Суэма - Мицкевич Анатолий Петрович (бесплатные версии книг .TXT) 📗
За обертанням тендітного скляного диска стежили відвідувачі великого південного ярмарку, а ввечері його показували в цирку…
На степовому путівці, до якого з обох боків підступали розлогі масиви стиглого жита, на машину дивилися шофери. Вона стояла просто на землі, і скляний диск обертався то швидше, то повільніше, неначе скоряючись напливам і відпливам незримої сили. Шофери диміли самокрутками, мовчали, інколи щось шепотіли поміж себе, а дітвора намагалася доторкнутися пальцем до співучого колеса…
Востаннє його бачили пізно восени на березі великої сірої ріки. Низькі патлаті хмари майже черкалися об прогін залізничного мосту, по якому щойно прогуркотів товарняк. Вітер неспокійно шастав в очеретах, а диск, тоненький, тремтячий і невгамовний, і далі стиха наспівував свою таємничу пісню.
Хто він, цей винахідник? Фокусник? Пройдисвіт? Ошуканець?..
СЛІДИ НА ПАРКЕТІ
Паркет танцювального залу блищав, як дзеркало. Тьотя Нюра всміхалася й водила рукою в косих променях сонця.
— Оце натерла! — захоплено шепотіла вона, дивлячись на сніжно-білу стелю.
Там від паркету відбивалось проміння й погойдувалась тінь руки тьоті Нюри.
— Оце натерла! Ну й ну…
Вона відвела очі від стелі, оглянула порожній зал. Уздовж стін гордовито стояли відкидні стільці: і справа, де звичайно сидять хлопці, і зліва, де збираються дівчата. Одні чекають, інші запрошують.
— Оце так… — Шепотіння тьоті Нюри раптом урвалося, рука завмерла, а очі вшнипились у паркет.
Вона нагнулась низько над підлогою, ступила на крок уперед, відтак випросталась і, засукавши рукави синього халата, рішуче рушила до виходу.
Дядю Федю вона затягла до залу силоміць. Він опирався. У руках він тримав великий гайковий ключ.
— Скажеш — не ти? — кричала тьотя Нюра.
— Чого причепилась? Не заходив я сюди.
— Не заходив? А чиї оце личаки? Чиї мокроступи? Га? Чи, може, мої?
— Де?
— А ось, поглянь униз, на паркет!
Федя знехотя присів навпочіпки, подивився на паркет і потер очі.
— Щось сонце сліпить… — пробурмотів він, примруживши очі.
— А ти дивись, дивись і признавайся…
Дядя Федя мружився.
— А й справді наслідив хтось, — врешті промимрив він. — Тільки не я. Не мав я тут діла. Тут усі батареї справні.
— Не мав! — обурилася тьотя Нюра. — Може, скажеш, мої черевики? Так ось дивись, іроде клятий!
Вона поставила свою ногу в центрі пильної плями на паркеті.
— У мене номер тридцять сьомий, а тут усі сорок п’ять!
Дядя Федя повільно рушив уздовж слідів. Він дійшов до стіни й зупинився. Потім повернув назад.
— Може, хтось інший ходив? — невпевнено озвався він.
— Інший! А ключі від залу в кого? У мене ось, — вона побрязкала ключами в повітрі, — та в тебе! Скажеш, ні?
Тьотя Нюра закрила обличчя фартухом.
— Робиш, стараєшся, а тут прийде такий…
Дядя Федя розгубився.
— Та ні, Нюро, не ходив я, не міг, бо…
Він не договорив, зметикувавши щось, швидко, краєм пройшовся вздовж слідів до стіни, майже бігцем вернувся і схопив тьотю Нюру за руку.
— А от і не я. Зараз покажу тобі, що це не я! Дивись! Ось один крок, так? Ось другий. Ось третій! Ходімо. Знову крок. Знову. І ще один. Так. Ну от і все.
— Що все? — спитала тьотя Нюра, коли вони ткнулися обличчям прямо в стіну.
— Все! — задоволено мовив дядя Федя. — Не я тут був. Я не так ходжу.
— А як же ти ходиш?
— А дуже просто. Кажеш, я ходив? Гаразд. Дійшов я до цієї стінки. А далі?
— Що далі?
— А ось я тебе й питаю, що ж було далі? Я, виходить, дійшов до цієї стінки. А що було далі?
Тьотя Нюра поволі опустила голову й уважно подивилася на паркет. Сліди закінчувались коло стіни, до того ж останній відбиток лишився на блискучому воскові тільки до половини. Друга половина увійшла в стіну. Тьотя Нюра розгублено озирнулась навкруги.
— Допетрала? — весело спитав дядя Федя. — Коли це був я, то кудою ж я йшов назад, га?
— А й справді… Назад не йшов…
— Як же я міг іти тільки сюди? Виходить, я тут би й лишився? А ти мене де знайшла? У вартовій. Ось покажи, як я вийшов, тоді натру тобі паркет.
Тьотя Нюра навшпиньках пройшла понад слідом, обдивилася весь зал і винувато всміхнулась.
— Помилилась я. Певно, якийсь інший ідол… Швендяють тут усякі…
…Дядя Федя давно вже не водопровідник. Він скінчив повну середню школу для дорослих і в сорок літ склав екзамени на атестат зрілості. Згодом разом із своєю сім’єю переїхав до іншого села, де став працювати бібліотекарем.
Зрозуміло, і сам він почав охоче читати книжки — найрізноманітніші, без будь-якої системи. Він дуже захоплювався художньою літературою, перечитував усі журнали, які надходили до бібліотеки, читав довідники, енциклопедії, різні брошури. А якось йому до рук потрапив науково-фантастичний роман, згодом ще один і ще… Завдяки їм дядя Федя став набувати наукових знань і незабаром був у курсі більш ніж сучасних ідей фізики, біології та астрономії. Він дізнався, наприклад, що таке антисвіт, і розповідав про цей антисвіт сільським бабусям таке, що вони раз у раз хрестилися. Коли вже казати правду, то чимало теорій і гіпотез дядя Федя придумав цілком самостійно, хоч, розповідаючи про них, завжди називав імена вчених.
Якось, захопившись розповіддю про антисвіт та інші таємничі речі, дядя Федя розпалився:
— І ось ми з вами тут живемо, а поруч нас, можливо, навіть у кожному з нас, є наш двійник, і в цих двійників — свій світ, схожий на наш, тільки ми не бачимо їх, а вони — нас. Так от і ходимо в парі, зовсім однакові й невидимі…
В цьому місці дядя Федя затнувся, закам’янів, завмер.
— А як же дізнатися, що є отой незримий антисвіт, коли ніхто його ніколи не бачив? — спитала одна жінка.
Дядя Федя не відповів. Він повагом підвівся з призьби і пішов, похитуючись та спотикаючись.
— Зачитався, бідолаха! — співчутливо мовив хтось йому вслід.
Рано-вранці другого дня дядя Федя був у тому ж клубі, де колись лишалися сліди на паркеті.
— Ти, кажуть, тепер грамотний, лекції читаєш! — кокетливо зустріла його тьотя Нюра.
— Та я не того сюди, — відмахнувся він. — Пам’ятаєш, як ти напосілась на мене за сліди на паркеті?
Тьотя Нюра замислилась і згадала.
— Ти вже вибачай мені. Давно це було, і я, либонь, тоді надаремне…
— Ні, ти стривай. Постарайся згадати достеменно все, як було. Покажи, де вони були, сліди.
Тьотя Нюра змогла показати те місце тільки досить приблизно.
— А ти пригадуєш, де ці сліди закінчувались? — допитувався дядя Федя.
— Авжеж, пригадую. Просто в стінку впиралися.
— Ось у цьому і вся справа! — вигукнув дядя Федя. — Прихідці з антисвіту.
— Із чого?
— З антисвіту! З такого світу, де все неначе як у нас, тільки не видно. І ходити вони крізь стінку можуть. От і пройшовсь тут тоді один такий античоловік — може, я, а може, хтось інший з антиматерії…
Від такої зливи наукових слів у тьоті Нюри запаморочилось у голові.
— Відкриття! Нюро, ми зробили з тобою відкриття!
За тиждень схвильованого дядю Федю приймав кореспондент місцевої багатотиражки. Розповідь колишнього водопровідника про приблуду з антисвіту була така захоплююча, що кореспондент негайно взяв відрядження і помчав до таємничого клубу. Надвечір нарис під назвою “Антисвіт — він поруч” був готовий.
І буває ж таке, що його прочитав один молодий кандидат наук, який приїхав до тамтешніх місць порибалити. Він теж побував у клубі й одразу ж запропонував теорію появи слідів на грунті поверхневих властивостей тонких плівок воску. За цією теорією навіть найнезначніші порушення молекулярної структури воску можуть бути проявлені пилом, що осідає. Теорія здобула добре підтвердження, бо, як згадала тьотя Нюра, ніч перед тим, як з’явилися сліди, була вітряна, і пил цілком ймовірно міг потрапити до залу через нещільно причинені вікна.
