Нащадки скіфів - Владко Владимир Николаевич (книга читать онлайн бесплатно без регистрации TXT) 📗
Пісня, дика й сувора, повільна й урочиста, похмура й протяжна, долинала звідкілясь дуже здалеку. Ах, коли б Артем міг розплющити очі, щоб більше не марити!.. Так, пісню співали десь далеко-далеко, іноді вона ледве долинала, іноді звучала голосніше. Мовби вітер приносив її сюди, — то кидав десь по дорозі, то підхоплював знову, бавлячись нею. Яка дивна незнана пісня! Ніколи в житті Артем не чув нічого схожого. І як боляче давить той гострий камінець в плече! Хоч би ворухнутися трохи, відсунутись!..
Раптом Артем відчув, що він таки поворухнувся. Дивно! Але так, так, він відсунувся трохи, камінець більше не різав плече. Отже...
Обережно, повільно, ще не вірячи сам собі, Артем підвівся, сів. Він спирався на неслухняні руки, він іще відчував біль у плечі від камінця. Як після важкої хвороби, він нерішуче розплющив очі — і враз примружив їх знову. Що це, зрештою? Сон? Звідки це незрозуміле світло?..
Тепер уже зовсім обережно, прикривши очі рукою, він глянув іще раз. Так, світло! Дивне, присмеркове світло, як буває надвечір, коли сонце сховається за важкими й темними хмарами.
Просто перед собою він побачив товстий рудий стовбур великого дерева. Стовбур той підносився високо-високо і зникав у буйному гіллі з рожево-жовтим листям, наче тепер був не липень, а принаймні вересень. І висока трава між деревами... проте химерна якась, незвичайна трава, вона теж не зелена, а жовто-рожева. Хм, наче зразу настала осінь і все чисто пофарбувала в свій улюблений колір... втім, листя і трава навіть восени не мають такого рожевого відтінку!.. Та що це за диво? А де ж поділися сталагміти? І печера? І всі товариші?
Артем озирнувся. За його спиною біля кам’яної стіни лежала Ліда. Вона лежала нерухомо, горілиць, її бліде обличчя з заплющеними очима було ніби неживе. Артем повернув голову ще трохи вбік. Он, теж біля стіни, лежить і Дмитро Борисович, так само нерухомо. А недалеко від нього — Іван Семенович. Вони наче сплять. Або, можливо, непритомні. Або... ні, далі не можна було думати, це було б надто жахливо!
Тільки тепер Артем помітив, що він знову весь час прислухається до незнайомої дивної пісні. Значить, і це не було сном? Так, протяжна, сувора й похмура пісня все ще лунала. Хто ж може співати її тут? І де саме це «тут»?..
Ще кілька секунд Артем задумано прислухався до далекої мелодії — і майже скрикнув: хтось торкнувся його плеча.
— Хто це? Ах, Діано, моя Діано, як ти мене налякала!
Собака стояла біля нього. Вона радісно повискувала й намагалася лизнути обличчя юнака.
— Де це ми з тобою, Діано, опинилися? Ти не знаєш? І я теж...
Замість відповіді собака швидко побігла до Ліди, обнюхала її, підбігла до Дмитра Борисовича, до Івана Семеновича. Потім вона повернулася до Артема і потягла його за рукав, ніби запрошувала йти за собою.
— Е, Діано, я 6 і сам давно вже був біля них, коли б міг підвестися! Ти що ж, гадаєш, що я отак і сидів би тут? І не довідався, що в ними, не допоміг би? Погано ти мене знаєш! Втім, мабуть, я все-таки зможу...
Справді, Артем відчував себе тепер не таким слабким, як кілька хвилин тому. Сили швидко поверталися до нього. Ще похитуючись, він випростався, підійшов до Ліди, помацав її руку, лоба. Ліда ледве помітно ворухнулась, її губи затремтіли.
— Лідо, дорога Лідо, люба моя, прокинься! Лідо!
Він торкнувся рукою голови дівчини. На обличчі Ліди заграла лукава, хоч і квола ще усмішка.
— І дорога, і люба?.. — тихо мовила вона, не розплющуючи ще очей. — Щось ти надто лагідний сьогодні, Артемчику!
Вона повільно підвелась. Очі її зацікавлено поглянули на юнака, що одразу зніяковів: хіба він міг думати, що вона почує його слова? І потім він нічого ж такого й не сказав...
Тим часом Ліда хутко озирнулася — і усмішка збігла з її обличчя. Рука її стиснула руку Артема:
— Чому так світло? Де це ми, Артеме?
— Не знаю, Лідо. Здивований, як і ти.
— Якийсь ліс... листя... і трава дивного кольору... я нічого не розумію, Артеме!
— І я не розумію, Лідо.
— Все жовтаве... рожеве... Та що це, сон?
Ліда здивовано озиралася. Вона не вірила своїм очам.
— Як ми опинилися тут, Артеме?
Юнак тільки знизав плечима: ну що, справді, міг він відповісти, коли й для нього все це було справжнісінькою загадкою?..
— А де товариші? — питала далі Ліда.
Артем показав у той бік, де лежали Іван Семенович і Дмитро Борисович.
— Що з ними? Треба допомогти! — Ліда спробувала звестися на ноги, але не могла.
— О-ох, — зітхнула вона.
— Саме так було і зі мною, — відповів Артем. — Та ти не турбуйся, за кілька хвилин це мине.
— Артеме, я не розумію...
— Так і я ж нічого не розумію, Лідо...
Він розвів руками.
— Де це ми? — почувся раптом здивований голос Дмитра Борисовича. — Що то за декорації? 1 хто умудрився пофарбувати листя і траву в рожевий колір?
Йому відповів Іван Семенович:
— Це не декорації, Дмитре Борисовичу, а справжній великий ліс, тільки дивного забарвлення...
— Заждіть, заждіть, — не вгавав археолог. — Такого на світі не буває! Значить, це мені, мабуть, сниться.
— Тоді це наш колективний сон, зважаючи хоча б на здивовані запитання Ліди і відповіді Артема. Так, так, друже мій, не лише ви, а й такий старий геологічний горобець, як я, не можу нічого пояснити. Між іншим, що то за дивна кам’яна стіна, біля якої ми лежимо?
Артем ще раз обдивився круг себе. Високі дерева з рожевим листям починалися біля височенної, нерівної кам’яної стіни. Вона нагадувала край урвища, якийсь майже вертикальний обрив. І не можна було побачити, де саме, на якій височині кінчалася та стіна. Може, Артем і помилився, але йому здавалося, що стіна високо, десь над деревами, заходила в сірі непроникливі хмари.
— Я нічого не розумію, Іване Семеновичу, нарешті сказав Артем, бачачи, як геолог запитально дивиться на нього.
— Що ж, змушений визнати знову, що і я розумію не більше за вас.
— А що то за спів? — спитала Ліда.
— Справді, хтось співає.
— І пісня наближається!
— Співає чимало людей...
— І пісня зовсім незнайома... такої я не чув...
Сказавши це, Іван Семенович раптом застережливо підніс руку:
— Слухайте, слухайте! Тихше! Без зайвих розмов!
У тиші, що панувала навколо, почувся якийсь дивний далекий вигук. Потім ще один, ще... Потім пролунало щось схоже на удари бубнів. Йому відгукнулися здаля інші бубни. І знову вигуки — радісні, переможні, врочисті...
Все це долинало звідкілясь з-за лісу. А ліс кінчався десь поблизу — і там, за ним, щось відбувалося. Чи свято, чи якась інша урочиста церемонія?.. І все це — під землею, на двохсотметровій глибині?..
Всі сиділи мовчки, поглядаючи одне на одного. Діялося щось незрозуміле й неймовірне! Втім, дивні звуки не вщухали. Навпаки, вони стали гучніші. Наче тисячі людей кричали разом, заглушаючи гуркіт бубнів.
— Демонстрація якась, чи що?.. — спробував пожартувати Артем. Але це вийшло недоладно. Ніхто навіть не |всміхнувся і взагалі не звернув уваги на його слова. Артем ніяково змовк. Він виразно відчув, як його разом з іншими охоплює тривога.
— Дивіться, дивіться! — вигукнула Ліда.
Пронизуючи густе жовтувато-рожеве листя дерев, звідкілясь згори з легким свистом біля них майнула блискавкою довга стріла. Її оперення дрібно хиталося в повітрі, вона нечутно впала і встромилась гострим кінцем у землю. Стріла стриміла з рожевої трави, як загрозливий вісник небезпеки...
Першим опанував себе Іван Семенович. Перемагаючи кволість, він підвівся, підійшов до стріли і витягнув її з землі. Сірі його очі уважно вивчали несподівану гостю. Нарешті він несхвально похитав головою. Обличчя його було похмуре.
— Подивіться ви, Дмитре Борисовичу, — сказав він, подаючи стрілу археологові. — Це аж ніяк не іграшка. І не прилад для чиїхось спортивних вправ. Це справжня бойова стріла. І її наконечник — бронзовий!
— Що? Бронзовий? Що ви кажете?
Археолог враз забув про свою слабкість, про втому. Він схопився з місця і підбіг до Івана Семеновича.
