Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
— То виблискує не колона, — сказав, вдивляючись, Іван Семенович. — Це щось між колонами... Е, друзі! Немає ніякої загадки, все зрозуміло. І, до речі, це розв’язує останню таємницю тексту Проніса. Все ясно!
Товариші дивилися на нього здивовано. Що хоче сказати Іван Семенович? Дмитро Борисович на віть перепитав:
— Власне, про яку таємницю ви кажете?
Не відповідаючи на його запитання, Іван Семенович широким помахом руки вказав на найближчу колону:
— Чи ж бачите ви оці нашарування? Хіба вони не типові? Ну, Лідо, які природні колони мають отакі грубі нашарування вапняку?
Ліда не вагаючись відповіла:
— Сталагміти! Ой, як же я раніше не догадалась! Це ж так просто й очевидно!
— А якщо так, то що виблискує там, угорі? — вів далі, вже відверто посміхаючись, геолог.
Тепер озвався Артем.
— Ясно, сталактити. Дивно тільки, що й справді ніхто з нас не догадався...
— Зовсім не дивно, дорогий мій. Насамперед ніхто — а в першу чергу ми самі! — не сподівався побачити в цій підземній формації сталагміти і сталактити. А по-друге, така темрява може дезорієнтувати хоч кого. Отже, нема чого ніяковіти. Все гаразд. Ну, а тепер — хто хоче відповісти, про яку останню таємницю заповіту Проніса тільки-но я казав?
Відповісти ніхто не наважувався.
— Товариші, адже це дуже легко. Згадайте тільки текст. Ну? «За факелами вгору і факелами вниз він знайде...» Ось маєте факели вгору, — вказав Іван Семенович на сталагміти, — і ось факели вниз, сталактити. Хіба не так? Ех, Дмитре Борисовичу, це вже ви повинні були догадатись!..
— Ви ж, Іване Семеновичу, самі щойно пояснювали відносно цієї темряви... І потім, сталактити і сталагміти не моя спеціальність. Це геологія, між іншим, а не археологія...
— Так, сталактити і сталагміти лишаються в царині геології. Але я кажу не про це. Ви мали першим догадатися, що означають «факели вгору» і «факели вниз» в тексті, коли ми з’ясували, що то за колони. Бо тут уже починається інтуїція археолога, Дмитре Борисовичу, ось що... Ну, гаразд, не заперечуйте, все одно не допоможе. Не марнуватимемо час на балачки. Артеме, що тепер скаже ваш план? Чи він вказує куди йти далі?
Артем уважно розглядав папірець, схилившися біля карбідки. Дійсно, поміж велетенськими сталагмітами було стільки напрямків, що обрати з них який-небудь один здавалося неможливо. Та ще ця пекельна темрява! Проте одразу було видно, що рисунок Проніса було складено ретельно і бездоганно. Шлях уздовж великої печери проходив перпендикулярно до стіни, в якій за їх спиною зяяв підземний хід, що привів їх сюди. Потім один поворот праворуч — і печера згідно з вказівками плану мусила закінчитися. Лінії рисунка Проніса свідчили про це чітко й виразно.
— Ну, тоді пішли, — розпорядився Іван Семенович, ознайомившись з планом. — Нібито все правильно. Час не жде!
То була цікава подорож. Химерні силуети велетенських сталагмітів тяглися вгору з усіх боків. Вони виростали з грунту, підносилися вище й вище, вужчали й ніби губилися в мороці. Де-не-де стеля печери нижчала — чи то, навпаки, підіймалася долівка, грунт. Відповісти на таке запитання було дуже важко. В усякому разі, в таких місцях полум’я карбідок освітлювало й сталактити. Примхливо різноманітні, довгасті й блискучі нерівні конуси звисали згори назустріч загостреним верхівкам сталагмітів.
Артем не встигав намилуватися цією фантасмагоричною грою щедрої на вигадки природи. Ось щойно зверху звисали білі як сніг довгасті конуси — і раптом замість них виникали зеленуваті сяючі перекручені бурульки, вкриті наче розсипом виблискуючих самоцвітів. А ще через якийсь десяток метрів зникали й зеленуваті бурульки. Замість них зачароване око бачило наче застиглі величезні й тонкі полотнища, немов ураз розгорнуті міцним поривом вітру. Тільки ці полотнища були суцільно кам’яними — і можна було лише дивуватись, як природа умудрилася зробити їх такими тонкими, що, здавалося, досить було найменшого дотику, щоб вони розсипалися на порох...
І знову з темряви виступали ряди похмурих високих сталагмітів. Як незчисленна застигла армія, стояли вони, виблискуючи мінливими вогниками під світлом карбідок, відкидаючи глибокі чорні тіні — армія нерухомих вапнякових солдатів. Тисячоліття стояли вони тут і тисячоліття ще, мабуть, стоятимуть, незмінні вартові минулих і майбутніх віків... І так само, як тепер Артем, колись проходив повз їхні величні ряди, опускався нижче й нижче під землю невідомим, таємничий Проніс, готуючись написати свій заповіт, скласти свій план і вирізьбити його на кришці бронзової скриньки, щоб потім заховати свою таємницю в замурованому заглибленні печери... Для кого він це робив? І що то була за людина, яка наважувалася сама здійснювати підземні мандрівки в такій похмурій, загрозливій печері?..
— Яка своєрідна краса! — прошепотіла схвильовано Ліда. — І подумати тільки, що все це створювали малесенькі крапельки води, які безнастанно падали згори, лишаючи по собі якісь майже невидимі оком осади, розчинений вапняк... Скільки часу потрібно було, щоб утворилися оці гіганти, з їх примхливими формами!..
Артем розумів Ліду, бо й сам був схвильований: адже ніколи досі йому ще не доводилося бачити нічого схожого!
— Завал! — почувся голос Дмитра Борисовича, — Далі дороги нема!
Знову завал? Знову перешкода? Невже доведеться звідси повернутися, не здійснивши наміру?
Прохід, що звивався між сталагмітів, вивів мандрівників майже під саму протилежну стіну печери і закінчився.
Всі стояли в похмурому мовчанні, розглядаючи нову перешкоду. Який завтовшки був цей завал? Чи пощастить подолати його? Ніхто цього не знав. Великі брили землі і кам’яні уламки лежали, мов навмисне кинуті сюди рукою ворожого гіганта...
— Діано, що таке? — гукнув Іван Семенович.
Собака, що досі спокійно бігла поруч — адже їй не вперше доводилося бувати з хазяїном під землею! — гавкнула люто й уривчасто раз, ще раз. Вона стояла перед завалом, напруживши м’язи, подавшись наперед і, здавалося, тремтіла від люті. Вона дивилася на завал, як на щось живе й вороже. Ось вона гавкнула ще — загрозливо й тривожно. І враз по тому одійшла назад. Тільки далека луна, повільно затихаючи, нагадувала ще про несподівану й дивну знервованість собаки.
Усі перезирнулися: поведінка собаки, такої завжди веселої і привітної, вразила їх. Що це могло означати?.. Іван Семенович, мабуть, вирішив розвіяти похмурість.
— Так, друзі, — сказав він цілком невимушено, мовби нічого дивного і не трапилося. — Мені здається, що Діана висловила нашу спільну думку: завал — наш спільний ворог! Чи не так? Тільки в Діани немає інших засобів виявити своє ставлення до ворога, вона спроможна лише гавкати, принаймні в даному разі. Бо ж кусати і рвати на шматки такий завал — марна справа навіть для міцних іклів боксера...
Добра річ — вміло і вчасно сказаний жарт! Він розвіює поганий настрій, він підбадьорює, він хоч-не-хоч примушує посміхнутися. А там, де з’явилася посмішка, бодай і вимушена, там уже лишається тільки один крок до сміху, до дальших веселих жартів, до справжньої бадьорості, яка, можливо, перед тим починала зникати. Іван Семенович знав це добре. І він задоволено відзначив, що у відповідь на його слова посміхнулася навіть Ліда, найбільш вражена перешкодою.
— Давайте порадимося, товариші, — мовив геолог. — Артеме, що з цього приводу може сказати ваш друг Проніс з його планом?
— На жаль, нічого, Іване Семеновичу. Мабуть, Проніс не передбачав завалу. За його вказівками тут нібито мало починатися звуження ходу... чи, може, новий підземний хід. Далі, бачите, одне й друге роздоріжжя. І шлях на тому немовби кінчається. Ми дуже близько від нашої мети... якщо не зважати на завал, звісно.
— Спробуйте не зважати, — промурмотів сердито Дмитро Борисович. — То він може не зважати на вас, а не ви на нього, самовпевнений юначе!
— Спокійно, спокійно, товариші! Обговорення триває. Маємо отож такі об’єктивні дані: поза цим завалом — наш дальший шлях. Завал, делікатно кажучи, чималенький. — Іван Семенович, піднявши карбідку, глянув на брили землі і каменю, немов вимірював їх. — Розкопати його важкенько. Отже, маємо перше розв’язання проблеми. Звичайне, просте і зрозуміле. Навіть, якщо хочете, цілком незаперечне для кожної людини, вільної від дослідницького запалу.
