нам будувати”.
