На траверсі Бета Ліри - Михановский Владимир Наумович (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
— Це все?
— Все.
Шеф обережно розкрив портсигар. У ньому лежали три цигарки “Кемел”. Відклавши його, шеф узяв бумажник. Серед кількох доларових папірців лежала зібгана записка. Шеф обережно розгладив її.
“Звертаюсь особисто до Вас як президента Автомобільної компанії. Прошу відстрочити виплату. Доведений до відчаю…” Далі текст було одірвано.
— Звичайне прохання, — недбало сказав Робін. — Парчеллінг, певно, одержував щодня десятки, якщо не сотні таких прохань.
— Мені здається, що це не зовсім звичайне прохання, — похитав головою шеф, — інакше Парчеллінг не носив би його в бумажнику. Треба встановити, хто автор цього листа. Візьміть, Робіне, — шеф дав сержантові зібганий папірець, — однесіть у лабораторію. Хай зроблять аналіз паперу, чорнила, почерку, усе, що потрібно.
— Слухаю!
Шеф узяв до рук річ, схожу на записну книжку. Це був кишеньковий фонограф. Парчеллінгу він заміняв записну книжку.
Шеф натиснув кнопку. Але фонограф мовчав. Він повернув до кінця верньєр гучності. Протягом кількох хвилин чути було тільки шипіння магнітної стрічки. Потім голос Перчеллінга промовив:
“Замовити літак на Балтімору. П’ятниця, п’ять сорок… Після сесії акціонерного товариства — до моря. Найвірогідніше, в Байамі. Треба відпочити. Не забути замовити погоду: без дощів мені там нема чого робити…”
Малоприємним голосом Парчеллінг промуркотів два куплети популярної пісеньки: “Я покохав вас на Венері”. Знову почувся шум, і голос мільярдера чітко мовив: “Хлопчак, він посмів мені погрожувати. Яке нахабство! Замахується на священні принципи приватної власності… Зібрати докази проти нього…” Знову фонограф захрипів, і більше нічого не пощастило добитися.
— Але ж плівка майже не використана, — зауважив шеф.
— Можливо, фонограф зіпсувався од дії цієї… кулі, — сказав Робін.
— Гм… Можливо. Віднеси-но і фонограф у лабораторію. Може, пощастить оживити якщо не Парчеллінга, то хоч його фонограф, — посміхнувся шеф.
Залишившись сам, він увімкнув відеофон, викликав лікарню. Спалахнув овальний екран, і на ньому з’явилося стомлене обличчя старшого хірурга.
— Як там наш пацієнт? — спитав шеф.
— Щойно опритомнів. Але за життя ще ручатися не можна.
— А що з ним?
— Точний діагноз не встановлено. Велика втрата крові, мабуть, од внутрішнього крововиливу. Організм переніс дуже сильний шок, схожий на електричний. Зробимо все можливе…
— Я хочу поговорити з ним, — перебив шеф, — це дуже важливо.
— На жаль… — розгублено сказав хірург. — Зараз не можна.
— Чому?
— Гуго Парчеллінг не може говорити: у нього атрофована мова.
Другого дня всі ранкові газети вийшли з величезними заголовками: “Трагедія в Байамі”. “Гуго Парчеллінг втратив кров і мову”. “Випадковість чи диверсія?”
Ця подія відтіснила на другий план навіть рубрику: “Хроніка космосу”. Всі збуджено обговорювали подію.
Розсильний робот щойно приніс до готелю свіжі галети. Лисий портьє, посадивши на ніс окуляри, переглядав останні новини.
— “Інтерв’ю останньої хвилини, — прочитав уголос, сидячи за конторкою. — В розмові з нашим кореспондентом шеф поліції заявив, що розслідування справи Парчеллінга триває, що він не має сумніву…”
В чому саме шеф не має сумніву, портьє не встиг прочитати, бо до конторки підійшов юнак і подав ключ від номера.
— Прошу дати чемодан, — сказав він. — Я виїжджаю.
— Там за вами боржок…
— Так, прошу, — юнак понишпорив в кишенях, дістав зібгану кредитку й поклав її на бюро конторки. — Ось. Здачі не треба.
Подякувавши за чайові, портьє нахилився і дістав невеликий чемодан.
— А чемодан у вас важкенький, містер… Чи не каміння там?
— Ви вгадали, — засміявся чоловік. — Бувайте здорові!
Обличчя в постояльця було незвично бліде. “Мабуть, попав під дію радіації, бідолаха”, — подумав портьє. Провівши молодого чоловіка довгим поглядом, він почав гортати книгу запису постояльців. Де ж він? Ага, ось: інженер Катіль Револьс. Прибув 27 серпня. Портьє записав: вибув 29 серпня.
Півтори години, що залишилися до відходу повітряного експреса, були нестерпно нудні. Купивши квиток, Катіль Револьс пішов до читального залу.
— Мені, будь ласка, “Байамі сан”, — звернувся він до чаплеподібної дівиці.
Не дивлячись на покупця, та подала газету.
— Дякую, міс.
Катіль пробрався до вільного столика. Йому весь час здавалося, що його вивчають насторожені погляди. Поквапно сівши в крісло, він затулився газетою. Літери стрибали перед очима. “Випадковість чи диверсія?” — питав велетенський заголовок. “Президент зацікавився байамською подією”. “Чи може природа вчинити злочин?” А ось… — Холодний піт виступив на лобі Револьса. Червоні літери заголовка зловісно вигукували: “Ми маємо нитку”, — заявляє шеф поліції. “Стривожена громадська думка вимагає знайти і покарати злочинця. Ми не можемо допустити, щоб життю найкращих, найблагородніших синів народу загрожувала небезпека. Загальновідомо, що Гуго Парчеллінг завжди дбав про народ, чуйно…”.
“Авжеж, Гуго досить чуйно забрав у мене автомобіль”, — подумав Катіль.
Далі йшла реклама. Де ж нитка, про яку каже шеф? Катіль нервово перегорнув кілька сторінок. Рука його тремтіла.
“Серед особистих речей потерпілого знайдено важливі докази. Лабораторний аналіз підтвердив наші догадки. На жаль, поки що не можемо сказати про це докладніше з відомих причин…”
Які це важливі докази? Смішно. Адже він, Катіль Револьс, чудово знає, що ніяких доказів не може бути! Але чому так дивиться на нього той чоловік у котелку? Катіль обережно глянув ліворуч. Гладкий чоловік, що пильно дивився на нього, поквапливо одвів погляд.
“Шпик! Треба тікати. Якщо він не піде за мною, значить, іще не все втрачено”.
Катіль повільно рушив до виходу.
— Юначе! — почувся тенор товстуна.
Катіль здригнувся. “Тікати безглуздо”, — промайнуло в голові.
— Ви чемоданчик забули, — товстун доброзичливо кивнув на крісло.
— А, дякую. — Катіль поквапливо схопив чемодан і вискочив з читальні.
Намагаючись не потрапляти нікому на очі, він попрямував до вокзалу. Там у скверику сів на лаві. Коли повз нього кілька разів пройшла підозріла парочка, Катіль підвівся і пішов геть. Решту часу пробув на пероні, не відходячи далеко від динаміка, з якого безперервним потоком линула інформація про рух поїздів.
Ох, нарешті! Крижаний голос жінки-диктора звучав у його вухах, наче музика… Його експрес подавався для посадки в другому тунелі.
Револьс кинувся до поїзда. Тунель зустрів його пругким потоком кондиційного повітря і лункими голосами пасажирів. Експрес стояв на рівному бетонованому майданчику, що губився вдалині. Граціозний і легкий, він був схожий на гігантську видовжену краплю з тупим носом і витягненим хвостом.
В купе ще не було нікого. Полегшено зітхнувши, Катіль прилаштував чемодан під лаву й безсило сів на м’яке сидіння.
“Не мине й години, — подумав він, — як я буду в іншому кінці континенту. І надала ж мені лиха година їхати в цей проклятий Байамі! Наче не можна було підшукати кращого місця для відпочинку”. Правда, Катіль і собі не смів признатися, що на його вибір — куди податися відпочити — вплинула невелика газетна замітка під заголовком: “Наша Мерілін їде в Байамі”.
Вагон здригнувся. Почулося характерне шипіння: це сотні пневматичних швидкодіючих насосів почали нагнітати повітря під рівну, без будь-яких ознак коліс, підлогу експреса. Через хвилину на повітряній подушці товщиною в кілька міліметрів поїзд помчить з швидкістю, якої зовсім недавно досягали хіба що реактивні турбольоти.
Двері відсунулись, і в купе ввійшов чоловік у чорній: сутані.
— Добрий день, — сказав він Револьсу, витираючи піт. — Ну й парко сьогодні.
— Добрий день, отче, — відповів Катіль.
“Хвала богу, що попутник у мене священик”, — подумав він, витяг кишенькову біблію, з якою ніколи не розлучався, і заглибився в читання.
— Похвально, сину мій, — мовив прибулий, скидаючи сутану, під якою був легкий сірий костюм.
