Сонячна машина - Винниченко Владимир Кирилович (читать онлайн полную книгу txt) 📗
«Бе-еннь! Бе-еннь!»
Лопотять мотори, гуркотить залiзно-кам'яний Берлiн, гримить, спiшить, кричить. Усi спiшать, усi женуться кудись кидають одне, хапають друге, перестрибують один через одного, плюють на те, що вчора цiлували. Нетерплячка, гарячка, невитриманiсть. Усе зразу, все моментально, все цiлком. Зруйнувати всi фабрики, зiрвати всю землю, запалити всi мiста! А на другий день сигара в зуби з нового портсигара або в детективи.
I знову вертається до столу старий Надель. Ага, в анархо-натуралiсти Дiтрiх записується. Ну, це iнша рiч. Волi, повної, необмеженої, звiрячої волi вiн хоче. Вiн не хоче мати вiдiрваних рук, краще вiн одгризатиме iншим, коли вони спробують його запрягти в ярмо.
Герман ущипливе iпосмiхається. Так, розумiєшся, це нормальний наслiдок соцiл-демократичного болота. Довго сидiти в ньому небезпечно для здорової людини. Розумiється, пiсля соцiл-демократiї лишається або в анархо-натуралiсти, або в шпики-детективи кидатись, — цiлком зрозумiла реакцiя.
Тут старий Надель не може вже витримати. Е, це вже занадто. Патякає шмаркач чорт батька зна що й думає, що розв'язав усi питання. Очевидно, коли б цi дурнi були в нсокому-нiстичнiй сектi, то зразу стали б святими? Ще дурнiшими стали б. Приклад живий перед очима — мудрий Герман.
Дiтрiх весело, бурно регоче, падає на стiлець, пацає ногами i хляскає в долонi.
— Брраво, батьку! Браво, бiс! Так його!
Герман червонiє, i очi, пукатi, чорнi, материнi очi, починають скоса дивитись — поганий знак. Вiн бурхливо схоплюється i, по-ораторськи витягши до батька руку, починає одвер-то, щиро, раз у життi говорити йому нарешгi всю правду. Старий Надель нiчого не має проти цього, о, будь ласка, проти правди вiн нiколи нiчого не мав. Вiн готовий слухати навiть неокомунiстiв, коли вони здатнi на правду, будь ласка, вiн готовий.
Але дедалi, то готовнiсть його стає щораз менша та менша. Бо правда неокомунiста — просто нахабна, хлопчача брехня, перекручування фактiв, наклепи! Вiн не може спокiйно слухати цi дурницi, вiн повинен заткнути рота шмаркачевi.
Але ба: шмаркач не дає собi заткнути рота, а затикає його батьковi. Вiн просто не дає слова вставити. Вiн пiниться, стукає стiльцем об пiдлогу. Широкий нiс роздувся, очi косо й люто блискають жовтими iскрами.
Старому Наделевi аж виски почервонiли. Вiн знизує плечима, посмiхається, пробує говорити, але де там!
Дiтрiх регоче й п'яно пiддрочує оратора. Розумiється, батько винен. Авжеж! Хто ж би iнший?
— Лорхен! — раптом кричить iз лiжка Фрiц. — Та будь же ти за голову мiтингу! Лiзь на стiлець! Що це таке, неокомунiзм не дає слова соцiал-демократiї. Та позабирай зi столу виделки, а то вони повиколюють очi один одному.
Але тут Герман, як прокинувшись, помалу повертається до Фрiца i здивовано обводить його косими важкими очима з золотистої голови до пацаючих нiг
— А ти чого?? Детектив! Шпiцель! Буржуйський собака. Тобi чого тут треба? Лежи отам i мовчи. А гавкати можеш там, де начальство скаже.
Буржуйський собака, поширивши очi, неиорушно лежить, i видно, як пiд золотистим пушком хлопчачого дитячого лиця густо, гаряче виступає кров. Вiд цього вiн нiчого не може сказати й тiльки широко, мовчки, переставши падати ногами, дивиться на брата.
Раптом у сiнях дзвiнко дирчить дзвiнок. Грета схоплюється й вибiгає. Тодi старий Надель понуро схиляє голову й потирає iправою рукою лiве плече. Коли нерви роздратуються, воно по-щiмлює й чути одiрвану руку з пальцями, якi теж пощiмлюють.
Дверi розчиняються, влiтає Грета. Чорнi оченята круглi, напруженi.
— Фрiце! Тебе! Якийсь рудий-рудий пан!
Фрiц швидко пiдкидає горiшню частину тiла, впирається обома руками в край лiжка й гучно стає на ноги.
Дiйсно, якийсь рудий-рудий добродiй. Посмiхається й простягає руку. В сiнях темнувато, лиця добре не видно. Чийсь дуже знайомий сокирчастий нiс i променистi, нiжнi очi.
— Ах, господи! Товариш Тiле!
— Менi з вами треба трошки, але поважно поговорити. Маєте час?
— О, що за питання?! Сюди? Нi, сюди. Нi, краще сюди.
Вiд несподiванки, замiшання й хвилювання Фрiц веде гостя до кухнi Сiсти в нiй нема на чому, i Фрiц червонiє. Але Тiле зовсiм не потребує сiдати, — справа двох хвилин. Зовсiм коротенька справа.
I товариш Тiле, дивлячись згори в рожево золотисте з червоною пiднятою губою лице, нiжно й пошепки розповiдає коротесеньку справу Очi його дивлягься так уважно, ласкаво i просто, що вся справа здається теж простою й незначною. От тiльки рудi вуса й иеружа перешкоджають, щось у них трошки моторошне та смiшне є.
Розумiється, Фрiц готовий. Зараз їхати? Добре. Моментально Речей нiяких не треба? Завтра все доставлять? Добре. Моментально.
— Але майте на увазi, товаришу, ви повиннi бути готовi й на смерть. Чуєте?
Фрiц червонiє, пушок стає помiтно жовтий на щоках, у голосi напружена поважнiсть.
— Я, товаришу Тiле, статут Iнараку знаю.
— Як так, то…
I товарищ Тiле простягає в жовтiй, рудiшiй, нiж вуса, рукавицi руку. Фрiц перебiльшено серйозно потискує її й ще бiльше червонiє. (Ах, господи, коли ж вiн уже вiдвикне вiд цiєї дурної, соромної звички червонiти, як iдiот!)
Коли вони виходять уже сходами, — Тiле попереду, а Фрiц позаду, — Фрiц починає йти щораз повiльнiше та повiльнiше. I раптом згадує, що забув у кiмнатi одну дуже важну, конспiративну рiч, яку конче треба знищити, бо. Конче треба! Одна хвилина!
I вiн, перестрибуючи через схiдцi, бiжить нагору.
В хатi, де була сварка, вже трошки iнша картина. На стiльцi стоїть Лорхен i строго вимахує маленьким жовтеньким олiвцем. Вона — голова мiтингу. Поважно-розумненькi, сумирнi, блакитнi оченята строго обводять ораторiв. Слово належиться со… соц… сосаль…
Голова мiтингу не може вимовити трудного слова. Тодi з одного боку неокомунiзм, а з другого стара соцiал демократiя обнiмають маленьке, тепле тiльце й ретельно пiдказують трудне слово. I очi в Дiтрiха так само мокро й тепло свiтяться, як у батька, i розрiз їх такий самий недокiнчений, i сам вiн тепер увесь страшенно подiбний до старого Наделя, невеличкий, акуратненький, рожевенький, тiльки без гостренької борiдки й вусикiв.
Фрiц ааклопотаио пiдходить до батька й простягає руку. Вiн негайно їде з Берлiна — службова подорож. Потiм так само заклопотано потискує руку Германовi й Дiтрiховi. Вiн не має часу, вiн дуже поспiшає. Але раптом обнiмає Германа, цiлуь i, почервонiвши, вiдривається вiд нього. I знов так само обнiмає всiх по черзi, а батьковi й матерi цiлує руки. Це вже зовсiм несподiвано й дивно. А насамкiнець виймає всi грошi з кишенi й кладе їх на стiл перед Лорхен. I поспiшно, заклопотано, з червоними вухами вибiгає з кiмнати.
У старого Наделя щемить плече й ворушаться шальцi одрiзаної руки ввесь вечiр. Але вiн живою рукою натирає терпен-тиною хорi ноги своєї старої и довго сидить коло неї в темнiй кiмнатi, поки рука Маргарити сонно не слабне в його руцi. I очi йому теплi, нiяковi й щасливi, коли вiн виходить до сусiдньої кiмнати.
Анархо натуралiст спить на постелi детектива, а неокомунiст учить недавнього голову мiтингу складати з вирiзаних iз газети лiтер слова. I на столi лежать уже два слова: «хай живе..»; для третього пiдбираються вiдповiднi лiтери. Вже три лiтери «нео» готовi, але очi старого Наделя вiд них не стають менше теплими Коли такий «нео», як сьогоднi, то хай живе вiн на вiки вiчнi!
М'яко й гнучко похитується авто, нахиляючи то Фрiца на Тiле, то Тiле на Фрiца. Дрiбненькими волосяними зморщечками смiється сокирчастий нiс над рудими вусами, очi нiжно, сердечно-влазливо припадають до очей Фрiца. Фрiц уважно слухає iнструкцiї, а холодок легесенько торк та торк за серце. Вiн зовсiм не хвилюється, — iнаракiст увесь повинен бути з загартованої крицi, до всього готовий, на все здатний. Але йому дуже цiкаво, як то воно все буде. його хвилює, що Тiле, сам Тiле приїхав до нього й так сердечно, просто, як iз зовсiм-зовсiм рiвним говорить iз ним. I вiн чує до Тiле таку нiжнiсть, як до батька, коли прощався з ним. Колись вiн, може, теж буде одягати рiзнi перуки й органiзовувати «вiдповiдальнi акти». (Коли, розумiється, з цiєї справи вийде живий. А не вийде, — ну, що ж, у кожному разi за вiдiрвану батькову руку, за «легкi каторжнi роботи» буде вiдплата як слiд!)
