Стрибок у ніщо (вид. 1969) - Беляев Александр Романович (читать книги бесплатно .txt, .fb2) 📗

Цандер покликав Вінклера і показав йому чек.

— Очевидно, лордові Блоттону пощастило взяти гроші під наречену! — сказав усміхаючись Вінклер.

— Як це під наречену?

— Нещодавно в “Таймсі” було надруковано про заручини лорда Блоттона з Еллен Хінтон. Міс Еллен — племінниця і єдина спадкоємниця мільйонерші леді Хінтон. Мабуть, Блоттонові відкрили великий кредит. — Так ось чому він сказав, що шлях до зірок лежить через вівтар! — згадав Цандер.

— Ну, що ж, ми можемо обійтись і без ремонтної майстерні. її замінить нам спортивна пиха Блоттона. Тим краще. їдьте, пане Цандер. Тепер у нас закипить робота. Тільки б…

— Що?

— Тільки б вам вдалось щасливо вибратися. У вас готовий план від’їзду? Ні? Доведеться допомогти вам.

І вони схилилися над картою країни, яка була колись їхньою батьківщиною.

ІІ. Читач знайомиться з високоповажним товариством леді Хінтон, а також пересвідчується в тому, що розумна людина і на берегах Темзи може знайти золоті розсипи

— Чи все подано? Бенедиктин для єпископа? Шеррі бренді для сера Генрі? Біле вино? Сир? Кекс? А мед? Його преосвященство любить мед — їжу пустельників. Нема меду? — леді Хінтон подзвонила.

Увійшла дівчина, червонощока шотландка, в сірій сукні, в білому накрохмаленому фартусі і в білій мережаній наколці, з-під якої вибивались пасма густого каштанового волосся. В руках Мері тримала кришталеву вазочку з медом.

— Ви знову забули подати мед, Мері?

Мері мовчки поставила вазочку на стіл і тихо вийшла.

Хінтон провела її очима і глянула на бліде обличчя племінниці.

— Навіщо ти обстригла волосся, Еллен?

Дівчина торкнула тонкими білими пальцями з довгими яскраво-рожевими нігтями своє попелясте волосся, що спадало на щоки рівними хвилями завивки, і глухо сказала:

— Сер Генрі…

— Розумію! — незадоволено промовила стара леді. — Дай мені “воздух” і візьми книгу.

Леді Хінтон уже п’ять місяців вишивала шовком і золотом квіти та херувимів на “воздусі” для вівтаря церкви, настоятелем якої був єпископ Йов Уеллер — сповідник леді, її давній друг і порадник.

— Котра година?

— Без п’яти хвилин п’ята.

— Читай, Еллен.

Племінниця розкрила наугад том Діккенса:

— “Тоді тільки почувають вони себе у щасливому стані дружньої товариськості і взаємної доброзичливості, що є джерелом найчистішого, непорочного блаженства”.

— У Гайд-парку знову, здається, мітинг, — перебила читання леді Хінтон, прислухаючись. Похитала головою і так важко зітхнула, що її груди, сколихнувшись під ліловим шовковим платтям, торкнулись подвійного підборіддя.

Услід за цим леді Хінтон люто ввіткнула голку в око херувима і глибоко замислилась.

Скільки вже років вона воює, безнадійно воює з часом. Спочатку проти кожного нового фунта ваги жирного тіла, проти кожної нової зморщечки на обличчі, — недарма вона пережила трьох чоловіків і зосередила в своїх міцних руках три маєтки, — а потім проти всього нового, що входило в політичне, громадське і особисте життя, аж до цього “новомодно стриженого волосся і непристойних убрань” Еллен.

Золотим віком леді Хінтон вважала добру стару Англію часів королеви Вікторії, на яку була трохи схожа і яку старалась наслідувати.

Свій старий особняк у Вест-Енді проти Гайд-парку леді Хінтон перетворила на фортецю, — “мій дім — моя фортеця”, — в якій відсиджувалася од натиску часу. Двадцяте століття мало незабаром закінчитись. А тут, в особняку, все, починаючи з важких меблів і кінчаючи життєвим укладом та етикетом, було дідівських і прадідівських часів.

Леді Хінтон навіть улітку не відчиняла наглухо забитих подвійних рам і наказувала спускати важкі штори на вікна, щоб не бачити натовпу збуджених людей, які прямували в Гайд-парк — улюблене місце для мітингів. Але голоси і пісні, гомін, а іноді й сухий тріск пострілів проникали крізь товсті стіни. На консервних фабриках Хінтон — спадщині другого чоловіка — страйкували робітники, і леді доводилося вести неприємні розмови з управителем. На її файф-о-клоках політичні розмови були викорінені як ознака поганого тону, та, однак, ці добропристойні чаювання часто перетворювалися на політичні дискусії.

Час наступав, час упевнено вів облогу особняка, що сховався за огорожею під старими каштанами і в’язами.

Час вдирався гомоном вулиці, хвилюючими розмовами, жахливими новинами… НІ старі слуги, ні товсті стіни, ні подвійні рами, ні штори не рятували від його натиску…

У леді Хінтон починалася справжня манія переслідування. І переслідувачем, ворогом; убивцею був час…

— Читай же, Еллен.

Але читати далі не довелося. Годинник повільно, глухо, наче його удари долинали з далекої башти, продзвонив п’яту. у.

У дверях тихо з’явився старий лакей в сірій лівреї з позументами. Глухим, старечим голосом поважно доповів:

— Доктор містер Текер.

Леді Хінтон насупилась. У четвер, день файф-о-кло-ка, домашній лікар мав прибути о четвертій годині сорок п’ять хвилин, щоб закінчити вечірній візит до приходу гостей. Сьогодні лікар спізнився на цілих п’ятнадцять хвилин.

— Проси.

З-за дверей визирнула коротко підстрижена голова з посивілими скронями, потім обережно просунулась І вся фігура доктора в чорному, наглухо застебнутому сюртуці. Сюртук замість традиційного вечірнього смокінга! Леді Хінтон прощала таке порушення етикету Текеру тільки тому, що він був “людиною іншого кола”, до того ж іноземець — чудовий лікар, “утікач і жертва часу”. На батьківщині Текер не помирився з “духом нового часу”, який вважали за “справжній дух-стародавніх”.

Обличчя Текера було водночас і розгублене і радісно схвильоване. З показною впевненістю пройшов він од дверей до троноподібного крісла, привітав леді поважним поклоном і обережно, мов крихку дорогоцінність, узяв кволу руку пацієнтки, щоб намацати пульс.

— Мені казали, що лікарі відзначаються пунктуальністю, а німецькі — особливо! — спроквола мовила леді Хінтон.

— …Шістдесят шість… шістдесят сім… — відлічував Текер удари пульсу, дивлячись на секундну стрілку кишенькового годинника. — Пульс нормальний. Пробачте, леді. Домашні обставини затримали мене. Моя дружина… народила. Хлопчика, — і очі Текера радісно спалахнули.

— Вітаю, — стиха промовила леді Хінтон. — Приймав лікар? Отже, у вашої дружини було два лікарі. А в мене мало не стався припадок печінки… А втім, лікарська етика завжди була для мене незрозумілою.

Текер переступав з ноги на ногу. Внутрішньо він був обурений, але стримував себе, згадавши про новонародженого: нові обов’язки батька, нова відповідальність…

Поставивши пацієнтці кілька запитань, Текер хотів піти, але в леді Хінтон уже була напоготові жіноча помста.

— Сподіваюсь, докторе, ви не відмовитесь залишитися на файф-о-клок. Зберуться мої давні друзі, — сказала вона з усмішкою гостинної господині.

Текер коротко зітхнув, вклонився і сів на стілець. Він мав такий вигляд, наче під ним була розпечена сковорода. Всі мовчали.

Щоб перервати обтяжливу мовчанку, бранець підступної гостинності сказав:

— Я читав у газеті: якось у лондонській економічній школі виступив славнозвісний письменник. Він звернувся до слухачів з такою промовою: “Багато хто з юнаків, які сидять тут, будуть знищені: одні вбиті, другі задушені газами, треті умруть з голоду. Насувається світова катастрофа. Цивілізація гине, і нема виходу. Залишається хіба збудувати ковчег, схожий на Ноїв…”

Леді Хінтон опустила на коліна вишивання. Вона зблідла, очі її спалахнули гнівом.

— Побережіть нерви вашої пацієнтки, містере Текер!

Увійшов слуга.

— Його сіятельство барон Маршаль де Терлонж і його превосходительство комерції радник містер Стормер.

Невдоволення на обличчі леді Хінтон змінилося звичною маскою люб’язності.

Увійшов Маршаль де Терлонж, французький банкір з сумнівним минулим, що нажився на війні і купив титул барона. Йому було під п’ятдесят, але він здавався зовсім трухлявим. Разом з ним прийшов плечистий, міцний дід, у якого обличчя було червоне, наче в різника.