Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
— А чому б не прозондувати грунту? Поїдь туди, покажи своє скло. Може, й зацікавляться.
— Облиш, Курт! В Росію я ніколи не поїду, бо… бо був там як офіцер вермахту, а росіяни надто категоричні в оцінці подій часів нашої окупації.
— Тобі нема чого боятися, бо ти не військовий злочинець.
— Але я не хочу відповідати за чужі гріхи! Згадай: це ж саме мій підлеглий Фріц Бітнер забив російського професора, який… який свого часу теж прагнув створити надлегкоплавке скло. Розумієш, як може обернутися для мене справа, якщо ця історія випливе назовні?
— Гм, розумію… То, може, в такому разі відповідні переговори почну я?
— Не поспішай, Курт. Це питання треба добре обміркувати.
Їхня розмова урвалась несподіваним і неприємним для Курта чином: неждано-негадано приїхала Лізхен.
Вона послалася на “чуття серця”, яке нібито підказало їй, що наречений повернувся з Америки і чекає на неї, та на карти, які останнім часом незмінно віщували приємну зустріч з червоним королем у його власному домі. Однак і серце і карти виявилися настільки компетентними, що повідомили Лізхен навіть про день і годину Куртового приїзду в Західний Берлін, а також і про те, що він сьогодні надвечір вилітає в Радянський Союз. Лізхен не влаштувала йому обструкції з приводу його неуважності до неї, а тільки торохтіла й торохтіла про майбутнє весілля. Курт зрозумів: цю зустріч влаштувала його мати, яка, не знаючи про близьке банкрутство Отто Фрейгофера, — її ніколи не втаємничували в неприємні клопоти, — хотіла бачити Лізхен своєю невісткою якнайшвидше.
Хоч яка тупа була Лізхен, однак і вона відчула: скоїлося щось неприємне й небажане, — таке, що загрожує її весіллю з Куртом. Отож вона й зітхала млосніше, аніж будь-коли, і намагалася надати своїм красивим бездумним очам якнайбільше “палкої пристрасті”, якої в неї насправді й на понюх не було.
А Курт ледве стримував роздратування, злостився на неї, та ще дужче — на самого себе. Годилося б, не зволікаючи ні на хвилину, заявити Лізхен, що він її ніколи не любив і не полюбить, отож хай шукає собі іншого. Це слід було сказати саме зараз, бо після банкрутства її батька таке зізнання пролунає для неї в сто крат образливіше і жорстокіше. Проте язик не повертався вимовити оті кілька слів. Курт лише невдоволено сопів, мовчав і досить нечемно поглядав на годинник.
Лізхен нав’язалася проводжати його до аеропорту, отож не довелося докінчити початої з батьком розмови про справи. А втім, Курта вже непокоїв власний клопіт: через якусь годину він буде в Радянському Союзі, тож треба визначити бодай для самого себе, яка справжня мета його подорожі туди і якої лінії поведінки триматися.
Курт вирішив: шпигувати на користь “Пітсбург плейт гласс К°” він не буде — хай хтось інший тягає для них каштани з вогню. Але і до росіян з обіймами лізти не слід. Найкращою буде випробувана позиція стороннього спостерігача. Дивитися, слухати, порівнювати і зважувати не забороняється нікому. На конгресі, певно, буде чимало цікавого, і навіть якщо реферати будуть надто загальними, далекими від практики, вони покажуть рівень і напрямок досліджень, а може, й наштовхнуть на ідеї.
Коли б не ота несподівана зустріч з Альошиним, Курт Гешке, певно, й дотримувався б обраної тактики. Однак коли поставний, вродливий представник Оргкомітету конгресу назвав себе — Курт отетерів. Вмить пригадалися розповіді про неймовірну могутність і підступність радянської розвідки, яка нібито скрізь має вуха й очі, а відтак і цинічне доручення міністра Друммонда почало видаватися вже не тільки ганебним, а насамперед — смертельно небезпечним! І хоч Курт, власне, нічим не завинив, він збентежився і знітився, наче застуканий на негарному вчинкові школяр.
А потім його спіткала ще прикріша несподіванка. Невідомим чином, — Курт забув, з чого саме, — розмова зайшла про професора Чоботарьова. Стало моторошнувато: як на представника Оргкомітету, Альошин знає надто багато! Може, його спеціально вирядили зустрічати доктора Гешке, аби спровокувати з якоюсь метою?
Навіть зараз, пригадуючи оту бесіду з росіянином, Курт відчув, як по спині поповз холодок. Отой натяк на Фріца Бітнера був такий прозорий, ніби…
“Стривай!.. — вражений несподіваною думкою, Курт підхопився з ліжка, припалив сигару. — Як міг Тшеботарьоф бути вчителем Альйошіна? Професор загинув у сорок першому році, коли Альйошін під стіл пішки ходив!.. Отже, то все була брехня! А наївний, довірливий Курт Гешке зовсім розкис. Ще трошки — і розповів би про уламок скла, який коштував життя двом людям. А звідти вже недалеко було б і до розповіді про геніальне відкриття професора Рудольфа Гешке… Який ти дурень, Курт! Який дурень!”
Він увімкнув світло, поглянув на годинник. Пів на першу за московським часом. От тобі й відпочив, — тільки прокрутився на ліжкові! А тепер навряд чи й до ранку заснеш. То, може, випити чарчину коньяку, щоб спалося?
Курт одягнувся, спустився ліфтом у ресторан. Вибрав затишне місце під пальмою.
Чи помилково, чи навмисне кельнер приніс йому не п’ятдесят, а двісті п’ятдесят грамів коньяку. Кельнер був статечний і такий офіційно-ввічливий у своїй недосяжній вищості, що Курт не наважився заперечити. А втім, він і не пошкодував: за першою чарочкою пішла друга… третя… Настрій кращав, прикрості забувалися.
Тепер уже Курт почав поглядати на відвідувачів. Власне, це було його перше знайомство з киянами — адже він бачив їх тільки у вікно автомашини по дорозі з аеропорту.
Ресторан — таке місце, де спостережливий чужинець може побачити значно більше, аніж можна гадати. На офіційних прийомах люди поводяться відповідним чином: і піджаки, і душі застебнуто на всі ґудзики. На вулиці квапляться кудись, маючи свої власні клопоти. А в ресторані забувається про справи й турботи; алкоголь знімає гальма і розв’язує язики; люди розмовляють голосніше й вільніше, розкриваються в своїй сутності значно швидше, аніж деінде.
Курт придивлявся, прислухався, зважував. Ззовні все видавалося таким же, як і на Заході: модерний інтер’єр залу, величні кельнери в чорних смокінгах, патлаті молодики з електрогітарами на естраді, екстравагантні зачіски жінок і вишукані костюми чоловіків. Але дивно вражала благопристойність, — так, так, по-іншому й назвати не можна! — стерильна благопристойність, яка панувала в цьому ресторані. Патлаті гітаристи не верещали й не кувікали, а співали мелодійних, хороших пісень; відвідувачі не горлали на весь зал, не хапалися за ножі та пляшки, щоб використати їх як вагомі аргументи в надто запальних дискусіях. І навіть закохані не цілувалися, а тільки не зводили одне з одного очей, — цілком байдужі до всього довколишнього.
Однак, може, ця пристойність тільки показна, насаджена жорстокими репресіями проти порушників певних норм моралі й поведінки? Видається, що ні: навіть ті, що добряче напідпитку, поводять себе вільно, але не нахабно. Однак, коли придивитися пильніше, то й тут не панує рожева гармонія взаємин: і сперечаються за столами, і обмінюються часом аж ніяк не доброзичливими поглядами. А молода пара за сусіднім столиком нудьгує. Це або ж подружжя, або взагалі люди, знайомі з давніх-давен.
Між ними вже все переговорено, лишається тільки мовчати та нишком поглядати на годинники.
А жінка — красива! Струнка, миловидна… і зеленоока!
Курт мимохіть посміхнувся, згадавши жартівливий прогноз його випадкової пітсбурзької знайомої. Чи тому, що він уже вважав себе вільним від зобов’язання щодо Лізхен, чи під впливом коньяку, але оця шатенка йому сподобалася більше, аніж будь-хто досі. І вона справді видалася йому ніби чимось середнім між Лізхен і Катрін: вродлива й статурна… з розумними, дещо сумовитими очима… стримана.
Жінка поглянула на годинник, — цього разу вже не ховаючись, — зітхнула, запитала втомлено:
— Гено, може, поїдемо?.. Мені вже набридло чекати.
— Почекаємо ще десять хвилин, — відповів її партнер, чорнявий, вишукано вдягнений мужчина. — Вона прийде обов’язково.
— Ну, гаразд, — покірно погодилась жінка. — Налий мені вина. А взагалі кажучи, навіщо вона тобі потрібна?
