Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Наближалася поверхня Сатурна, вірніше, поверхня атмосфери планети. Вже простим оком видно було колосальні вихори в шарах повітря, безупинний рух масивних потоків. В окремих містах крізь туманну пелену проглядали якісь об’єкти рожевого кольору. До однієї з таких споруд прямував літаючий колос.
Потьмарилось, затягнулося димком чорне небо, замиготіли зірки, оточилося імлистим ореолом Сонце. Рожева споруда стрімко наблизилася. В ній відкрився гігантський отвір, справжня безодня. Корабель впевнено зайшов туди. Отвір зник. Навколо запанувала пітьма…
— Прилетіли, — несміливо озвалася Шура. — Може, вийдемо?..
— Треба чекати…
Ззовні заструмилося м’яке проміння. Ніжні барви лягли на стіни сфери. Відтінки нагадували фарби земного світанку.
— Чудово, — озвався Огнєв. — Вони створюють таке освітлення для нас. Самі господарі бачать в інфрачервоному спектрі…
— Капітане, — приглушеним голосом сказала Шура. — Зверніть увагу на прилади…
Огнєв кинув погляд на аналітичні автомати. Проглянув результати досліджень зовнішніх приладів. Зовні ракети повітря було аналогічним земному. Все — кількість кисню, азоту, тиск.
Командир рішуче повернувся до Шури, стиснув її руку.
— Вийдемо, дівчинко. Вони готуються до зустрічі. Хіба це не зрозуміло?
— Вийдемо, капітане, — з надією відповіла дівчина.
Вони скинули скафандри, шоломи. Залишилися в теплих комбінезонах. Шура крадькома вийняла дзеркальце, зачесала попелясте коротке волосся.
Огнєв посміхнувся. Одвернувся, щоб вона не помітила.
— Ти готова, дівчинко?..
— Так…
— Тоді ходімо…
Невеличким ліфтом вони опустилися вниз, вийшли крізь люк назовні. Глибоко вдихнули повітря, закашлялись. Воно було сухим, трохи морозним.
Космонавти оглянулись. Стін сфери не можна було помітити. Невідомим оптичним способом розумні істоти досягли ефекту безконечності. Око не зупинялося на будь-якій деталі. їх не було. Тільки переливи кольорів-ніжних, тонких, мінливих.
Під ногами була темна підлога. Вона виднілася, скільки сягав погляд, зникала в імлі. Урочиста тиша панувала в неосяжному палаці. Та це не була мертва тиша Космосу, загрозлива тиша ворожого світу. То було мовчання таємниці, безмовність мудрості, життя, яке готове до дії.
З голубої імли з’явився якийсь об’єкт. Він швидко наблизився.
— Фіолетова куля, — прошепотів Огнєв. Куля зупинилася недалеко від космонавтів.
Завмерла, похитуючись в повітрі.
— Що нам робити? — з острахом запитала дівчина. — Може, звернутися? Та тільки вона ж не зрозуміє…
Істота почала міняти форму, видовжуватись. Космонавти вражено дивилися на бурхливу трансформацію. Навіть Огнєв, який вже один раз бачив таке явище, не міг стриматися від вигуку подиву.
— Вона стає людиною, — злякано сказала дівчина. — Капітане, погляньте… що це значить?..
Перед ними стояла людина. Вона не мала жодного одягу. Та цього й не потрібно було. Це була не справжня людина з усіма її органами, а спрощена скульптурна подоба, проте геніально граціозної форми. Тіло істоти просвічувалось, всередині можна було помітити якусь пульсацію.
— Це тобі відповідь, — захоплено промовив командир. — Ти говорила, що вони без жодної форми. Певне, ці істоти можуть набувати будь-якої форми…
— Як же так? — зачаровано запитала Шура.
— Я знаю не більше тебе… Очевидно, вони мають зовсім іншу конструкцію… і незрівнянно вищу, ніж ми. Вени вже мають можливість ліпити з себе форми, так, як наш скульптор з глини. З кулі можна зробити все, що завгодно…
— Розумію… тільки не зовсім…
Постать «людини» хитнулася назустріч землянам. На обличчі з’явилися великі блакитні очі, несподівано пролунав дивний, дзвінкий, якийсь незвичайний для слуху голос:
— Я вдячний людям Землі. Я той, кого ви врятували…
Космонавти отетеріли. Навіть Огнєв не міг здобутися на слово.
— Не дивуйтесь, — говорила істота. — Ми знаємо давно символи, якими ви спілкуєтесь на Землі. Те, що ви звете мовою.
Огнєв глибоко вдихнув повітря, опанував себе.
— То ви були на нашій планеті?
— Не раз. Вже мільйони років. Але ми бачили, що життя там розвивається по інших законах, і не втручалися в його хід.
— А як же спілкуєтесь між собою ви?
— Ви не зрозумієте.
— Який же ваш справжній вигляд?
— Такий, як ви бачили спочатку…
— Ви спеціально послали свій апарат на Землю?
З очей істоти засяяло проміння великої ніжності, вдячності.
— Ні! То трапилося випадково. Наш апарат розбився на другому супутнику. Ми залишилися без жодних запасів. На Сатурн не мали змоги повідомити. Ми чекали. І ось над супутником пролітав якийсь корабель. Ми запустили останній апарат зв’язку, що в нас був, на орбіту. Він догнав корабель. Минало багато часу. Нас не знайшли. Два мої товариші загинули, щоб зберегти життя мені. А потім… наступило забуття. І, нарешті, ваша поява…
— А як же ви… — Огнєв запнувся, підбираючи слова. — Як ви могли жити на супутнику… без їжі, без повітря?..
Істота якусь хвилину мовчала, ніби осмислюючи почуте, потім зробила заперечливий жест.
— Ми зовсім інші, ніж ви. Дізнаєтесь потім.
— А ваші товариші? Їх не повернуть до життя?
— Вони вже живі, — відповіла істота.
— Живі, — скрикнула дівчина. — А наш товариш? Андрійко? Він мертвий?
— В світі нема нічого мертвого, — загадково сказала істота.
— Що це значить? — Тихо запитав Огнєв. — Як розуміти ваші слова?
— Трохи терпіння, — всміхнувся господар. — Я знаю, що запитань буде безліч. Ми приготували для гостей приміщення. Запрошую вас туди.
Він рушив з місця, поплив над підлогою. Космонавти пішли за ним — зачудовані, окрилені незнаним передчуттям чогось великого, доброго, щасливого.
Ось примарна стіна сфери, в якій вони знаходилися. Відкривається отвір. Космонавти опиняються в тісному коридорі. Гасне світло. Підлога здригається і рухається кудись в пітьму. Нарешті, все затихає. І знову сяйво ніжного світанку.
— Капітане! Як прекрасно! — вигукнула Шура.
Згори, з голубої бані, лилося золотисте проміння, схоже на сонячне. Аромат земних квітів і трав сповнював просторе приміщення. Попід стінами колихалися під подихом вітру пальми земних тропіків, білокорі берези, цвіли троянди.
— В нас є оранжереї для рослин з різних планет, — почувся голос істоти. — Тут вам буде приємніше. Спочивайте.
Огнєв і Шура, не в силі промовити й слова, вбирали в себе неповторне враження. Це не був сон, казка, вигадка. Це була чарівна дійсність. В холодній, чужій системі Сатурна розквітало життя Землі. Воно зустрічало рідних істот, вітало їх в далекому світі. Огнєв всім єством збагнув ідею великого єднання.
Шура відчула втому, оглянулась. Під деревами стояли білосніжні стільці граціозної форми. Господар перехопив погляд дівчини. Гостинно вказав рукою.
— Сідайте. Вам необхідно відпочити.
Космонавти з насолодою випросталися в кріслах. Господар зупинився перед ними, знову почав говорити:
— Ми жителі планети з Альфа Центавра.
— Як? — здивувався Огнєв. — То ви не з Сатурна?
— Ні. Але наша планета схожа на Сатурн. Ми вирішили колонізувати планету в сусідній системі. Вибрали Сатурн. Бували і у вас. Ми вважали, що люди Землі далекі від нас. Ми шукали подібних до себе, літаючи в інші світи. Тепер я бачу, що це була помилка. Наш поклик, що випадково потрапив на Землю, збудив відгук у вашому розумі. Не знаючи, які ми, хто ми, ви полетіли на допомогу на своїх недосконалих апаратах. Хто скаже тепер, що ми чужі? Нас об’єднує більше, ніж роз’єднує. Хай не турбує вас ваше майбутнє. Цивілізація Альфа Центавра могутня, вона допоможе вам повернутися на рідну планету. Я знаю — ви цікавитесь нашою історією, хочете знати, хто ми. Слухайте ж, наші далекі друзі, люди планети Земля…
І космонавти почули яскраву, вражаючу розповідь про грандіозну історію планети з Альфа Центавра…
ІНШИЙ СВІТ
