Ночівля в карбоні - Савченко Віктор Васильович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Гестапівець сильно калічив слова, пояснюючи, що їм належить завантажити вугіллям судно. З підсуканих рукавів витиналися кощаві, вкриті рудим волоссям руки. Це руки Франца Мурке. Це Рудольфові руки. Десятьох залишили біля вагонів, решту — його теж — повели в порт. Знову нічого не видно, перед очима жовті кола…
Рудольф занепокоєно поглядає на годинника. Годинник Арсен привіз із України й подарував йому на день народження. Плаский золотий прилад — його ремінець стискає зараз зап’ястя, немов джгутом. Дріботіння секундної стрілки — то кроки в майбутнє. Швидкі кроки… А колись же визначали час по сонцю, у Японії — навіть по запаху квітів. Либонь, мине ще з півсторіччя, й на годинниках зникнуть обидві великі стрілки. Люди вимірятимуть час секундами. Як на таку ощадність, людина встигне озиратися і в минуле. Вони з Арсеном одні з перших, хто почав це робити. Правда, Рудольф знає ситих наставників, які радять не порпатися у “перетлілому мотлосі минулого”, старанно ховаючи той “мотлох” од свіжого погляду. Так убивця ховає заплямований чорною кров’ю халат.
Та чи вільний він, Рудольф від докорів сумління за свого батька… Сусідка, Фрау Ельза, казала, що його батько був справжнім німцем і що він мусить тим пишатись. Але ж на батькові гестапівська форма. До того ж маленька Лізхен, із якою він ділився в школі сніданками, якось сказала: твій батько був жорстокою людиною. Вона те почула від своїх рідних. Непомітно спливли шкільні й інститутські роки. За науками він не встигав думати про минуле. Та й навіщо? Рудольфові завжди втовкмачували, що він учений і мусить думати лише про сьогодення. А про минуле й майбутнє за нього думатимуть наставники. Але ж перед його особистим сумлінням наставникам не відповідати. Рудольфові здалося раптом, ніби в кімнаті задушливе повітря. Він з грюкотом розчахнув кватирку.
Арсен сидить блідий, ні кровинки червоної в обличчі.
…Раптом сильний згук пароплава. Під ногами палуба. Глибочезний трюм напівзасипаний вугіллям. По вузькоколійці прямо до трюму котиться вагонетка. Зараз треба її перекидати, а в нього немає сили. За ним уже давно стежить рудий гестапівець. На щелепастому лиці ніби приклеєна все та ж гадюча посмішка. І рука весь час на кобурі. Вагонетка ткнулася в стояки, зупинилась. Він узявся тиснути важіль, силкуючись висипати вугілля в трюм. Але марно. Важіль здається незрушним. Іще одна спроба, та пальці самі розтуляються, він мало не зірвався в трюм. Гестапівець витяг пістолет. Напружив останні сили, ні, то вже не сили, то він наліг на важіль грудьми, нависши над трюмом. Вагонетка перекинулась швидко. Відчув, як летить разом із купою вугілля. З палуби долинув регіт. Веселий регіт… Втратив свідомість. Пам’яті не стало.
Арсен сидів із заплющеними очима. Тіло горить від солі й утоми, ніби все те сталося саме з ним. Треба виключити тумблер. Але в пальцях не вистачає сили.
…Раптом знову замиготіло перед очима. Тіло ломить, як у ревматика. Він лежить на вугіллі під самою стелею. Його таки не дали засипати. Хлопці, котрі працювали в трюмі, піднімали його все вище й вище на вугілля. Люк ще не закрили. На палубі голоси. Він підвівся, визирнув. Прямо перед очима — ялові черевики рудого гестапівця. Міцні черевики з високими кованими підборами зроблені на те, щоб у них пройти весь світ. Поряд автоматники. Біля самого борту — дев’ять смугастих роб — дев’ять його товаришів. Усі вони працювали на підземному заводі. Ластовиння на кощавих волохатих руках гестапівця нагадує краплини запеченої крові. Гестапівець підняв руку: “Фойер!” Дві автоматні черги як одна. Дев’ять попадали у воду як один. Гестапівець обернувся, плюнув у трюм. Арсен знову сіпнувся у кріслі. Він бачив лице Франца Мурке, ні, лице Рудольфа. Але той якимось дивом його не помітив, мабуть тому, що розстрілювали проти сонця. Важкі кроки по палубі. Ось їх уже не чути. Він висунувся з люка. Поранене сонце підкочувалося до обрію, заливало море кров’ю.
Арсен нарешті знайшов у собі сили вимкнути тумблер. Він не міг навіть поворухнутися. Батько колись розповідав, що втік із полону на швейцарському судні, яке в Ростоку брало вугілля. Швейцарці виявили його у відкритому морі, а потім здали в радянське консульство. Він іще очунював у госпіталі, коли закінчилася війна. Арсен відчув раптом, що наливається силою. Тіло вже не пекло, начебто з нього стягли кропив’яну сорочку. Він щойно перегорнув книгу свого тридцятирічного життя, з останньої сторінки до першої, й криваві сторінки батькової книги. Прочитав найемоційніші місця. Зараз його книгу слід відкрити знову на останній сторінці, аби продовжувати писати далі. Але чомусь лячно розплющувати очі, бо одразу побачить Рудольфове обличчя. Він чує неспокійний подих. Що йому сказати? Що його батько був катом? Арсен нарікав на випадок, який колись, дуже давно, звів їхніх батьків, а потім і їх. Правда, зовсім у іншій якості. Рудольф для нього більше ніж друг. Вони з ним одна людина на дві голови й чотири руки. За десять років Арсен не помітив у Рудольфові навіть тіні нещирості. Як же діяти? Раптом відчув: його плече обережно стискає кощава рука. В тому потискові нетерпіння й тривога. Арсен розплющив очі й відсахнувся: перед ним усе те ж лице. Тільки без гадючої посмішки. “Ну, як?” — питали Рудольфові очі. Мабуть, Рудольф не помітив на обличчі Арсена виразу жаху, який примусив би його відсахнутись. Він терпляче очікував.
— Добре, — витиснув із себе Арсен. Він одвів погляд. — Усе добре. Чудовий експеримент. Клич хірурга та вимикай апаратуру.
Рудольф зняв трубку. Попрохав хірурга зайти. Потому сів до столу, затягся сигарою, що до того чаділа в попільничці-раковині. Він був блідий. Арсен скосив очі в його бік:
— Чому ти не вимикаєш апаратуру?
— Навіщо? Адже я сяду зараз на твоє місце…
— Послухай, Рудольфе… — Арсен хотів сказати, що дослід не варто повторювати, бо не має гарантії, чи він пройде вдало і для Рудольфа.
Рудольф насторожено чекав.
— Розумієш… — почав Арсен. — Весь час, поки проходив експеримент, я відчував поколювання в скронях. Воно чимдалі сильнішало. Я тому й припинив дослід. Певно, щось із регулятором подразнювача.
Рудольфові очі сторожко дивилися спідлоба, немовби дорікаючи за брехню.
— …Треба все переглянути. Зробити нову настройку.
Зайшов хірург. Він був у білому, як і належить лікареві.
— Все о’кей? — запитав, розкриваючи на столі валізу. — А от палити тут не слід було, — кинув прикрий погляд на Рудольфа.
Арсен усе ще сидів у кріслі. На скронях, в тому місці, де було вживлено два дротики, біліли кружечки пластиру. Коло одного з них бура пляма від йоду. В кімнаті запах йоду й ефіру. Рудольф вийшов разом із хірургом. Сказав, що зараз повернеться, і вони підуть обідати…
— Гай, гай… Я відчував, що так буде. — Кіпер докірливо хитав головою.
Арсен сидів, похнюпившись, у всьому винен він. Чому одразу, коли вийшли Рудольф із хірургом, не здогадався щось відкрутити, зламати, аби тільки не дати Рудольфові скористатися з апаратури. Той, звісно, не повірив балачкам про біль у скронях. Він домовився з хірургом, що проведе дослід над собою наступного дня, за дві години до початку роботи в інституті… У Арсена перед очима все ще стояла картина, яку він побачив годину тому, коли прийшов до лабораторії. Скажено тріщали лічильники, миготіли вічками індикатори. Рудольф, розпластаний на підлозі, уткнувся лицем у килимок. Усе сталося щонайбільше п’ять хвилин тому. Арсен схопив трубку, набрав номер кімнати хірурга. Той миттю прибіг, блідий, як крейда. Він сказав, що Рудольф його прохав прийти о сьомій ранку, аби вживити йому електроди…
— Ви певні, Арсене, що з апаратурою було все гаразд? — запитав професор.
— Абсолютно певен.
— Ні в чому не можна бути абсолютно певним, — зауважив професор дерев’яним голосом. — Що сказав лікар?
— Лікар нічого не міг сказати. Рудольф усе ще непритомний.
— Але жити? Жити він буде?
— Лікар нічого не міг сказати, — повторив Арсен.
Вони сиділи мовчки, мабуть, із півгодини. Просто сиділи, Арсен, похнюпившись, професор, відхилившись на спинку крісла, стуливши повіки. Кіперове обличчя здавалося витесаним із сірого молдавського вапняку.
