Привид іде по землі - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн бесплатно серию книг .txt) 📗
Я відсахнувся. Гримаса болю і відчаю скривила бліде, змучене обличчя незнайомця. Він охопив руками голову, впав на каміння і затрясся в риданні. З відстані в кілька метрів я бачив, як він поволі поринав у землю. Бачив і нічого не міг вдіяти, хоч би навіть хотів.
Знову людина схопилася на ноги, дико озирнулася, з погрозою затрясла кулаком у бік Піренеїв.
— Прокляття! — закричала вона. — Будь проклята земля, що з’їла мене! Ніхто, ніщо не допоможе мені!..
Чоловік рушив мені назустріч. Я відступив крок назад.
— Не бійтеся! — гірко витиснув привид, зупиняючись. — Я не можу зробити вам зла… Я примара… Кінець! Сьогодні мене не стане. Але я не хочу… щоб зі мною… загинув великий секрет…
Привид знову склепив червонуваті повіки й кілька хвилин мовчав, поринаючи в кам’янистий ґрунт. Я дивився на нього, мов заворожений. А може, це сон? Хіба таке можливе в дійсності? Навколо все живе, природне — гори, дерева, трава… і поряд — людина-примара.
— Який секрет? — врешті насмілився запитати я.
Людина труснула головою, тупо подивилася на мене, потім на свої ноги, які до колін поринули в ґрунт.
— Так, так, — пробурмотіла вона. — Секрет… Ви єдиний знатимете секрет академіка Тенка.
— Тенка? — здивувався я. — Це відомий іспанський фізик. Але ж він давно відійшов від наукового життя.
— Це не так, — заперечив привид. — Я був його… помічником… Я один знаю чудодійну формулу… Слухайте ж… слухайте…
— Ви все глибше поринаєте в землю! — закричав я. — Треба щось робити! Я покличу людей.
— Все даремно, — байдуже махнув рукою привид. — Не можу. Якби поспати… Пізно… вже… Але я… мушу розповісти… Слухайте мене… тільки одна умова… ви виконаєте… моє прохання. Я вірю… вам… у вас хороше обличчя…
Він почав говорити. І скоро я забув, де я, що зі мною, не помічав того, що оповідач поглинається ґрунтом. Мене захопило страшне оповідання про трагедію цієї людини. Незвичайні, фантастичні події яскраво, зримо повстали переді мною.
Крізь ворота смерті
Хмара з моря
— Даремно сподіваєшся, Алессандро… Звідси не втечеш.
У зіницях Алессандро спалахнули недобрі вогники. Він крізь зуби процідив:
— А я й не збираюся втікати. Хто тобі сказав таке?
— Бачу… Не сліпий… Озираєшся весь час, ніби зацькований вовк.
Алессандро витер піт, що рясно виступив на чолі, передихнув, спершись на лом. Гостро поглянув на старого Міаса. Біс його знає, може, він і добрий чоловік. Привітно зиркають з-під навислих сивих брів глибоко запалі очі, дружньою посмішкою освітлюється зморшкувате, пожовкле обличчя. Але довіряти не можна. Навколо багато продажних душ — “лопатників”, як їх називають в каторжному таборі Вальнера-П’єха. Прошепочеш слово — воно зразу відгукнеться біля старшого наглядача. Отож треба притримувати язик…
— Боїшся? — сумно запитав Міас. — Даремно! Я за двадцять років нікого не продав.
— Ти двадцять років?.. Тут?.. — вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти…
— Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж…
— Що я? — гостро перебив Алессандро.
— Витерпиш… Звикнеш.
— Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро.
— Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поробиш. Шляху з Вальнера-П’єха нема.
Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як його привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять—двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він перебирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць.
— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?
Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.
— Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть безупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втихне і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний.
— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.
— Як?
— Не знаю! Як завгодно.
— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.
— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..
Міас похитав головою, важко зітхнув.
— Ні, після втечі тебе тут не залишать!
— Чому?
— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!
— Ну то й що?
— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?
Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.
А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили нізащо!..
З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого…
Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алессандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами…
А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийняла його до себе, навчила “майстерності”. Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Злодійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях.
Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов наяву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння…
…Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся “жертву”. Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив!
Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула поглядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотичним туманом, не давали зрушити з місця.
— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.
Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.
Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмірних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.
