Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна - Толстой Алексей Николаевич (читать книги полностью без сокращений бесплатно txt) 📗
Аеліта стала на коліна перед Порогом і поцілувала в серце зображення марсіанина. Іха теж присіла біля ніг скульптури, обхопила їх, притулилась обличчям.
Ліворуч, у скелі, серед напівстертих написів виднілися трикутні золоті дверцята. Лось розгріб мох і насилу відчинив їх. Це було стародавнє житло охоронця Порога — темна печерка з камінними лавами, вогнищем і ложем, висіченим у граніті. Сюди внесли кошики. Іха вкрила циновкою підлогу, послала постіль для Аеліти, налила оливи у світильник, що висів під стелею, і запалила його. Хлопчик-механік пішов стерегти крилатого човна.
Аеліта і Лось сиділи край безодні. Сонце ховалося за гострі вершини. Чіткі довгі тіні потяглися від гір, ламаючись у западинах ущелин. Похмуро, безплідно, дико було в цьому краї, де колись рятувалися від людей древні Аоли.
— Колись гори були вкриті рослинністю, — сказала Аеліта, — тут паслися череди хаші і в міжгір’ях шуміли водоспади. Тума вмирає. Змикається коло довгих, довгих тисячоліть. Можливо, ми — останні: відійдемо, і Тума стане мертва.
Аеліта помовчала. Сонце зайшло неподалік за драко-новий хребет скель. Кипуча кров заходу полилась у височінь, у бузкову пітьму.
— Та серце моє каже інше. — Аеліта підвелась і пішла вздовж прірви, піднімаючи жмутки сухого моху, сухі гілки.
Зібравши їх у поли плаща, вона вернулася до Лося, склала купкою, принесла з печери світильник і, ставши на коліна, підпалила трави. Багаття затріщало, розгоряючись.
Тоді Аеліта вийняла з-під плаща маленьку уллу, сіла і, спираючись ліктями об підняте коліно, торкнула струни. Вони задзвеніли ніжно, як бджоли. Аеліта підвела голову до зірок, що визирали з пітьми ночі, і заспівала тихим, низьким, сумним голосом:
Назбирай сухих трав і уламків гілок,
Поскладай їх старанно,
Удар каменем об камінь, — жінко, володарко двох душ.
Викреши іскру, — і запалає вогнище.
Сядь біля вогню, простягни руки до полум’я.
Чоловік твій сидить по той бік вогняних язиків.
Його очі ясніші від зір, гарячіші за вогонь,
Сміливіші за фосфоричні очі Ча.
Знай — згаслою вуглиною стане сонце, впадуть
Зірки з неба, згасне злий Талцетл над світом,
Але ти, жінко, сидиш біля вогню, простягнувши до нього руки,
І слухаєш голоси прийдешніх поколінь.
О жінко — вічне джерело життя…
Багаття догоріло. Поклавши уллу на коліна, Аеліта дивилася на жарини, — вони осявали червоним світлом її обличчя.
— За древнім звичаєм, — мовила вона суворо, — жінка, яка заспівала чоловікові пісню улли, стає його дружиною.
Опівночі Лось вискочив з човна на подвір’ї Тускубової садиби. Вікна будинку були темні, — отже, Гусєв ще не вернувся. Похила стіна освітлена зірками, їхні голубуваті іскри виблискували в чорних шибках. Із-за зубців даху стирчала гострим кутом дивна тінь. Лось вдивлявся, — що б воно могло бути?
Хлопчик-механік нахилився до нього і шепнув обачливо:
— Не ходіть туди.
Лось витяг з кобури маузер. Втягнув ніздрями холоднувате повітря. В пам’яті постав вогонь багаття над прірвою, дух горілих трав. Потемнілі гарячі очі Аеліти… “Вернешся? — спитала вона, стоячи над вогнем. — Виконай обов’язок, борись, переможи, але не забувай: тут, біля вогню, ти живий, ти не вмреш. Не забувай, вернись…” Вона підійшла близько. Її очі біля самих його очей розкривалися в бездонну ніч, повну зоряного пилу: “Вернись, вернись до мене, Сину Неба…”
Спогад тривав тільки секунду, поки Лось розстібав кобуру револьвера. Вдивляючись у дивну тінь по той бік будинку, над дахом, Лось відчував, як м’язи його напружуються, гаряча кров нуртує в серці, — боротьба, боротьба.
Легко, стрибаючи, він побіг до будинку. Прислухався, ковзнув уздовж бічної стіни і заглянув за ріг. Біля самого входу в будинок лежав, похилившись набік, розбитий корабель. Одне його крило піднімалося над дахом до зірок… Лось розрізнив кілька трупів, які валялися на траві наче мішки. В будинку — темрява, тиша.
“Невже — Гусєв?” Лось підбіг до вбитих. “Ні, марсіани”. Один лежав униз головою на сходах. Ще один висів серед уламків корабля. Мабуть, їх убили пострілами з будинку.
Лось вибіг на сходи. Двері були прочинені. Він зайшов у будинок.
— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.
Було тихо. Він увімкнув освітлення — весь будинок спалахнув огнями. Подумав: “Необережно”, — і одразу ж забув про це. йдучи під арками, послизнувся в липкій калюжі,
— Олексію Івановичу! — гукнув Лось.
Прислухався — тиша. Тоді він зайшов до вузької маленької зали з туманним дзеркалом, сів у крісло, схопив нігтями підборіддя. “Чекати його тут? Летіти на допомогу? Але куди? Чий це розбитий корабель? Мертві не схожі на солдатів, — мабуть, робітники. Хто тут бився? Гусєв? Люди Тускуба? Так, зволікати не можна”.
Він узяв цифрову дошку і ввімкнув дзеркало: “Площа Будинку Вищої ради інженерів”. Смикнув шнур, щось загуркотіло, і його одразу відкинуло від дзеркала: там, у червонуватому сяйві ліхтарів, летіли клуби диму, чиркали вогняні спалахи, іскри. Ось, розкинувши руки, у дзеркало влетів хтось із заюшеними кров’ю очима.
Лось смикнув за шнур. Одвернувся від екрана.
“Невже він не сповістить, де шукати його в цій каші?”
Лось заклав руки за спину і ходив, ходив низькою маленькою залою. Здригнувся, спинився, швидко обернувся, клацнув запобіжником маузера. З-за дверей, біля самісінької підлоги, висовувалася голова — червоні вихори, червоне зморшкувате обличчя.
Лось підбіг до дверей. По той бік біля стіни, в калюжі крові, лежав марсіанин. Лось узяв його на руки, поніс і поклав у крісло. В того було розірвано живіт.
Облизнувши губи, марсіанин промовив ледь чутно:
— Поспішай, ми гинемо, Сину Неба, врятуй нас… Розтули мені руку…
Лось розтулив задубілий кулачок умираючого, відірвав од долоні записочку. Насилу розібрав:
“Посилаю по вас військовий корабель і семеро робітників — хлопці надійні. Я беру в облогу Будинок Вищої ради інженерів. Спускайтеся поруч на площі, де вежа. Гусєв”.
Лось нахилився до пораненого — спитати, що тут скоїлося. Та марсіанин тільки хрипів, здригаючись у кріслі.
Тоді Лось узяв його голову в долоні. Марсіанин перестав хрипіти. Очі його викотилися. Жах, блаженство освітили їх: “Врятуй…” Очі помутніли, вишкірився рот.
Лось застебнув куртку, обмотав шию шарфом. Пішов до виходу. Та тільки-но відчинив двері, як попереду з-за остова корабля майнули синюваті іскринки; пролунав слабкий тріск, мовби щось різали. Куля зірвала шолом з Лосевої голови.
Зціпивши зуби, Лось кинувся сходами вниз, підскочив до корабля, навалився плечем, — м’язи хруснули, і він перекинув остов корабля на тих, що причаїлися позад нього в засідці.
Затріщав, ламаючись, метал, почулися пташині крики марсіан; величезне крило майнуло в повітрі і пристукнуло тих, що виповзали з-під уламків. Пригинаючись, постаті побігли, петляючи по туманній галявині. Лось одним стрибком наздогнав їх, вистрілив. Гуркіт маузера був жахливий. Марсіанин, який опинився найближче, впав у траву. Другий кинув рушницю, присів, затулив обличчя руками.
Лось узяв його за комір сріблистої куртки і підняв, ніби щеня. Це був солдат. Лось запитав:
— Тебе послав Тускуб?
— Так, Сину Неба.
— Я тебе вб’ю.
— Гаразд, Сину Неба.
— На чому ви прилетіли? Де корабель?
Висячи перед страшним обличчям Сина Неба, марсіанин розширеними від жаху очима вказав на дерева: в їхній тіні стояв невеликий військовий човен.
— Ти бачив у місті Сина Неба? Ти можеш його знайти?
— Так.
— Вези.
Лось стрибнув у військовий човен. Марсіанин сів до керма. Завили гвинти. Нічний вітер кинувся назустріч. У чорній височині захиталися величезні, дикі зорі.
О десятій годині ранку Гусєв вилетів з Тускубової садиби в Соацеру, маючи на борту човна авіаційну карту, зброю, харчі і шість ручних гранат — їх він потайки від Лося прихопив ще в Петрограді.
