Восьме коло пекла - Борунь Кшиштоф (читать книги онлайн бесплатно без сокращение бесплатно .txt) 📗

— Найліпше? Не знаю… Адже він психопат.

— Теж незгодна з тобою, — жваво заперечила Кама. — Мод — нормальна людина. Тільки й того, що мислить середньовічними категоріями. Я досліджую його вже кілька місяців…

— Я б йому не довіряв.

— З цим я можу погодитись, — зауважила Кама з ледь помітною іронією. — Ти можеш йому не довіряти. У мене ж інші стосунки.

— Коли говорити відверто… — гнівно почав Балич, але не докінчив. — А коли б з вами полетів Мікша?

— Навіщо?

— Адже ти сама сказала, що Мод Мікші найбільш довіряє.

— Стеф не має часу. А втім, це зовсім непотрібно.

— Правду кажучи, я вже з ним про це розмовляв.

— Ага, ось воно як! Змова! — усміхнулася Кама.

— Змова, — підтвердив Ром. — Ну то як, згодна?

— Це непотрібно. Та коли ви так уже хочете…

— Я йду зараз до Гарди. До зустрічі в Калькутті!

— До зустрічі!

Модест чекав на стартовій доріжці. Кама, попрощавшись з Гардою, готувала машину, від часу до часу поглядаючи на годинник.

Мюнх не приховував збудження.

— Спочатку полетимо до Варшави? — спитав він Каму.

— Авжеж. А звідти літаком до Калькутти.

— І я побачу Індію?..

— Навіть сьогодні. Ти радий?

— Звичайно. Коли стартуємо?

— Скоро. Чекаємо лише на Мікшу

— І він лишиться з нами там?

— Ні. Він мусить одразу повернутися. Але зате ти познайомишся з багатьма іншими цікавими людьми.

Мюнх глянув на неї спідлоба.

— Ми завше мусимо з кимось бути?

— Тебе втомлюють люди? — лагідно спитала Кама. — Щоправда, мене інколи теж.

— Хіба не можна бути десь… далеко від усіх… од усього світу?

— Можна. В горах, у повітрі, на морі…

— У повітрі теж багато людей.

— Це як на яких висотах і трасах. Ось побачиш, коли ми летітимемо літаком міжконтинентального сполучення, навколо нас буде тільки небо й земля.

— Я хотів би вже летіти.

Кама глянула на годинник. Час уже стартувати Куди ж подівся Мікша?..

Вона ще раз глянула на годинник. Якщо вони протягом п’яти хвилин не стартують, доведеться зателефонувати до Варшави, аби змінили програму польоту.

Кама поклала руку на шию й назвала подумки номер Мікшиного телефону. Але він був зайнятий.

Ще раз назвала номер.

— Чи довго? — квапив Модест.

Цієї миті Кама відчула легенький укол телефонного браслета. Швидко підвела руку.

— Нуль, нуль, нуль. Слухаю.

— Камо! — почула вона Мікшин голос.

— Так. Що сталося?

— На жаль…

— Ти не летиш?

— Я щойно дістав виклик з головного управління. Завтра маю подати звіт про наслідки досліджень диполів. Не знаю, що робити?

— Подай звіт!

— Вельми шкодую.

— Не маєш чого. Бажаю успіху.

Кама вимкнула зв’язок.

— Летімо, — сказала вона Модестові й підійшла до машини.

— А Мікша?

— Летимо самі!

В його погляді Кама завважила щиру радість

ЧАКЛУНКА

Мюнх затримався на порозі.

Кабіна скидалася радше на невеличку клубну залу в Інституті мозку, ніж на салони відомих йому повітряних машин. М’який килим на підлозі, низенькі столики, крісла, невеликий автоматичний бар з довгим буфетом і рядом табуретів, полиці з книгами й журналами, шафа з плівками для настільного читання, навіть дві картини на стінах. Усе це опорядження збудило в Мюнха неспокій і пильність.

Модестове вагання не пройшло повз Камину увагу.

— Ти вперше бачиш такий літак, правда? Але ж не кожна повітряна машина має нагадувати сповідальню чи відьмину мітлу, — пожартувала Кама, однак Мюнхове обличчя лишилося поважним і зосередженим. — Досі ти літав тільки на короткі відстані, а це літак далекого радіуса. Можеш почувати себе тут, як вдома. Щоправда, це не найшвидший засіб сполучення, зате надто зручний. Ну, йди! Не бійся.

— Чому ти гадаєш, що я боюсь? — вороже спитав він і ступив у кабіну.

— Я не хотіла тебе образити, — виправдувалась Кама. — Просто я помітила, що ти вагаєшся, і… Коли я завдала тобі прикрощів, пробач мені.

— Це ти… пробач.

Мюнх скинув з плеча дорожню торбу и розгледівся довкола.

— Ми тут самі? — трохи згодом запитав він.

— Авжеж. Самісінькі.

Кама підійшла до невеликого розподільного пульта в глибині кабіни й натисла одну з кнопок.

На екрані з’явилося чоловіче обличчя.

— Ви готові? — почулося коротке питання.

— Так. Можемо стартувати. Коли ми пролітаємо над Гімалаями?

— Десь о дванадцятій двадцять за всесвітнім часом.

— Яка видимість?

— Непогана. Під час польоту над вершинами до заходу сонця лишається п’ятнадцять хвилин. Може, зменшити висоту польоту?

— Саме про це я й хотіла попрохати.

— Прийнято. Чи маєте ще якісь особисті побажання?

— Ні. Дякую.

Чоловік на екрані зробив майже непомітний рух, і тої ж миті розкрита чаша стелі центральної зали аеропорту почала вільно обертатися навколо вертикальної осі.

Модест ступив до виходу, але Кама взяла його за руку й повела до найближчого крісла.

— Сядьмо. Під час розгону краще не ходити по кабіні, — пояснила вона.

Чаша закрилася. У кабіні, щойно сповненій гуркоту, залягла тиша.

— Щасливої дороги, — мовив чоловік на екрані й зник.

Крісла ледь затремтіли, й шереги сріблястих машин, що виднілися крізь прозорі стіни, провалилися кудись униз. Літак набирав швидкість.

Аеропорт зник з поля зору. Натомість показалися розкидані серед зелені промислові споруди й далекі нагромадження висотних житлових ансамблів. Пропливла голуба стрічка Вісли.

— Ну як? Подобається тобі мандрівка? — порушила мовчанку Кама.

— Чому ти збрехала? — замість відповіді спитав Мюнх.

Кама здивовано глянула на нього.

— Збрехала?! Адже я тобі казала, що ця подорож необхідна для твого здоров’я. Окрім того, маєш нагоду познайомитися з невідомим для тебе куточком світу. Ти ж хотів побачити Індію… Туди ми зараз і летимо.

— Ти сказала, що ми самі…

— Так і є!

— А той? — Мюнх показав на екран. Кама поблажливо всміхнулась.

— Але ж ти знаєш, що це тільки зображення. — Вона підвелася з крісла й підійшла до пульта. — То працівник Варшавського аеропорту. Кораблем керує система автоматичних приладів — машин, які працюють без втручання людини. Я вже колись казала тобі про це…

— Знаю, — непевно кивнув він головою.

— Ці машини ведуть корабель за розробленим перше планом польоту, а також командами, що надходять із землі, з аеродромів. Через таких пілотів, як той, котрого ти бачив на екрані.

— Але він… нас бачить?

— Так само, як ти мене, а я тебе, коли ми розмовляємо по візофону.

— Я не про це питаю. Чи зараз він нас бачить?

— Ні. Проте ми легко можемо з Ним з’єднатися. Або ж з кимось іншим, — додала Кама, помітивши заперечливий рух Модеста. — Наприклад, з Гардою. Він зараз, напевне, ще в інституті.

— Ні! Не треба!

В Мюнхових очах з’явився неспокій.

— Як хочеш. Може, ти втомився? Тоді зміни форму крісла. Треба лише натиснути кнопку ліворуч. Так, як у тебе в кімнаті.

— Ні. Я не хочу спати, — відповів він роздратовано.

Кама з тривогою дивилася на нього. Останніми днями, після повернення з Рима, Мюнх був дуже знервований і навіть агресивний

— Скажи, — запитав він, — вони можуть нас бачити, стежити за нами, чути, коли ми цього не знаємо?

— Хто?

— Ну, ті… хто керує польотом. Або Мікша. По візофону…

— Ні. Щоправда, вони можуть зв’язатися з нами, але ми одразу ж про це дізнаємось. Зрештою, коли ти дуже хочеш, аби нам ніхто не заважав, можна перейти на умовний зв’язок. Досить натиснути ось тут, — вона показала на одну з кнопок. — Тоді так, як у звичайному візофоні, зв’язок наступає лише з нашої згоди.

Чернець підвівся з крісла й трохи непевним кроком підійшов до Ками.