Легенди про зоряних капітанів - Альтов Генрих Саулович (читать книги бесплатно TXT) 📗

Він подивився на мене, потім узявся оглядати свій акваланг.

— Кажіть, — наполягав я. — Нічого нам гратися у піжмурки.

— Гаразд, — похмуро промовив він. — Розумієте… звірята збунтувались. Під водою підвищений тиск, процес утворення нейтральних атомів з газової плазми прискорився. Зупинити це вже неможливо. Блискавки розігріваються. Бачите, вони світлішають. І дуже скоро…

Він замовк.

— Вибух? — запитав я.

Кравцов нехотя кивнув.

— Так. Блискавок-то мені не дуже жаль. Це пробна партія. Ми випробовували їх на стійкість під час транспортування: возили залізницею, потім літаком, на кораблі… Вони все чудово витримали. А на перебування під водою вони не розраховані. Ні, їх не жаль. Але ми от куди дінемось?

— Через скільки часу… вибух?

— Години через півтори.

— А якщо викинути?

Кравцов невесело всміхнувся:

— Думав про це. Не годиться. Уявляєте, куди їх занесе таким вітром? Можуть бути нещасні випадки, навіть катастрофи. Це ж не звичайні блискавки, їх начинено енергією в тисячі разів більшою… Ні, ні в якому разі!

— Тоді треба притопити.

— Блискавки легші за воду, вони не потонуть. І найголовніше — під водою вони теж вибухнуть…

Я прислухався до ревіння вітру. Шквал пройшов, тепер просто дув сильний вітер. Але хіба що божевільний наважився б вийти в море на шлюпці. Кравцов теж так думав.

— Можливо, підійде “Грім”? — спитав він.

На це я майже не розраховував. “Грім” перебував, звичайно, десь недалеко, та Горобейчик нізащо не підійде до Зламаної Щелепи за такої погоди. Він буде вичікувати. Тим паче, він навіть не знає, що блискавки мусять вибухнути.

Я кількома словами пояснив Кравцову, яку вдачу має наш капітан.

— Ви так гадаєте? — замислено промовив Кравцов. — А мені здалося, що капітан… як би це пояснити… От у минулому такі капітани відкривали Землю. Ну, а в майбутньому полетять на Венеру, Марс, до зірок…

Я уявив собі Горобейчика, що веде зореліт, і знизав плечима.

— Ви думаєте, туди полетять якісь зовсім особливі люди? — запитав Кравцов. — Ні. Вони будуть такі, як Горобейчик, як ви… Так, так! А згодом, років через сто, про них складуть легенди, і в цих легендах вони стануть казковими богатирями… До речі, — він усміхнувся, — у моїх блискавок різна вдача. Є вперті, люті, хитрі. Є спокійні, лагідні. І я звернув увагу, що найкращі блискавки — чорні — завжди скромні. Вони не сиплють іскрами, не гудуть, не засліплюють очей. Проте енергії і, я б сказав, пристойності у них більше, ніж у набридливо гудливих… Давайте все-таки посигналимо, га? Ось послухайте…

Треба віддати належне Кравцову. Я тоді ще не дуже собі уявляв, що таке вибух блискавок. За день я звик до блискавок, і вони здавалися мені досить мирними. А Кравцов знав своїх звірят. Однак він не злякався, і голова його, як і раніше, працювала добре.

Він придумав непогану штуку. Принаймні це давало нам хоч якийсь шанс на порятунок. Треба було взяти блискавку, залізти на вершину скелі і, прикриваючи блискавку шматком брезенту, відсигналити на “Грім”. Правда, ми не знали, в якому напрямку знаходиться корабель, але блискавка світила навкруги, на всі тридцять два румби.

…Невесело було виходити з теплої печери. За день ми до дідька стомились, а видертись на круту скелю важко, маючи і свіжі сили. Зізнатися, в мене знову майнула думка викинути ці трикляті блискавки — хай вітер несе їх куди завгодно. Але я нічого не сказав Кравцову. Що ж, коли вже потрапляти в біду, то з добрим товаришем!

Ми відрізали шмат брезенту від великого полотнища, яким був прикритий вхід у печеру. Кравцов вибрав яскраву блискавку і обплутав її сіткою. І ми подерлись нагору. Скеля була невисока, метрів три з половиною, може, чотири. Але я майже нічого не бачив. Очі, запалені від яскравого світла, боліли і сльозилися. Здавалося, що все навкруги поринуло в цілковитий, непроглядний морок. Блискавку нам довелося одразу ж загорнути в брезент: вона сліпила.

Ці чотири метри я запам’ятав на все життя. Холодний і мокрий вітер змушував притулятись до скелі, а скеля була гостра і колюча. Я До крові обшморгав руки, порізав ноги, забий плече. І якщо й все-таки виліз нагору, то тільки дякуючи Кравцову. Він буквально викинув мене на вершину скелі, а я його вже не зміг витягти…

Сигнал біди — це дев’ять спалахів: шість коротких і три довгих. Блискавка виривалася на вітрі, я прив’язав сітку до пояса, бо руки були зайняті брезентом. Я нічого не бачив, спалахи блискавки засліпили мене. Від яскравого світла очі різав нестерпний біль. Мене раптом охопила якась байдужість. Я вирішив, що “Грім” не прийде: Горобейчик не наважиться наблизитись до Зламаної Щелепи. Але я сигналив. Три крапки, три тире, три крапки… Спочатку я ще рахував сигнали, потім збився, перестав. Руки працювали машинально. Три крапки, три тире, три крапки…

Не пам’ятаю, скільки минуло часу. Кравцов потяг мене за ногу. Я обернувся — у морі витанцьовувала світла смуга. Це був прожектор.

“Грім” ішов до острова!

Я сповз зі скелі. Кравцов відв’язав сітку з блискавкою і потяг мене вниз, до печери. Він здогадався прикласти мені до очей мокру ганчірку. Біль трохи стих, став тупим, ниючим.

За півгодини до нас прийшла шлюпка з “Грому”. Я й досі не знаю, як хлопцям вдалося підійти до скель. Хвилі гриміли так, що не було чути навіть крику. Шлюпку заливало, доводилось увесь час вичерпувати воду.

Ледве піднявшись на “Грім”, Кравцов крикнув:

— Капітане, негайно відходьте… Негайно!

Я не бачив Горобейчика — очі боліли, і мені було важко їх розплющити, — але я почув Горобейчиків голос, ввічливий, скрипучий, дуже спокійний:

— Не турбуйтесь, будь ласка. Ми встигнемо відійти.

Я примусив себе розплющити очі. Мені хотілося подивитись на Горобейчика. Клянуся вам, він був такий, як і завжди!

— Поспішайте, капітане, поспішайте, — наполягав Кравцов. — Блискавки ось-ось вибухнуть!

— Дякую, я візьму це до уваги, — відповів Горобейчик. — Але особливо поспішати нам невигідно. Вибух дасть хвилю — як цунамі. Вона йде зі швидкістю літака. Ми від неї не втечемо. А машини треба берегти.

Кравцов розсміявся, сказав: “Ви маєте рацію, капітане”, — і почав насвистувати свою пісеньку.

Блискавки вибухнули через годину, коли “Грім” був за п’ятнадцять миль від острова.

Я зсунув пов’язку, яку мені встиг накласти лікар, і разом з усіма вибіг на палубу. За кормою, прорізавши темряву ночі, виник сліпучо-яскравий жовтий диск. У першу мить це було схоже на сонце, що до половини ховалося за обрієм. Потім вогонь витягся вгору, став бузково-білим, освітив розбурхане море і раптово згас, лишивши мерехтливу червонувату заграву, що повільно розповзалася.

Острів Зламана Щелепа перестав існувати.

Легенди про зоряних капітанів

Ікар і Дедал

Це було давно. Час зітер у пам’яті поколінь справжні імена тих, хто летів до Сонця. За найменнями кораблів люди стали називати їх — Ікар і Дедал. Кажуть іще, що й кораблі називались інакше, а імена Ікара і Дедала взято з стародавнього міфа. Та навряд чи це так. Тому що не Дедал, а той, кого тепер називають Ікаром, перший сказав людям: “Пролетимо крізь Сонце!”

Це було давно. Люди ще боязко покидали Землю. Але вже збагнули вони п’янку красу Зоряного Світу, і буйний, нестримний дух відкрить вів їх до зірок. І якщо гинув один корабель, у Зоряний Світ вирушало два інших. Вони повертались через багато років, обпалені вогнем далеких сонць, промерзлі від холоду безмежного простору. І знову відлітали у Зоряний Світ.

Той, кого тепер називають Ікаром, народився на кораблі. Він прожив довге життя, але рідко бачив Землю. Він літав до Проціона й Лакайля, він перший досяг зорі Ван-Маанена. У планетній системі зорі Лейтена він бився з орохо — найстрашнішими з відомих тоді істот.