Серце Всесвіту - Бердник Олесь Павлович (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
— У нас є підстави твердити, що істоти жили в атмосфері, насиченій колосальними зарядами. Вони навчилися, чи то пак, природа навчилася акумулювати їх в організмі. Я не можу сказати, для чого використовувалася ця енергія, але деякі наші вчені висловили думку, що істоти вміли створювати природне поле антигравітації…
Гомін подиву, вигуки заперечення пролунали в залі. Академік, піднявши руку, твердо промовив:
— Так, я стверджую ще раз цю думку… Істоти не мають нижніх кінцівок, якими можна пересуватися по планеті. Вся будова тіла свідчить про те, що вони літали… вірніше, навіть не літали, а плавали в атмосфері. Так от… акумулятори, створені природою, накопичували енергію, організм використовував її для антитяжіння. Я передбачаю заперечення, але вони ні до чого! Що можна заперечити? Що ми не знаємо на Землі таких органів? Це нічого не значить. Хіба будь-який з наших органів — не чудо, якщо поглянути збоку? Хіба легені, серце, печінка, мозок, весь наш складний організм — не дивовижний утвір генія природи, в якому використовуються і електричні сили, і молекулярні, і хімічні, і безліч інших… Наші власні тіла мають невеликий енергетичний потенціал, тому неможливо говорити про досягнення нами стану антигравітації. Але тіла чужинців мали, очевидно, набагато потужніші джерела енергії, які й використовувалися вказаним способом…
Зав’язалася суперечка. Виступали вчені різних напрямків. Але ніхто з них не був спокійним, байдужим — всі розуміли, що для науки Землі наступив час, який являвся переломним, революційним, час, подібний до вихору, що вимітає сміття і приносить життєдайну грозу.
З’явилося багато гіпотез про походження чужинців. Оскільки вони були знайдені на астероїді, то дехто висловив думку, що це — жителі гіпотетичної планети Фаетон, яка колись загинула з Невідомих причин. Проти такої думки повстало багато астрономів. Вони не могли допустити, щоб хтось залишився живим чи неушкодженим при космічній катастрофі цілої планети. Аналіз залишків повітря в скафандрах показав, що атмосфера на планеті була воднево-метанова. Посилаючись на це, Любавін заявив, ідо космонавти походять з групи зовнішніх планет — Юпітера чи Сатурна, що вони зазнали катастрофи в поясі астероїдів і що треба готувати експедицію для подорожі до цих світів.
Знялася буря. Ортодоксальні вчені — астрономи і біологи — підняли Любавша на глум. Вони доводили давно відоме — що життя не могло виникнути на великих планетах з отруйною густою атмосферою, а якщо й виникло, то не розвинулося б, а якби й розвинулося, то не досягло б розумного рівня, що в ураганній атмосфері Юпітера чи Сатурна неможливі будь-які стабільні утвори, що температура сонячних променів там недостатня… і ще багато, багато різних, дуже розумних і нерозумних положень…
Гордієнко заявив:
— Можна сперечатися без кінця. Ми не для цього зібралися. Перед нами складніше завдання — дізнатися, хто вони і звідки. Самим лише аналізом і логікою нічого не досягнеш. Але у нас є деяка надія. На орбіті навколо Землі кружляє корабель пришельців, який ми згодом посадимо. Крім того, на астероїді знайдено невідомий апарат. Його призначення і принцип роботи поки що не розгадані. Та найбільшого ми чекаємо від другого космонавта, тіло якого не пошкоджено. Наш Інститут сподівається, що його можна воскресити, тобто повернути життєздатність… Тихше, друзі, я розумію ваші почуття, але не хочу сперечатись. Ви скажете — мільйони років? Ну то й що? Аналіз скафандра і його апаратів показав, що температура в них знижувалася поступово аж до температури світового простору. Значить, чужинці перебували в стані анабіозу. Я запевняю — якщо структура тіла космонавта не пошкоджена — а ми сподіваємось на це, — то він оживе, воскресне…
Було вирішено зібрати друге засідання Конгресу через місяць. За цей час Гордієнко та його Інститут сподівалися оживити чужинця. Вчені всіх країн не бажали роз’їжджатися з Москви, вони залишилися, щоб ждати результатів сміливого експерименту. Інститут Астробіології оточувала хмара кореспондентів. Преса і радіо світу клекотіли від пристрастей, вимагали від Гордієнка матеріалів для схвильованої громадської думки. Але вчений був непохитним. Жоден кореспондент не проник в приміщення, де знаходилось тіло істоти. Таємниця залишалася нерозкритою…
ДИВО
І ось… сталося!
Тепер, коли все позаду — тривога, напружене очікування, сумніви, — здається, що ті дні минули блискавично. Але як довго вони повзли тоді, як змушували замирати серця перед таємницею, що вперто не хотіла відкрити перед людьми свого обличчя…
Минула ціла вічність, хоч на календарі було зірвано лише десять листків. До кінця експерименту Комітет Космонавтики постановив затримати старт марсіанської ракети. Я знову міг їхати додому. Але в ті дні у мене навіть думки не було про відпочинок. Я одержав дозвіл від Гордієнка — бути присутнім в залі для експерименту.
Тіло космонавта, звільнене від скафандра, помістили під великий прозорий купол, всередині якого була створена штучна атмосфера, відповідно до залишків повітря в скафандрі. Температуру піднімали поступово, стабілізуючи її через кожні два-три градуси. Десятки вчених не одходили від приладів, невтомно спостерігаючи за1 процесом розморожування тіла. Гордієнко і днював і ночував у Інституті, навіть їсти йому приносили в зал. По кілька годин вночі він куняв у широкому м’якому кріслі, а потім знову чергував біля купола, даючи нові й нові розпорядження.
М’яке світло люмінесцентних ламп лилося згори, в ньому чітко вирізнялися обриси чужої істоти. Я годинами простоював біля купола, спостерігаючи, вивчаючи тіло космонавта. Вся його побудова — і кругла голова з могутнім чолом, і сильні передні кінцівки-руки, що закінчувалися пальцями-віялами, і гармонійно збудований торс-зонт — була настільки викінченою, доцільною, що здавалася красивою.
Минуло десять днів. Температура всередині купола сягнула тридцяти градусів. Прилади показали, що всі рідини в тілі набули життєвої потенції, що клітинна структура всіх органів не пошкоджена. Біоекрани почали світитися ледь помітними спалахами — то починали функціонувати периферійні ділянки тіла космонавта.
Серед загальної тривожної тиші почувся голос Гордієнка:
— Серце…
Один з операторів ввімкнув стимулятор. Від нього були проведені до серця чужої істоти мікропровідники. Вони повинні були викликати його пульсацію.
Минали хвилини. Навколо стояла така тиша, що було чути, як схвильовано дихають вчені.
— Є, — прошепотів оператор.
Прилади відзначили перший удар серця. Потім ще один. Ритм посилювався, частішав. Кров космонавта заструмилася в судинах, збуджуючи до життя міріади клітин, які багато тисячоліть спали, зберігаючи життєву силу в своїх глибинах.
— Невже оживе? — якось по-дитячому промовив молодий оператор.
Йому ніхто не відповів.
До життя пробуджувалася розумна істота чужого світу! Що вона несла для нас, людей Землі, які думки, стремління, які болі і радості?
Повіки космонавта здригнулися. Вони поволі опустилися донизу, закриваючи очі. Темно-фіолетове обличчя тепер не здавалося мертвим. Воно ледь помітно вібрувало, воно жило.
На його чолі з’явився теплий блиск. Повіки знову розплющилися. На вчених дивилися очі космонавта. Але тепер це булижне мертві, скляні очі… Вони повилися живим туманом, за яким вже проглядав розум, душа живої істоти.
— Пульс — триста на хвилину, — тривожно озвався оператор.
Гордієнко мовчки махнув рукою, не зводячи погляду з космонавта. Потім ледве чутно прошепотів:
— Може, це для них нормальний ритм…
Туман в очах істоти зникав, погляд ставав осмисленим. Він ковзнув по рядах вчених, зупинився. Космонавт дивився Він жив і дивився на людей чужого для нього світу…
Заворушилися кінцівки-руки. Одна з них торкнулася поверхні прозорого купола, знову опустилася. Тіло затремтіло, по ньому ніби прокотилася пружна хвиля.
