Глибинний шлях - Трублаини Николай Петрович (читать онлайн полную книгу .TXT) 📗
— Гіршого? Ні. Ви щось знаєте?
— Це страшно. — Я відчув, як тремтить її рука. — Але… Ви знаєте, його дехто обвинувачує навіть у… шкідництві.
— В чому?
— У шкідництві.
— Але які підстави і хто виступає з такими обвинуваченнями?
— Кажуть, що Саклатвала цілком під його впливом. Він же, займаючи посаду головного інспектора тунельних робіт, втручається буквально в усі справи і домігся того, що будують за його проектом, його обвинувачують у тому, що він вдвічі збільшив вартість будівництва і взагалі наробив багато безглуздих речей. Але ніхто не погоджується з тим, що все це він робив несвідомо. Його вважають талановитим інженером.
— Ну, все ж обвинувачення в шкідництві…
— Я не вірю, я не хочу вірити, — пристрасно промовила дівчина. — Але є люди, які запевняють, ніби бачили цього оригінала в московських ресторанах в підозрілій компанії. Він немовби пив багато шампанського і до ранку танцював з якимись жінками.
— Це брехня. Я не можу повірити.
— Слухайте! — вона боляче стиснула мою руку. — Я вам признаюсь, чому сюди приїхала. Я просила академіка Саклатвалу, щоб він викликав мене працювати, маючи на меті зустрітися тут з Ярославом. Я хочу з ним поговорити. Але він уникає мене. Допоможіть мені зустрітися з ним.
— Добре… Про що ж ви хочете з ним поговорити? Пробачте за нескромність… Але ви можете не відповідати.
— Ні, я скажу.
Ліда трохи подумала.
— Він завжди був трохи дивний. Я ніколи не повірю, що він шкідник. Але мені здається, він здатний до помсти. Мені страшно, що він чомусь зробився людиноненависником і мститься всім і кожному… Ні, пробачте, я почуваю себе такою дурненькою і непослідовною, я сама не знаю, що кажу…
— За що ж би він мстився? Ні, ви помиляєтесь, Лідіє Дмитрівно.
— Я боюсь за нього. У Москві вже шепочуть про те, що його треба усунути від будівництва Глибинного шляху, ба навіть арештувати. Я дуже прошу вас, влаштуйте мені з ним побачення. Я писала йому, але він не відповідає…
Я обіцяв зробити все, що зможу. Але чому він не хоче з нею зустрічатися? Мені здавалося, що я розгадав цю причину. Я гостро спитав Ліду:
— Пробачте мені ще раз, але скажіть, ви його перестали любити?
— Я? Ви ж знаєте… — трохи розгублено відповіла вона.
— А він вас кохає і через те боїться зустрічі з вами! — вирвалося у мене.
— Відкіля ви знаєте? — тремтячим голосом спитала вона.
Я мовчав, проте Ліда примусила мене відповідати. Хоч не докладно, але я сказав їй дещо про свою розмову з Ярославом тоді вночі, перед від’їздом за кордон. Вона пожадливо слухала мою розповідь, не перебиваючи. ї коли я кінчив, почала розпитувати, домагаючись найточнішої відповіді. Я бачив, що моя розповідь схвилювала її, і жорстоко картав себе за довгий язик. Хіба не краще було б промовчати, не викликаючи зайвого хвилювання? Адже це могло посилити її хворобу!
Потім на балконі знов запанувала мовчанка. Ліда стискала руками голову.
— У вас пірамідону нема? — нарешті спитала вона. — У мене страшенно болить голова.
Я пішов до своєї кімнати і розшукав порошки. Захопивши їх та склянку з водою, повернувся на балкон. Ліда встала з крісла, спершись на балюстраду, і дивилася вниз на асфальтовану вулицю, що чорніла під нами наче після дощу.
— Станіслав з Ніною приїхали, — сказала вона, побачивши автомашину, що спинилася біля готелю. — Зараз підіймуться сюди. Залишайтеся тут, а я піду до себе. Як перестане боліти голова, я вийду.
Вона повернулася і пішла до своєї кімнати. На дверях оглянулась на мене й спитала:
— Ярослав не давав вам читати мого листа?
— Ні.
— А як ви думаєте, зін міг дати будь-кому прочитати його?
— Це зовсім не схоже на нього.
— Але мені здається, що його хтось читав, — задумливо сказала дівчина і зникла за дверима.
У РОЛІ ДОКТОРА ВАТСОНА
Другого дня я почав шукати зустрічі з Ярославом Макаренком. Але знайти інспектора тунельних робіт було не легко. Ранком я двічі несміливо стукав до нього в номер, але на стук ніхто не озивався. Треба було його шукати в управлінні будівництва. Я мав їхати туди ще й тому, що збирався сьогодні попасти до Саклатвалн і хоч коротко звітувати йому про свою роботу за кордоном, бо був певен, що мого довжелезного письмового звіту, якого я свого часу надіслав сюди, він не читав.
Об одинадцятій годині ранку я зайшов у колосальний будинок управління Підзембуду. Виявилося, що туди, де містилися кабінети Саклатвали, Макаренка та інших керівних працівників, можна заходити, лише маючи перепустку. На щастя, видача перепусток була дуже добре впорядкована і забирала максимум дві-три хвилини. Мені дозволено було пройти в секретаріат Саклатвали, а це давало змогу обійти кабінети всіх начальників. Передусім я зайшов до кабінету Макаренка, але виявилось, що він ще позавчора виїхав у східну зону будівництва і повернеться лише днів через три.
Коли я перейшов до приймальні Саклатвали, то зустрів там Ліду. Лише я встиг сказати, що Макаренка в Іркутську нема, як її покликали до академіка.
Я став чекати на свою чергу. Вражало, що в прийомній дуже мало одзідувачів: я був третім на черзі, а після мене ніхто більше не заходив. Очевидно, секретаріат Саклатвали вмів організувати справу так, щоб відвідувачі не забирали багато часу в академіка.
На моє здивування, мене покликали до кабінету, лише звідти вийшла Ліда. Двоє попередніх одвідувачів, що дожидалися прийому, були явно цим незадоволені. “Чи не вона склала мені протекцію?” — подумав я, киваючи дівчині, що привітно усміхнулася до мене.
Академік приймав у своєму величезному кабінеті. Я чув, що він любить великі кімнати. Вікна були позакривані грубими портьєрами, що не пропускали денного світла, кімната освітлювалась лише великою настільною лампою під зеленим абажуром.
Саклатвала вразив мене своєю блідістю. Його велика борода стала біла-білісінька, голову теж вкрила сивина. Очевидно, останнім часом він багато працював і, відмовившись від свого колишнього режиму, перейшов до інших засобів підтримувати свою працездатність. Про це свідчило і штучне освітлення в кабінеті і кава, що стояла на столі перед академіком.
Академік зустрів мене усмішкою, що ховалася в бороді, запросив сідати і не звертати уваги на трохи незвичну обстановку.
— Запрацювався, — сказав він. — Та вже залишилось небагато. Розповідайте про вашу поїздку.
Я дуже цінив час керівника будівництва Глибинного шляху і, не бажаючи затримувати його, сказав йому все за п’ять хвилин. Але він не виявляв бажання одразу відпустити мене.
— Так ви кажете, — сказав він, — що за кордоном усвідомлюють стратегічне значення нашого будівництва?
— Так. Лише по-різному оцінюють це значення. Я писав у своєму звіті… Не знаю, чи довелось вам його бачити.
— Я уважно його прочитав. Але мені хотілося б ще почути від вас, бо це дуже важливо.
Що я міг ще йому розповісти? Плітки, які доводилось чути не стільки від чужоземців, скільки від наших інженерів, що приїздили туди? Я напружував пам’ять, намагаючись пригадати якісь визначні факти, про які не написав у звіті.
— А скажіть, захоплюються там колосальністю нашого будівництва?
— Це безперечно. Та є чимало злобителів, які пророкують, що воно призведе до фінансового, а потім економічного краху нашої держави.
— А за ним до військового, — засміявся Саклатвала.
— У всякому разі, там є люди, які кажуть: “хай будують грандіозніше; чим дорожче це буде коштувати, тим корисніше для нас”.
— Інтересно. Ну що ж, побачимо… Так… А що ви тепер збираєтесь робити?
Я сказав, що хотів би повернутись до журналістики. Адміністративна робота надокучила мені. Саклатвала не заперечував.
— Я хотів би зробити вас літописцем нашого будівництва, — сказав він на прощання, — але це залежить від вас. Може, ви самі ним станете. Днями у нас сесія Наукової ради. Запрошую і вас. Тільки знайте: писати про неї, мабуть, не можна буде. Через рік-півтора — будь ласка. Отже, побувати вам на сесії буде корисно.
