Мушкетери - Рич Валентин (читаем книги txt) 📗
БЄЛОВ. Експедиції?
ТАРАСЮК. Так. Я не встиг оголосити до засідання. Питання в принципі вирішено Академією. Головна мета — пошуки нових саммілітів. Тепер буде іще одна — пошуки легенд. Давайте офіційно приймемо рішення про необхідність включити до експедиції філолога-арабіста. Хто “за” — прошу голосувати. Проти? Хто утримався? Немає?
ДУДНИКОВ. Є.
ТАРАСЮК. Так і запишемо: прийнято одностайно при одному, що утримався.
Після засідання Григорій привів Матвія та Майю в інститутський музей і зупинився біля стіни, на якій висіла величезна — на три людських зрости — блакитнувата калька, де виднілися якісь дивні жовтогарячі штрихи.
— Відійдіть метрів на п’ять, інакше не зрозумієте! — сказав Тарасюк.
Матвій з Майєю послухались. І як тільки вони відійшли, лінії та штрихи, злилися в суцільні контури. На стіні з’явилася ціла череда бізонів — величезних крутошиїх тварин з важкими головами.
— Що це таке? — вигукнула Майя. — Раніше їх тут не було!
— Бики Саммілі, — коротко відповів Григорій. — Прислав Фернан Гізе…
— Зачекайте-но! — скрикнула дівчина. — Я мала на увазі лише усні легенди. Але ж люди вміли малювати і двадцять, і п’ятдесят тисяч років тому!
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
В піщаних степах аравійської землі…
…Цілий рік змарновано. Цілий рік!
Просто дивно, як йому спала ця божевільна думка — шукати наскельні малюнки в Хірбеті? Хіба він не знав, що вузька долина, затиснута між горами й пустелею, скидалась на справжній прохідний двір? Хто тільки не бував там протягом тисячоліть! Єгиптяни І ассирійці, хети і перси, греки і римляни…
Було б надзвичайне чудо, якби у печерах Хірбету зберігся хоча б один малюнок, зроблений рукою людини в кам’яному віці. І все-таки рік не минув марно. Коли б він не приїхав у Хірбет, хтозна, чи почув би про цих прекрасних биків Саммілі?
Фернан ще раз подивився на кам’яну стінку з жовтогарячими лініями і штрихами, що зливалися в силуети могутніх тварин. “Щось давненько немає листів од Грегорі, — подумав він. — Приїде чи не приїде. Або щось перешкодило?.. І Халід загостював у діда!..”
Фернан глянув униз. Там, коло підніжжя плато, виднівся гайок фінікових пальм. Серед зелені жовтіли хатки. А відразу ж за оазою — до самого обрію — безмежний океан дрібного піску з обрідними острівцями колючого чагарника.
І тут, на плато, зелені майже немає. Звідки їй бути, якщо на сотні кілометрів дзюрчить лише одне-єдине джерельце. Ось воно тече по прискалку тонким пульсуючим струмочком, наповнює видовбану чиїмись добрими руками круглу кам’яну чашу і зникає в ущелині.
Взявши відро, Фернан попрямував до своєї печери.
Власне кажучи, печер у звичайному розумінні цього слова — таких, наприклад, як у Піренеях чи в тому ж Хірбеті, — тут не було. Стародавні мешканці плато жили в нішах, утворених коло підніжжя скель і схожих на довгі, вузькі кімнати без зовнішньої стіни.
Кілька справжніх печер існувало лише у Джаббарі — в глибокій ущелині — колишньому руслі багатоводної річки, що перетинала плато. Але забиратись так далеко не було сенсу. Спочатку треба було дослідити прилеглі до джерела скелі.
Фернан увійшов у нішу, вона йому сподобалася. Стіни й стелю покрив товстий шар пилюки, а подекуди й сажі. Очевидно, тут розпалювали вогнище. Він заліз на дошки, що лежали на двох пласких каменях, і почав розчищати стінку зверху вниз. Спочатку Фернан працював металевою скребачкою але, коли до стіни лишилося не більше сантиметра, довелося взяти губку.
Він нахилявся до відра, вмочав у воду губку, вичавлював її і обережно водив по стіні. Знову нахилявся до відра — й знову водив мокрою губкою по стіні.
Минуло з півгодини, і Фернан робив це вже майже механічно. Вниз — угору, вниз — угору, вниз — угору…
Сонце спускалося все нижче, і в ніші зробилося темнувато. Але Фернан працював доти, поки не помітив, що тре стінку сухою губкою.
Зирк у відро — порожньо.
Підійшовши до джерела, він почув тихий незнайомий звук. Звук долинав звідкись знизу.
Прислухався — внизу чулося гудіння й чмихання перегрітого автомобільного мотора.
Фернан кинувся до намету, схопив бінокль, підбіг до краю плато і відразу ж побачив машину.
Маленька вантажівка застрягла у піску недалечко, за кілометр від оази. Біля машини вовтузився дебелий чоловік у європейському одязі й тоненький юнак з кучмою яскраво виблискуючого на сонці золотистого волосся.
Фернан попрямував до пальм. По дорозі він ще раз підніс до очей бінокль. Енергійні рухи чоловіка, що орудував лопатою біля задніх коліс автомобіля, здалися йому знайомими.
— Грегорі, — закричав Фернан, — їй-бо, Грегорі! — і побіг, притримуючи рукою бінокль, що теліпався на грудях.
Кілька хвилин місцевість сповнювалася глухими ляпасами — Фернан і Григорій радісно поплескували один одного по спині.
Потім француз вирвався із залізних Тарасюкових обіймів і усміхаючись промовив:
— Пустеля є пустелею, а ввічливість — ввічливістю!
— Знайомтесь, будь ласка, — галантно вклонившись, сказав Тарасюк. — Майя Кремньова — філолог. Фернан Гізе — покоритель надр земних!
Фернан низько зігнувсь і потис маленьку Майїну руку.
— Не певний, що на вас чекає тут якась пожива. Розраховувати на пам’ятки письменства в печерах Саммілі не доводиться…. Зрештою, — люб’язно додав він, — якщо філолог виявиться тут зайвий, то прекрасна дівчина — ніколи!
Майя зробила реверанс, а коли француз одвернувся, показала йому язика.
Фернан обійшов машину навколо, поколупав пісок під колесами, потім досить безцеремонно випхав із кабіни хазяїна вантажівки і скомандував:
— Усі, крім дам, по каміння!..
Через півгодини машина в’їхала в оазу.
— Прошу до шатра! — Фернан гостинно відхилив полу свого намету.
Речі були складені в одній з ніш. Здалеку все глухіше долинало торохкотіння вантажівки. На заході, на фоні ще світлого неба, виблискувала Венера.
— Не треба до шатра, — сказала Майя. — Тільки уявити собі — вечір у піщаних степах аравійської землі! Пальми, оаза, річища колишніх річок!.. Покажіть нам краще, чим ви тут займаєтесь?
— Але ви, мабуть, стомились? — невпевнено спитав Фернан.
— Встигнемо відпочити!
— Тоді беріть ліхтарі, а то нічого не побачите!
…В ніші була сиза напівтемрява. Фернан освітив риштовання, скребок, губку.
— Сьогодні я працював тут. Але поки що нічого не виявив…
Григорій також запалив свій ліхтар і почав роздивлятися стіни. Світле коло перескочило з одного кутка в інший і…
Радісний вигук залунав у сховищі: в жовтому колі, граціозно піднявши передню ногу з маленьким гострим копитцем, стояло смугасте лоша — зебра, а трохи далі, із темної, ще не розчищеної частини скелі, виглядала смішна голова жирафи — з маленькими ріжками і лякливо нашорошеними вухами.
— Це називається “нічого не виявив”! — вигукнула Майя.
— Вже сутеніло, і я справді нічого не помітив, — зніяковіло пробурмотів Фернан.
— Чудово! — крикнув з дощок Григорій. — Якщо таку красу виявлено “випадково”, то які відкриття можна зробити тут “навмисне”!
— Ви ще не бачили найцікавішого, — скромно сказав Фернан. — Що тоді скажете?
Він вийшов з ніші, швидко попрямував уздовж великої скелі і несподівано зник з очей. Майя і Григорій кинулися за ним. Помітивши світло від ліхтаря, протиснулись у вузьку печеру і прикипіли на місці.
На верхній частині стіни вони побачили намальовану синьою фарбою дівчину з важкою хвилею волосся, що збігало цо спині, з веселими синіми очима й тонким юним станом. Вузькими пальцями вона тримала люстерко в круглій оправі з довгою прямокутною ручкою.
Хто вона? Коли жила? Де тепер її нащадки? Куди пішла з цього краю, знищеного пісками і сонцем?
Тепер, коли цей малюнок відомий будь-якій освіченій людині із численних репродукцій, що є в кожному музеї, синя дівчина сприймається гак само умовним персонажем, як Мадонна Рафаеля чи Даная Рембрандта.
