Мушкетери - Рич Валентин (читаем книги txt) 📗
Серьогін ще раз клацнув запальничкою, і в глибині цієї дивної груші спалахнув таємничий блакитнуватий відблиск:
— Що за чортівня? — вголос вимовив Леонід. — Ану глянемо на адресу…
На останній сторінці рукопису було надруковано:
“Кандидат фізико-математичних наук М. Бєлов. Московський інститут астрономії”.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Самміліт № 17
Добре, що Серьогіну не заманулося простежити за дивним відвідувачем, а то б він остаточно переконався у своїй невтішній для Матвія Бєлова думці.
Збігши зі сходів, Бєлов спитав гардеробницю:
— Скажіть, будь ласка, який сьогодні день?
— Сьогодні субота, — насторожено відповіла літня жінка.
Відвідувач розсміявся. Потім пробурчав: “Бідний Серьогін”. Знову розсміявся: “Субота!” — і вискочив на вулицю. Гардеробниця з острахом подивилась йому вслід.
Бєлов зупинився, побачив зелений вогник таксі, підняв руку:
— Ломоносовський!
Всю дорогу зосереджено мовчав. Тільки наприкінці шляху задумливо спитав шофера:
— Сьогодні дійсно субота?
— Абсолютно справедливо, — усміхнувся шофер. — А вчора, до речі, була п’ятниця. А завтра-неділя. Можете вважати, що одержали вичерпну інформацію! Приїхали…
Розплатившись, Матвій вийшов із машини, глянув на темні вікна інституту і розчинив навстіж важкі двері.
Співчутливо усміхаючись, вахтер подав йому ключ від лабораторії:
— Чому ж не відпочиваєте?
— Встигнемо! — впевнено відповів Матвій і, перескакуючи через сходинки, побіг нагору.
Треба поспішати! Уже двадцять шість років, а як мало зроблено!
Школа, університет, сто сорок п’ять метеоритів і шістнадцять саммілітів — цих дивних створінь природи.
Що знав він про самміліти чотири роки тому, коли вперше поклав на долоню блискучий напівпрозорий предмет? Майже нічого. Знав, що через сторіччя після того, як у пустелі, побіля оазису Саммілі, знайшли кілька десятків таких груш, ніхто не сумнівався, що це скло. Не зовсім звичайне, але скло, котре незрозуміло як опинилося тут і невідомо ким зроблене.
Потім більшість учених почали вважати самміліти особливим видом небесного каміння — метеоритів. Щоправда, ніхто й ніколи не бачив їхнього падіння. На землю летіли інші метеорити — камінні або залізні. Але було чимало думок щодо винятковості саммілітів. Один відомий вчений навіть вважав, ніби це шматочки Місяця, які були вибиті з нього кометою і рикошетом упали на Землю…
Тепер Матвій дещо знав про ці таємничі, схожі на затверділі великі краплі, предмети.
Бєлов увімкнув термоаналізатор. Злегка дзенькнули реле, і поруч з великим скляним екраном здійнявся вузький стовпчик світла — внизу вишнево-червоний, вище рожевий, ще вище жовтий, потім білий і аж геть у горі блакитний.
— З чого розпочнемо? — голосно сказав
Матвій і глянув на довгий стіл, заставлений найрізноманітнішими речами: скляними та порцеляновими посудинами, пластмасовими іграшками, металевими зливками, каменями. На прикріплених до них етикетках були цифри, що означали найвищі температури, які діють на ці предмети. На важкому і темному свинцевому зливку стояло “327”. На такому ж важкому, але світлому, платиновому — “1755”. Найбільшу цифру — “2200” — було записано на етикетці, приліпленій до чорного кристала, що виблискував гострими гранями.
Бєлов узяв за вуха білого пластмасового зайця, відкрив покришку приладу і опустив туди іграшку.
Екран був, як і раніше, темний. Стовпчик світла анітрохи не змінився. Отже, цього звіра виготовили при температурі меншій чотирьохсот градусів.
Наступною була склянка, звичайна гранчаста склянка із зеленкуватого скла. Екран відразу ж засвітився темно-червоним вогнем.
Матвій поклав руку на маленький штурвал поруч з екраном. Стрілка на циферблаті приладу повільно сповзла з нуля і пішла по колу. Коли вона досягла цифри “654”, екран погас. Збоку, на стовпчику, що світився, з’явилась чорна смужка — саме навпроти багрового кольору.
За хвилину в аналізаторі була вже не проста склянка, а найтонша колба із тугоплавкого кварцового скла. Екран запалав ясно-червоним вогнем. Бєлов повернув штурвал. Екран погас. Стрілка на циферблаті зупинилася біля цифри “1800”. Якщо самміліти — продукт стародавнього скляного виробництва, то ця величина для них найвища.
Матвій відчинив шухляду столу, витягнув звідти велику напівпрозору краплю і поклав її в прилад.
Ого, як спалахнув екран! Блакитне сяйво розлилося по всій лабораторії. Заблискотіли на столі склянки і колби, блакитнуваті зайчики застрибали по стінках і стелі. А стовпчик біля екрана став ледве помітний. Бєлов повернув штурвал до краю. Стрілка на циферблаті зробила повний оберт і зупинилась. Екран світився, як і раніше. Він погас лише після того, коли самміліт знову опинився на столі.
Ні, самміліт — не скло! Ні єгиптяни, ні вавилоняни ніколи не могли виготувати ніякого самміліта! Це Матвій зрозумів ще рік тому.
І все ж рік тому, та й що там рік — ще місяць тому він нічого не розумів. Або скло, або метеорит… Якщо не скло, то — метеорит. Якщо не метеорит, то — скло… Так і повторював, услід за підручниками, як папуга. Нібито на світі існують лише ці дві можливості: або-або.
Прилад перевірено. Тепер можна переходити до нових зразків, одержаних сьогодні вранці.
Першим ліг в аналізатор важкий гладенький камінь — уламок метеорита. Екран яскраво засвітився. Райдужний стовпчик перерізала чорна смужка. Стрілка на циферблаті показала “43 000”. Матвій вимкнув прилад і записав результат. Колись камінь було нагріто до сорока трьох тисяч градусів…
Уламок другого метеорита.
Тридцять вісім тисяч градусів…
Усе правильно. Під час польоту через щільні шари атмосфери небесне каміння не може нагріватися дужче.
Бєлов з обережністю опустив у прилад самміліт і загвинтив покришку. Як же поводитиметься цей, сімнадцятий числом, зразок?
Кімната засяяла яскравим біло-голубим сяйвом, і колби на столі заблискотіли, як електричні лампи.
Стрілка миттю виписала повне коло, але сяйво не зменшилось. Кілька хвилин Матвій сидів примружившись, потім вимкнув прилад. Відразу зробилося темно.
Коли очі звикли до світла звичайної лампи, він підсунув до себе аркуш паперу і записав: “Самміліт № 17 — вимірювальна межа приладу 100 000 градусів, температуру утворення не встановлено”.
Правильно чи неправильно він зробив, віддавши рукопис у редакцію?
Доказів походження саммілітів у нього ще немає. Але чому ж він повинен корпіти сам, ніби середньовічний алхімік, і зберігати мовчання, якщо впевнений — впевнений! — що йому пощастило натрапити на першу стежинку, яка приведе до відкриття?
Матвій тримає на долоні напіврожеву краплю, яка мерехтить у слабкому світлі настільної лампи.
— Хотів би я глянути на тих, хто тебе нагрівав]
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Д’Артаньян де Тарасюк
На дверях, на тому місці, де звичайно висить табличка з прізвищем мешканців і цифрами — кому скільки разів дзвонити, білів великий квадратний шматок грубого картону. На ньому в яскраво-червоному плащі з хрестом красувався вусатий мушкетер. Шпага його вказувала на кнопку дзвоника.
П’ятнадцять років тому, коли третьокласник Льоня Серьогін вперше побачив ці двері, поруч з мушкетером був напис:
“Тут живе твій брат і друг — д’Артаньян де Тарасюк”.
Серьогін обтрусив з пальта сніг, намацав у кишені таємничу грушу і натис кнопку.
Добре, що все це сталося взимку, а не влітку. Григорія Тарасюка можна було застати вдома лише взимку. Влітку він був “у полі” — то в Середній Азії, то на Єнісеї, а то й на Чукотці. Але взимку археологи звичайно сидять у своїх Інститутах і копирсаються в утилі, який встигли відкопати за літо.
