Зоряні мандри капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
Тим часом ерудований злодій закинув натоптану торбу за плечі і чкурнув до дверей. Бачили б ви, як він остовпів, коли зненацька тицьнувся носом у мою грізну постать! Очевидно, в той трагічний для Музею космічних мандрів момент я видався йому живим уособленням морального кодексу.
— Умів красти, умій і очима лупать! — суворо насварився я на нього пальцем і повчально докинув: — Ліпше їсти хлорелу і пасту, та чужі сувеніри не красти!
Поки я сповідав науковця, капітан Небреха влучним ударом загнав у стіну останнього цвяха, надійними морськими вузлами прив’язав до лопати строкату стрічку і врочисто повісив цей непоказний садовий інструмент на стіну. Відтак спустився з надхмарних висот, кинув на свою роботу оцінюючий критичний погляд і, вельми задоволений, весело замугикав собі під ніс командорський марш.
Мене оця незрозуміла примха капітана вразила, як колись його звичка палити перед грубкою. Спійманий на гарячому фахівець теж роззявив рота.
Так! Якби Небреха оздобив вітальню важким намистом якірних ланцюгів, зубастими щелепами тигрової акули або хай навіть потворною мумією бридкого восьминога, я і бровою не повів би. Але на видноті почепити звичайнісіньку лопату! Та ще серед космічних скарбів, яким ціни немає! І хоч би новеньку, а то бувалу в бувальцях…
— Капітане, — з подивом запитав я, — навіщо ви повісили таку сумнівну прикрасу?
Капітан Небреха неквапливо вибив на тверду, як копито, долоню попіл з люльки і лише тоді загадково відповів:
— Якби наш вчений друг знав історію оцієї, як ви цілком правильно визначили, прикраси, він би сьогодні не гарячкував, а терпляче чекав більш слушної нагоди…
Від цієї багатообіцяючої тиради нашого вченого друга кинуло у пекучий жар. Я побоювався, що від спопеляючого сорому у нього займеться волосся, і мимоволі почав шукати очима вогнегасник.
— Авжеж, — наполіг капітан Небреха, — якби не оця лопата, наш вчений друг не грабував би нині старого капітана, а спостерігав би у телескоп десяту планету Сонячної системи.
— Десята планета?! — зачудовано перепитав я.
— Еге ж, — холоднокровне підтвердив капітан Небреха, — бо ця планета вже з моменту свого утворення мала солідну атмосферу.
Я відчував, що йду гарячими слідами свіженької історії. Моєму хвилюванню не було меж. Ще б пак! Сонце не встигне прийняти за обрієм свою вечірню морську ванну, як мій блокнот поповниться ще одним хвилюючим записом! І хто б міг подумати, що вікопомною віхою в історії космічних досліджень виявиться звичайна лопата?
Але наш вчений друг одразу зробив незграбну спробу заперечити приголомшливе повідомлення капітана Небрехи.
— Яка ще десята планета? — запитав він з таким виразом, ніби об’ївся кислицями. — Науці відомі лише дев’ять планет, що кружляють навколо Сонця. Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер… — загинав він пальці.
— Досить! — зупинив капітан Небреха цю скептичну десятипалу рахівницю. — Казку про дев’ять планет знає кожен школяр, який хоч раз тримав у руках підручник з астрономії.
Капітан зручно вмостився у командорське крісло, зарядив люльку добрячою пучкою тютюну, але почав свою захоплюючу розповідь лише тоді, коли дим з вогнедихаючого кратера люльки заховав його від очей слухачів разом з протезом і вусами.
— Не думаю, щоб навіть наш вчений друг наважився заперечувати загальновідому істину: астрономія давно вийшла з пелюшок кабінетної науки і міцно стала на ноги практичного досвіду, — повагом повів він. — Скільки вже було відкриттів, але й лосі зоряна наука полонить романтиків своїми незліченними таємницями і незбагненними загадками Всесвіту. Узяти хоча б космогонію, розділ астрономії, що намагається розв’язати таємницю походження небесних тіл. Це, скажу я вам, міцний горішок! Та хоч як вченим важко було, а гіпотез щодо “звідки все взялося” ніколи не бракувало.
Щоправда, тут панував повний різнобій. Одні вважали, що планети утворилися з холодних кам’яних брил, інші гадали, що з сонячних крапель, які наше світило струсило з себе, як піт з чола. Треті запевняли, що матеріалом світобудови була хмара газу, а четверті доводили, що то були поклади космічного шлаку. Була навіть висунута ідея, ніби у стерильно чисті володіння Сонця колись вдерлася гігантська зірка-заблуда з величезною силою тяжіння. Ну, ясно! Світила вчепилися у протуберанці одне одного, як хлоп’ята у чуприни. Протуберанці летіли клоччям! З тих шматків, мовляв, згодом й утворилися планети.
Але мені, міжзоряному практикові, ця гіпотеза видасться зовсім сміховинною. Якби планетні системи справді утворювалися через отакі рідкісні навіть у всесвітніх масштабах сутички, я б їх би зараз усі порахував на пальцях, як це полюбляє робити наш вчений друг. Причому пальці моєї єдиної ноги ще залишилися б про запас.
Та на цьому покінчимо з екскурсією у дрімучі хащі космогонічних гіпотез, бо зрештою честь практично розв’язати найбільшу таємницю світобудови випала на мою долю. Нині про це знають усі мої знайомі. А знайомих у мене, самі розумієте, більше, ніж незнайомих.
Втім, не буду критися: допоміг мені нещасливий випадок. Так, я не обмовився! Якби не фатальний для мене збіг обставин, космос досі тримав би під сьома хитромудрими замками одну з найцікавіших своїх таємниць.
А діло було так.
Ми з Азимутом поверталися з далеких мандрів у сузір’я Візничого. Там ми вивчали передовий досвід використання астероїдів, як дешевого вантажного космотранспорту.
Признатися, подорож була важкенькою.
Мало того, що під час чергування Азимут забув підтягти гирю ходиків, і ми збилися з ліку часу, так він ще прогавив манюсіньку порошинку, яка з третьою космічною швидкістю прошила баки з пальним. І до того легко це зробила, ніби замість титанових баків коробка мала мильні бульбашки. Ясно, гідрат спирту миттю випарувався у простір.
Це була непоправна втрата.
Азимут у розпачі. Сидить у кутку, мов покарана дитина, і нещадно стьобає себе батогом самокритики:
— В усьому винна тільки моя легковажність! Що я наробив! Ой-ой-ой! Капітане, навіщо ви взяли у цю відповідальну подорож таку безвідповідальну людину? Айай-ай! Кари за це на вас немає!
Ну, довелося суворо нагримати на нього, щоб хлопець остаточно не загубив голову і не накоїв нових дурниць.
За інерцією підлітаємо до кордонів Сонячної системи, тут треба маневрувати, а в баках палива ані краплі. Сухо, як у піщаних колодязях середньоазіатської пустелі.
Отут і почалася неприємність. Навіть без навігаційних приладів було помітно, як ракета вигинає трасу, повільно, але певно стаючи на довічний орбітальний якір сонячного тяжіння.
Нагальність рішучих дій була очевидною. Якщо пустити все на самоплив, то невідомо, скільки років нам доведеться метляти навколо Сонця за межами системи, поки мою мікролітражку помітять з випадкового зорельота. Та й знайдуть, можливо, самі кістки!
А людство ж чекає нас з трудовою перемогою, чекає не дочекається передового досвіду цивілізацій сузір’я Візничого у галузі використання астероїдів як природного вантажного транспорту.
Був, правда, один хоч і ненадійний, але вихід: підживити двигуни ліками з похідної аптеки — вони ж всі на спирту. Та чи надовго їх вистачить? Одначе вийняв ліки з шафки і заходився біля двигунів поратися.
Можете мені повірити, це справило на Азимута належний ефект. У мого штурмана від подиву очі рогом полізли. Та коли отямився, безкорисливо запропонував свій запас одеколону. Азимут завше був чепуруном!
А я, ніби нічого видатного не сталося, любесенько пояснюю йому:
— Звичайно, оцих запасів на двох — це крапля у морі. Не вистачить навіть до найближчої планети, Плутона. Отже, один з нас мусить залишитися тут, на орбіті, а другий хутенько злітати на Плутон по паливо.
— Я! — ані секунди не вагаючись, героїчно озвався Азимут. — Я залишуся!
— Ні, залишусь я, — по-доброму втовкмачую йому. — А ти, дивись, не барися.
— Що це за вигадки? — не на жарт обурився Азимут. — Де справедливість? — репетує він. — Хіба вам не відоме правило, що капітан залишає корабель останній? — повчає мене.
