Право на риск - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (бесплатные серии книг .txt) 📗
Робот виконав свій обов’язок до кінця: він врятував людині життя. Тільки й того, що брила затиснула її скафандр так міцно, що не можна було й поворухнутися.
Пауль не злякався. Як усі фізично дужі та психічно врівноважені люди, він ніколи не гарячкував і не панікував, навіть потрапляючи в дуже складну ситуацію. Здійснювана ним операція була надзвичайно небезпечною взагалі, отож він заздалегідь зробив усе можливе, аби посилити антирадіаційний захист скафандра і набагато збільшити його енергетичні ресурси та час дії систем життєзабезпечення. Досить ввімкнути сервомотори — і могутні важелі резервного “кістяка” скафандра міліметр по міліметру піднімуть оцю брилу залізобетону, а квантовий випромінювач чи покрає її на шматки, чи намертво приварить до сусідніх брил. Зробити це дуже просто… але натиснути на відповідну кнопку Пауль не міг. Для цього потрібно витягти руку з рукава скафандра і просунути її в його “грудну клітину”. Взагалі це робилося легко, бо панцирні сегменти рукавів та тулуба мали достатній запас простору. Проте Пауль мав надто великий зріст, а додатковий шар антирадіаційного пластику забрав рештки вільного місця. Лікоть міг би пройти крізь плечовий сегмент тільки при цілком певному розташуванні рукава. На жаль, брила затиснула його в найневигіднішій позі.
Коли одчайдушні зусилля вивільнити руку скінчилися невдачею, Пауль облишив марні спроби. Він усе ще не втрачав надії визволитись, але насамперед мав відпочити, бо навіть для його по-справжньому богатирського організму сьогоднішнє перевантаження було надмірним.
Зараз найдужче хотілося заснути, — заснути буквально в кількох метрах від мети… і за кілька годин до загибелі, бо антирадіаційний захист протримається щонайбільше півдоби. Смерть його не лякала: альянт, який зрікся свого обов’язку, втрачає право на горде звання Людини, а саме існування стало йому обтяжливим шість днів тому, коли розкрилася жахлива, ганебна таємниця друга, перед яким схилявся все життя. Непокоїло тільки одне: чи пощастить здійснити задумане?
Пауль поквапно намацав губами пластиковий мундштук лінії живлення, затис його зубами. В рот порскнув духмяний струмінь біостимулятора. Вмить прояснилося в голові, силою сповнилися м’язи. Третя доза за три години, — надто багато. Але іншого виходу немає. Треба за всяку ціну звільнити ув’язненого раба. Навіть урвавши його нестерпні муки смертельним імпульсом квантового випромінювача. І це буде не вбивство, а самогубство.
“Самогубство?!” — Паулеві знову стало моторошно, як у ту мить, коли читав жахливі рядки Мартової сповіді.
На той конверт він натрапив зовсім випадково, шукаючи, — на Мартове ж прохання, — чернетку його недокінченої праці про конвергенцію нейтрино. Якби не напис: “Паулеві. ОСОБИСТО”, він ніколи б не зазирнув у той пакет. І, може, краще було б не зазирати!
Листа було написано дванадцять років тому. Його тон був розпачливий, а зміст — невимовно страшний. Тільки тепер Пауль дізнався, що невдалі, як він гадав досі, експерименти з суперпозитронним мозком “Дельта”, — експерименти, в яких він, людина залізного здоров’я і надміцної нервової системи, грав роль піддослідної тварини, — кінчилися неймовірним, приголомшуючим успіхом! Вони мали на меті всього лише добитися безпосереднього контакту оператора з кібернетичною спорудою, не знаючи того, що нейтринофор-сканатор передавав “Дельті” не тільки біоструми-команди мозку Пауля, а буквально всю інформацію, накопичену в ньому за всі двадцять вісім років його свідомого життя і навіть успадковану від предків! А мільярди клітин суперпозитронного мозку поглинали цю інформацію жадібно; між ними виникали все нові й нові причинно-логічні ланцюжки; утворювалися рефлекси, — спочатку примітивні, а потім дедалі складніші. І кінець кінцем сталося так, що замкнена в товстезній панцирній оболонці пінокерамічна маса УСВІДОМИЛА СЕБЕ РОЗУМНОЮ ІСТОТОЮ. Людиною на ім’я Пауль. Тільки НІМОЮ, СЛІПОЮ І ПАРАЛІЗОВАНОЮ!
Тепер Пауль знає, коли саме це відбулося. Тепер він розуміє, чому кожен подальший експеримент з “Дельтою” вимагав значно більшого напруження, аніж попередні. Так було тому, що в отій мертвій, здавалося б, керамічній піні поступово формувалися зачатки свідомості, яка дедалі дужче опиралася зовнішньому втручанню, а шолом нейтринофора-сканатора передавав оці наростаючі сигнали протидії в мозок Пауля. Той, звичайно, перемагав, бо мав значно більший потенціал. Але настала мить, коли інформативні спроможності обох систем стали однаковими. Пауль пам’ятає: його раптом наче молотом по голові ударили; він осліп і оглух, втратив нюх і відчуття дотику. Не міг мислити. Тільки ледь-ледь ворушилася квола думка: “Я — Пауль..”, а їй — зовсім по-дурному! — заперечувала інша, така ж немічна: “Ні, Пауль — це я!”
А далі — короткий провал у пам’яті. Короткий для нього, Пауля. Він кліпнув очима і побачив, що він — на ліжку у клініці Служби Життя. Почував себе цілком добре, мав ясну свідомість. Тільки здивувався, помітивши яскраву зелень дерев за вікном: як це могло статися, адже він ще сьогодні вранці прийшов з Академічного містечка до лабораторії на лижах?! Лікар у відповідь промимрив щось невиразне і дав випити якісь ліки…
Лише через тиждень він дізнався, що був непритомний понад сто днів. І що їхньої лабораторії вже не існує: в сусідньому корпусі вибухнув незбалансований гравітрон. І що Март лишився живий тільки тому, що саме в цю мить був біля ліжка непритомного Пауля, далеко від колишнього інституту. Розпитувати про долю “Дельти” не було смислу: навіть якщо її надміцний панцир витримав пекло гравітаційного вибуху, поткнутися до тієї зони можна буде хіба через кілька років, коли хоч трошки знизиться рівень радіації. Про повторення дослідів з суперпозитронним мозком Март і слухати не хотів. Мовляв, спроба не тільки невдала, а й принципово хибна, не кажучи вже про небезпечність для оператора.
НЕВДАЛА!.. Він тоді так майстерно імітував байдужість, що в Пауля не зародилося ніякого сумніву. Але ж саме в ті дні Март писав сповнені розпачу слова: “…Пауль! Друже мій вірний! Я гарячково шукаю можливості дати Йому хоча б зір і мову. Ти уявляєш весь жах становища?! За час твоєї хвороби ми помістили Його в корпус атомохода. Ні, не для того, щоб послати на розжарену Венеру, — хай там повзають бездушні примітивні автомати! Просто Він таким чином одержував можливість самостійно пересуватися і вивчити світ. Спілкуватися з людьми… І, мабуть, усе було б добре, коли б не отой жахливий вибух… А втім, буду щирий до кінця. Як ти вже знаєш, гравітрон вибухнув уночі в переддень свята. Загинув тільки черговий оператор, хоч усе довкола було зруйновано вщент. Каюсь: коли я вперше побачив руїни нашої лабораторії, я подумав лиш одне: “Як добре, що для Нього все скінчилося!” Я наполегливо доводив самому собі, що Він, твій психодвійник, справді загинув і що загибель для Нього була кращою за існування. І водночас знав: нічого з Ним не сталося. Адже корпус атомохода має двадцятикратний запас міцності навіть для жахливих умов роботи на Венері; Його антирадіаційний захист дозволить працювати навіть в епіцентрі ядерного вибуху. Але Він ще не мав найголовнішого: квантових випромінювачів. Отож і не зможе вибратися з завалу самотужки. А допомогти Йому можна буде лише через кілька років, коли спаде рівень радіоактивності.
Вір мені, друже: я ХОТІВ пересвідчитися в Його загибелі. Однак цілий день кружляв на дискольоті над руїнами інституту, повсякчас тримаючи нейтринофор на форсованому режимі. Сьогодні я перехопив Його нейтринограму, — ледь чутну серед “білого шуму”: “… завалений… мікрофони і фотоелементи зруйновано… диск нейтринофора пошкоджено — передачі сприймаю на рівні фону… Мені страшно, Март… Невимовно страшно… Де ти, Март? Хоча б озвися!..”
Пауль, я НЕ МІГ озватися в ту мить! Не міг, бо мені перехопило подих. Не міг, бо нічого було сказати. Не міг, бо моя відповідь скидалася б на спалах блискавки серед ночі, після якого темрява видасться ще густішою і страшнішою: адже Він сприймає передачі нейтринофора з мінімальної відстані, в межах смертоносної зони радіації, де навіть у скафандрі вищого захисту я міг протриматися хіба що кілька хвилин…
