Справа командора - Росоховатский Игорь Маркович (книга жизни TXT) 📗
У приймальні їх зустрів робот, схожий на коника—стрибунця, що зіпнувся на задні ніжки. На його плескатих грудях блищав номер. Вусики—антени злегка похитувалися.
— Я б хотів заглянути в клініки, — сказав йому Павло Петрович.
— В клініки? — перепитав робот м’яким жіночим голосом.
З грудей робота висунулася трубка проектора, спалахнув промінь — і стіна зникла. Замість неї — палата. Хворий напівлежав на автоносилках, руки його тремтіли. Він ніби тягся до чогось, йому бракувало повітря, ніздрі судорожно роздувались, обличчя посиніло.
Друга палата. Жінка. Очі витріщені. Страшний нелюдський крик…
А ось юнак хапає повітря ротом, як викинута на пісок риба…
Павло Петрович відчув спазми в горлі. Йому теж забракло повітря.
— Досить, — прохрипів він.
Стіна—екран згасла, картини щезли.
— Є такі, що одужали?
— Є, — миттю відгукнувся робот. — За даними інформвідділу, три і дві десятих відсотка хворих одужують.
Павло Петрович, а за ним і гігант попрямували до виходу.
У коридорі гігант зупинився, запитав супутника:
— Ви хочете залишити базу?
— А хіба в тебе тут ще є справи? — здивувався Павло Петрович. — Я думав, ти полетиш зі мною. Адже з усього екіпажу ракети ми поки що говорили тільки з двома.
— Я залишаюсь. Якщо дізнаюся щось нове про хворобу, повідомлю вас.
ВИНУ МОЖНА ВВАЖАТИ ДОВЕДЕНОЮ
Стрілка—індикатор інерційної системи здригнулася і шугонула вгору. Світилося блакитним сяйвом і мерехтіло контрольне вікно пульта. Здавалося, що в ньому обертається кришталева куля і по її поверхні безперервно снують тіні. Павло Петрович склепив важкі повіки — під них проникла вузенька мерехтлива смужка. Але він бачив інше, те, що краще б забути: людина звелася на тремтячих руках, ніздрі роздуваються, ось—ось лопнуть від напруження. Юнак, немов риба, викинута на пісок, хапає ротом повітря. Сині обличчя — такі бувають в утоплеників, — струмочки поту стікають по них, як вода.
Хтось колись зумів передбачити це. І в Кодексі з’явилося двоє жорстоких слів: “карантинний недогляд”. Ними кінчалася глава “Найтяжчі злочини проти людства”.
Павло Петрович пригадує фразу професора: “…порівняти з пристосованістю розумних істот”. І згодом: “Це тільки порівняння”. Для нього. Але для того, хто слухав розповідь Істоцького, це не тільки порівняння.
“Добре, що Кантов не був на базі і не бачив того, що бачили ми. Я мислю так, наче його вина уже доведена”, — він зрозумів, що хитрує з власною логікою.
“Так, її можна вважати майже доведеною. Але як сказати йому про це і що він вчинить, дізнавшись про свою вину? Після такого не можна ні жити, ні померти. Треба зробити щось грандіозне, щоб спокутувати провину. Ні, це абсурд! Чим можна спокутувати смерть людей? Навіть якщо принести людству нові знання або нове вміння, — це не знімає вини перед мертвими і перед тими, кому вони були дорогі. І все—таки йому доведеться жити. Він міг би й не запитувати Раду, вдавати, що нічого не підозрює або не знає законів. Але він скористається своїм правом знати. І тоді…”
Павло Петрович прийняв терміновий виклик по відеофону. Відповів позивними й увімкнув прийом. На екрані з’явилося обличчя лікаря Лусерського. Павло Петрович зрозумів усе раніше, ніж лікар відкрив рот. Лікар помітив це. Сказав поспішно:
— Вона жива.
Слова більше не мали сенсу для Павла Петровича. Лікареві варто було б сказати: “Поки що жива”.
— Все—таки асфіксія—Т?
— Так, — відповів лікар, не дивлячись на нього.
— Я хочу бачити її.
Лікар удав, що не розуміє:
— Дозволяю виклик.
— Я хочу до неї.
— Це неможливо. Рішення Ради.
Павло Петрович пам’ятає. Він сам голосував за це. Засоби, запропоновані Медцентром: повна ізоляція хворих, кремація трупів. “Інакше асфіксії—Т не зупинити, — сказав представник Медцентру. І Павло Петрович кивнув головою на знак згоди.
“Карантинний недогляд”… Біль і злість туманять голову.
— Дозвольте виклик, — промовив до лікаря.
Павло Петрович бачить палату, сині, перекошені стражданнями незнайомі обличчя.
“Дивись, дивись!” — наказує собі.
Він знає, що це вона, і не пізнає її. Жінка на екрані дивиться кудись мимо нього.
Він розуміє: вона не бачить його, вона не може ні про що думати, думку туманить біль. Вона прислухається до свого горла, крізь яке з такими труднощами і болями прориваються тонкі струминки повітря. їй не вистачає повітря.
— Надійко!
Глянула на нього, пізнала, кивнула: бачиш, мовляв, яка я нині… І знову обличчя стало інше — вона забула про нього, понад усе її турбувало лише горло і повітря, тільки повітря і горло…
Він закричав:
— Надю! Надійко! Ти чуєш?
І знову її погляд зупинився на ньому лиш на мить і ковзнув далі…
Обличчя лікаря:
— Ви тільки мучите її…
Вимкнув відеофон. Руки повисли, як батоги: нічого зробити не можна.
Вперше збагнув смисл цієї фрази. Можеш благати, любити, ненавидіти, трощити все, що трапиться під руку, можеш проклинати чи ремствувати — ніщо не зміниться. Якісь мікроскопічні створіння… Якась людина, що забула про обов’язок… Карантинний недогляд — і ось…
— Ви прибули в пункт призначення.
Довелося пригадати, куди й за чим він летів. Треба йти і виконувати свій обов’язок. Хай навіть хтось не виконав свого.
Він вийшов з апарата й опинився на плоскій покрівлі будинку. Ескалатор опустив його до під’їзду, проніс в оранжерею. Там слідчого зустрів робот і провів до свого тимчасового господаря. Павло Петрович побачив повного широкоплечого чоловіка, добродушного на вигляд і якогось навдивовижу застарілого, ніби він з’явився з двадцятого чи навіть дев’ятнадцятого століття. Йому дуже б пасували обвислі вуса.
Павло Петрович привітався. Лікар кивнув у відповідь і очима показав на крісло. В кімнаті струмував слабенький аромат. І хоч він видавався знайомим, слідчий так і не визначив, чим пахне.
— Знаю, чого ви прилетіли, — мовив лікар, — та навряд чи зможу бути корисний.
Павло Петрович помітив, що в нього здоровенні руки, напевно, дуже сильні, і на пальцях — кущики рудуватого волосся.
— Всього кілька запитань, Кіре Миколайовичу, — попросив слідчий і ніби між іншим сказав: — Мене не цікавлять ваші взаємини з Кантовим.
Лікар полегшено зітхнув.
Слідчий обвів поглядом кімнату, помітив, що вона умебльована нестандартно, однак дуже затишно. Але чим все—таки пахне? Схоже на пахощі венеріанських квітів.
— Після смерті Семенова командор дуже змінився? Його накази, дії істотно відрізнялися від попередніх?
“Ні, це не запах квітів…”
— Мабуть, він дуже змінився, — неквапливо і не дуже впевнено почав лікар. Перед тим як сказати, він ніби зважував кожне слово. Слідчому здалося, що він уже знає основну рису характеру співбесідника. “Якщо моя здогадка правильна, — подумав, — то лікар часто мусить вживати слова “мабуть”, “можливо”, “в основному”.
— Але його накази й дії, в основному, залишилися такими, як і раніше. Він змінився внутрішньо, а не зовнішньо. Семенов жартував: мовляв, коли б точно не було відомо, що він людина, то я запідозрив би, що командор — переодягнутий робот.
“Він невловимий, і слова його слизькі, як в’юни, — подумав слідчий, — але там, де лікар не вживає “здається” і “можливо”, є підстави вірити повністю”.
Лікар помовчав, пожував губами, мовив:
— І все—таки, мабуть, його дії не могли залишатися точно такими. Це швидше теоретично: коли людина змінюється душевно, коли настає психологічний перелом, це не може не позначитись на поведінці.
“Вимовляючи слова, він все ще обдумує їх. Схоже, що він думає вголос. Павло Петрович пригадав те, що розповідав Істоцький про поведінку командора. Отже, дещо можна вважати доведеним. Він запитав:
— Ви не помітили під час проходження карантину якої—небудь недбалості? Чи не послабив командор вимог, не забув чого—не—будь?
