Хойті-Тойті - Беляев Александр Романович (бесплатные книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Та незабаром радіо стало приносити й сумніші звістки. Поїзди частіше почали сходити з рейок на уклонах і поворотах, хоч, проте, без особливих жертв: вагони, навіть падаючи під укіс, не розбивалися. Вітер, підіймаючи хмари пилу, який уже не опускався на землю, переходив в ураган. Звідусіль надходили звістки про страшну повідь.
Коли швидкість обертання збільшилась у сімнадцять разів, предмети й люди на екваторі стали зовсім невагомими.
Якось увечері я почув по радіо страшну новину: в екваторіальній Африці й Америці зареєстровано кілька випадків, коли люди, позбавлені ваги, під дією відцентрової сили, що весь час збільшувалась, падали вгору. Незабаром прийшла й нова страхітлива звістка: на екваторі люди вже стали задихатися.
— Відцентрова сила зриває повітряну оболонку земної кулі, яка була “прикріплена” до Землі силою земного тяжіння, — спокійно пояснив мені професор.
— Але… тоді й ми задихнемося? — з хвилюванням спитав я Вагнера.
Він знизав плечима.
— Ми добре підготовані до всіх змін.
— А навіщо ви все це зробили? Це ж світова катастрофа, загибель цивілізації! — не міг я стриматись від докору.
Вагнер був незворушний.
— Навіщо я це зробив, ви дізнаєтесь потім.
— Невже тільки заради наукового експерименту?
— Я не розумію, що вас так дивує, - відповів він. — А хоч би тільки для експерименту. Дивно! Коли проноситься ураган або відбувається вибух вулкану і губить тисячі людей, нікому й на думку не спаде обвинувачувати вулкан… Сприймайте це як стихійне лихо…
Ця відповідь не задовольнила мене. Мимоволі в мене зароджувалося до професора Вагнера почуття недоброзичливості.
“Треба бути недолюдком, не мати серця, щоб заради наукового експерименту прирікати на смерть мільйони людей”, - думав я.
Неприязнь до Вагнера зростала в міру того, як моє самопочуття дедалі погіршувалось, та й було від чого: ці жахливі, незвичайні звістки про загибель світу, це мелькання дня і ночі, що все прискорювалось, хоч кого роздратують. Я, майже не спав і став страшенно нервовий. Я мусив рухатись надзвичайно обережно. Навіть від незначного зусилля м’язів я летів угору і бився головою об стелю, — правда, не дуже боляче. Речі втрачали свою вагу, і з ними дедалі важче було справитись. Досить було випадково доторкнутися до стола або крісла, і важкі меблі відлітали вбік.
Вода з умивальника текла дуже повільно, і струмінь теж відхилявся вбік. Наші рухи стали поривчастими. Кінцівки тіла, майже позбавленого ваги, смикались, мов у картонного паяца, якого приводять у рух нитками. “Мотори” нашого тіла — м’язи — виявились надто сильними для облегшеної ваги тіла. І ми ніяк не могли звикнути до цього нового становища, бо вага весь час зменшувалась.
Хима, економка Вагнера, сердилась не менше, ніж я. Вона скидалася на жонглера, коли готувала їжу. Каструлі й сковороди летіли вгору, вбік; вона поривалась ловити їх і робила безглузді рухи, танцювала, підскакувала.
Зате Вагнер був у чудовому настрої і навіть сміявся з нас.
Надвір я зважувався виходити, тільки понапихавши в кишені каміння, щоб “не впасти в небо”. Я бачив, як міліло море, — воду зганяло на захід, де вона, мабуть, заливала береги… На довершення до всього я відчував головокружіння і задуху. Повітря розріджувалось. Ураганний вітер, що дув весь час із сходу, почав начебто вщухати… Адже температура швидко знижувалась.
Повітря розріджується… скоро кінець… У мене було таке бридке самопочуття, що я мимоволі задумувався, яку смерть мені обрати: впасти в небо чи задихнутись. Це гірша смерть, та зате я додивлюся до кінця, що буде з Землею.
“Ні, все-таки краще покінчити відразу”, - вирішив я, почуваючи, що задихаюсь, і заходився виймати з кишені каміння.
Чиясь рука зупинила мене.
— Стривайте! — почув я голос Вагнера, що ледве долинав у розрідженому повітрі.
— Час нам спуститись у підземелля!
Він узяв мене під руку, кивнув головою економці, яка стояла на веранді, важко дихаючи, і ми попрямували в куток двору, до великого круглого “вікна” в землі. Я втратив свою волю і йшов як у сні. Вагнер відчинив важкі двері, що вели в підземну лабораторію, і вштовхнув мене. Втрачаючи свідомість, я м’яко впав на кам’яну підлогу.
IV. УВЕРХ ДНОМ
Не знаю, чи довго я був непритомний. Першим моїм відчуттям було те, що я знову дихаю свіжим повітрям. Я розплющив очі й дуже здивувався, побачивши електричну лампочку, укріплену посеред підлоги, недалеко від того місця, де я лежав.
— Не дивуйтесь, — почув я голос професора Вагнера. — Наша підлога скоро стане стелею. Як ви себе почуваєте?
— Дякую, краще.
— Ну, то вставайте, досить лежати! — і він узяв мене за руку. Я підлетів угору, до скляної стелі й дуже повільно опустився вниз.
— Ходімте, я покажу вам свою підземну квартиру, — сказав Вагнер.
Усе приміщення складалося з трьох кімнат: двох темних, що освітлювалися тільки електричними лампочками, й однієї великої з скляною стелею чи підлогою, важко сказати. Справа в тому, що ми переживали, очевидно, той момент, коли земне тяжіння й відцентрова сила зробили наші тіла зовсім невагомими. Це надзвичайно утруднювало нашу подорож по кімнатах.
Ми робили найнесподіваніші піруети, чіплялися за меблі, відштовхувались, стрибали, налітали на столи, іноді безпорадно повисали в повітрі, протягуючи один одному руки. Лише кілька сантиметрів розділяли нас, але ми не могли подолати й такого простору, поки який-небудь хитромудрий трюк не порушував цієї нестійкої рівноваги. Зсунуті нами речі літали разом з нами. Стілець “ширяв” серед кімнати, склянки з водою лежали боком, і вода майже не виливалася, — вона потроху обтікала зовнішні стінки скла…
Я помітив двері в четверту кімнату. Там щось гуло, але туди Вагнер не пустив мене. В тій кімнаті, очевидно, стояв механізм, що прискорював рух Землі.
Скоро, проте, наша “міжпланетна подорож” скінчилась, і ми опустилися на… скляну стелю, яка віднині мусила стати нашою підлогою… Речей не треба було переміщати, вони самі перемістились, і електрична лампа, укріплена на підлозі, дуже до речі опинилась у нас над головою, освітлюючи нашу кімнату короткими ночами.
Вагнер справді все передбачив. У наше приміщення безперебійно надходило повітря, що зберігалося в спеціальних резервуарах. Ми були забезпечені консервами й водою. “Так ось чому економка не ходила на базар”, - подумав я. Перемістившись на стелю, ми ходили по ній так само вільно, як по підлозі, хоч у звичайному розумінні ми ходили вниз головою. Та людина до всього звикає. Я почував себе відносно непогано. Дивлячись униз, під ноги, крізь товсте, але прозоре скло, я бачив під собою небо, і мені здавалося, що я стою на круглому дзеркалі, в якому відбивалося це небо.
А втім, дзеркало відбивало в собі іноді дивовижні і навіть страшні речі.
Економка сказала, що їй треба сходити в дім, бо вона забула масло.
— Як же ви підете? — жахнувся я. — Ви ж упадете вниз, тобто вгору, тьху, чорт, усе переплуталось!
— Я держатимусь за скоби в землі, мене професор навчив. Коли ми ще не перевернулися вниз головами, у нас були скоби в тому будинку, в стелі, і я вчилася “ходити руками”, хапалася за них і ходила по стелі.
Професор Вагнер усе передбачив!
Я не чекав такого геройства від жінки. Рискувати собою, “ходити руками” над безоднею через якесь там масло!
— Але все-таки це дуже небезпечно, — зауважив я.
— Не так, як ви думаєте, — заперечив професор Вагнер. — Вага нашого тіла ще незначна, — вона ще тільки почала збільшуватись від нуля, і потрібна зовсім невелика мускульна сила, щоб утриматись. До того ж я її супроводитиму; до речі, мені треба взяти з дому записну книжечку, — я забув її там.
— Але ж зовні зараз нема повітря?
— У мене є ковпаки з стисненим повітрям, які ми. надінемо на голову.
І ці дивні люди, надівши скафандри, начебто вони збиралися спускатись на дно моря, вирушили в дорогу. Подвійні двері захлопнулись. Я почув грюкіт зовнішніх дверей.
