Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (прочитать книгу txt) 📗
А государів виконроб, тобто боярин Іван Дмитрович Бєльський, метався по монастирю як очманілий: безплатної робочої сили йому не бракувало, але архітектор явно ухилявся від роботи. Він приїхав з Італії, у нього була домовленість з російським царем, що будуватиме він палаци й церкви, а тут раптом його безцеремонно посадили на барку і два місяці тягнули кудись на північ, у дикі хащі, до того ж не випускали вдень на палубу, щоб він не запам’ятав дорогу… Тут, у цьому монастирі, його примусили проектувати якийсь підземний тайник, про який жодна жива душа не повинна була знати. Ідіотська робота, від якої ні слави, ні грошей чекати не доводиться…
Архітектор висловив усе це бояринові Бєльському, але метушливий царський друг і лакей тільки посміхнувся криво і розвів руками:
“Ви вільні, сеньйор… Неволити вас не будемо… Де вихід з монастиря, сеньйор знає, а шлях до Венеції лежить на південь і захід сонця звідси…”
Все це Волошин ясно собі уявляв… Несподівано його уявлювана екскурсія в минуле і розповідь професора Стрілецького були перервані ввічливим покашлюванням.
Волошин озирнувся і в надвечірніх сутінках розгледів позад себе дві постаті. В одній з них він упізнав художника Єланського, який два дні тому прибув з Вологди, а в другій — наукового співробітника якогось музею Богемського, який щодня тинявся по монастирю разом з товстим французьким туристом, схожим на турка…
Покашлював Богемський. Потім він вкрадливо спитав:
— Прошу пробачення, професоре… Ви так захоплююче описуєте відвідини цього монастиря молодим Грозним, що я мимоволі заслухався, але… е-е…
— Що “але”? — спитав Стрілецький.
— Ви так впевнено говорите про якийсь скарб, захований тут, у монастирі, Грозним… Чи є у вас підстави твердити, що ця версія вірогідна?
— Так, — нетерпляче відповів Стрілецький. Він був незадоволений, що цей прилизаний музейний чиновник перебив його розповідь. — У мене є неспростовні докази, що підтверджують правдивість цієї версії…
— Ви маєте на увазі вірші, які тут цитували? — з неприхованим глузуванням спитав Джейк Бєльський.
— Ні! Не тільки ці вірші… В архіві монастиря я знайшов вказівки щодо скарбу Грозного і тайника, де був захований цей скарб.
— О! Це велике відкриття, професоре! — з удаваним ентузіазмом вигукнув Джейк. — Ви неодмінно повинні повідомити про це моєму управлінню… Я допоможу вам…
— Проти допомоги я не заперечую, — посміхнувся Стрілецький, — але повідомлення про свої дослідження зроблю в академії і доповім своєму науковому товариству…
— Так, так! Звичайно… Пробачте, що я вас перебив. Продовжуйте. Ви так захоплююче розповідаєте!
Але натхнення вже залишило старого професора. Він пощулився:
— Стає холоднувато…
— Так, Ігнате Яковичу! — вигукнула Тася. — Вам час уже повернутися до готелю. Дозвольте, ми з Ванею вас проведемо…
Втрьох вони попрямували до виходу з монастиря, і по дорозі професор ще довго розповідав своїм молодим друзям про приїзд у цей монастир Грозного в 1557 році.
Того вечора на диво багато вражень звалилося на Тасю. Вона не могла лягти спати і, провівши Стрілецького, запросила Волошина погуляти по алеях березового гаю, що звався у Сіверську “Парком культури і відпочинку”.
В цьому парку не грав духовий оркестр, його заміняло радіо. Зараз воно тішило слух закоханих парочок частівками про високий надій молока і про користь квадратно-гніздового способу садіння картоплі. Але Тася нічого не чула. Міцно стискаючи руку Волошина, вона говорила:
— …і раптом мені здалося, що це вже не я, Анастасія Березкіна, студентка московського інституту, а інша Анастасія, та, що приїхала на барці з далекої Москви в цей монастир… Ви мене розумієте, Ваню?..
Волошину дуже хотілося сказати: “Розумію, Настусенько… Ви відчули себе вже не комсомолкою, а царицею…” Але тут він побачив зовсім близько сірі очі дівчини. Навіть у темряві юнак розгледів у них непідробне горе і промовчав.
— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…
— Ви дуже вразливі, Настусю, — розсудливо сказав Волошин. — Так не можна…
Тася не чула його. Вона мовчки дивилася на похмуре громаддя монастирських стін, що невиразно бовваніли за деревами.
— Сходімо туди, Ваню… — попросила вона раптом.
Він здивувався.
— Куди, Настусю?
— До церкви. До тієї, де труна… Ви боїтеся?
— Та ні… Але ж там нічого робити зараз, — нерішуче відповів він.
— Ну, тоді залишайтесь, я піду сама. — Тася висмикнула руку.
Але Волошин утримав її:
— Почекайте… Ворота ж у монастирі вже замкнені.
— А ми підемо в обхід, з боку озера.
— Ви хочете сказати — вплав?
— Ні, вбрід… Там коло башти неглибоко.
Він похитав головою:
— Ви, Настусю, справжнє дівчисько і до того ж дуже химерне.
— Я не знаю… Можливо… Ну, ходімте ж!.. — і вона нетерпляче потягла Волошина до виходу.
— А ви не боїтеся зустрітися там з чимось страшним? — насмішкувато спитав він.
— З чим?.. — з тривогою і прихованою надією спитала Тася.
— З привидом, наприклад…
— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.
Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:
— Не треба… Я перенесу вас…
Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…
Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…
Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:
— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..
— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..
— Клянуся, Настусенько!..
— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.
— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…
Дівчина квапливо відсторонилася.
— Облиште… Ходімо швидше.
— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.
Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.
— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.
— Обійдемо…
— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..
— Тут гарно, Настусю…
Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…
— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.
— Тихше!..
Волошин прислухався. Кроки почулися знову.
— Хтось ходить у церкві, Настусю.
— Ходімо звідси… Я боюсь! — злякано прошепотіла дівчина.
Він обняв її, заспокоюючи:
— Не бійтеся. Я з вами… І хто б це міг бути?.. Кроки лунають там, у церкві… Ось що. Відійдіть, Настусю, он до тих двох берізок — у вас світле плаття, і коло них вас не буде видно. А я піду подивлюся…
Та тільки Тася відійшла вбік, а Волошин ступив два кроки, як рипнули масивні дубові двері, оковані залізом, і з церкви повільно виповзла незграбна сіра постать…
Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.
Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. “Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?” Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.
