Чорні Журавлі Всесвіту - Михайлов Владимир Дмитриевич (бесплатные серии книг TXT) 📗
Він знову заклав у гнізда три пальці, але двері не зачинялись. Азаров став гарячково пригадувати, як же закривався люк ракети, і з жахом згадав, що це відбувалось лише після того, як хтось переступав поріг у той або інший бік. Мабуть, був і інший спосіб, але він про нього не знав. Отже, щоб зачинити двері й припинити плин смертоносного потоку, лишається одна можливість: примусити їх зачинитися за собою, а потім уже шукати, як відчинити їх зсередини…
Ці думки пронеслися в його мозку за частки секунди, і він зробив останній крок, що відокремлював його від дверей, хоч знав, що йому після цього вже напевно не вибратись… В останню мить він подумав, що товариші не знайдуть його слідів і не дізнаються, що сталось. Вони марно згають час на розшуки. І потім, якщо навіть розшукають автоматичну ракету, то без нього, Азарова, значно довше будуть морочитися з передавачем, бо повністю замінити його в радіотехніці не міг би навіть такий майстер електроніки, як Калве. Все так, але це тільки дрібні неприємності порівняно з тією небезпекою, якою загрожували всім відчинені двері. Вона означала неминучу загибель, а вже коли гинути, то одному, а не п’ятьом…
Він заплющив очі і кинувся вперед, нахиливши голову, прощаючись з усіма і одночасно кленучи радіацію. Так ось, значить, який кінець готувала йому доля…
Азаров устиг пробігти кроків зо два і навіть угледів краєчком ока широкий коридор і з протилежного його боку ще двері, чомусь зачинені не до кінця. За ними швидше можна було вгадати, ніж побачити, дивні, тьмяно поблискуючі колони, що тяглися у височінь. В наступну мить щось м’яко штовхнуло Азарова в груди, він захитався, втратив рівновагу, ледве не впав — щось м’яко підхопило його, немовби він опустився на м’якеньку перину, винесло, відкинуло від дверей назад у коридор.
Ще двічі він намагався прорватися, та обидва рази невидима перепона спиняла його, м’яко перевертала, відштовхувала назад… Пройти в двері виявилось неможливим.
Азаров перевів подих, руки й ноги його тремтіли… Він голосно вилаяв невідомих конструкторів, які придумали такий хитромудрий захист і не здогадалися застосувати просто блокування дверей. Потім пін повернувся і бігцем подався до товаришів. Боком прослизнув у двері коридора, ніби сподіваючись цим затримати випромінювання, не дозволити йому проникнути услід за ним, хоч знав, що звичайні двері його не затримають, не спинять…
Біля дверей в ангар він зіткнувся з Коробовим — той поспішав йому назустріч. Азаров подивився на його стурбоване обличчя, на злякані очі і поклав руку товаришеві на плече, притулився до нього, мов шукаючи підтримки…
15
Це було як повінь, коли вода підходить усе вище і нема надії, що рівень її з якоїсь там причини зупиниться і пощастить врятуватись. Всі двері зачинили наглухо, проте рівень радіації зростав хоч і повільно, але нестримно.
Можна було, звичайно, залишити ракету і сховатись у верхніх ярусах супутника. Але тоді доведеться остаточно розпрощатися з надією послати повідомлення на Землю: іншого виходу на поверхню, крім уже відомого, вони не знали, а радіограму можна надіслати лише з поверхні — крізь броню зорельота радіохвилі їхнього передавача не пройдуть.
Відступати вирішили в останню хвилину. А поки що усі займалися одним: шукали автоматичну ракету з передавачем. Шукали й не знаходили…
А з Азаровим усі тримались так, наче нічого й не сталося. Але сам він був темний, як ніч, поривався лізти у найнебезпечніші місця, поки Сенцов не сказав йому якось:
— Ти не гарячкуй… Тепер сам бачиш — до чого це призводить.
Збиралися гуртом, лише коли зовсім вибивалися з сил. І вже ставало ясно, що через день-два тікати все одно доведеться: рівень радіації стане небезпечним. Нагорі ще можна буде протриматись, а тут залишатись неможливо.
Про своє важке становище нічого не говорили. Розповідали один одному про те, що бачили за день, сперечались, як пояснити ті чи інші незрозумілі машини, прилади. Ці бесіди за вечерею тепер були єдиним часом, який космонавти проводили вкупі, і на них годилося з’являтись чисто поголеними, підтягнутими, у вичищених комбінезонах.
Зараз в одній з кают, перетвореній на кают-компанію, зійшлося вже троє пілотів. Вони були голодні, нетерпляче поглядали на годинники, але обидва вчені затримувались, хоч і вели розшуки в різних напрямках.
Нарешті вони з’явились разом, обидва якісь похмуро збуджені. Мовчки сіли за стіл і їли теж мовчки, не підводячи очей.
— Не знайшли, звичайно? — спитав Сенцов, коли вечеря вже закінчувалась і на столі залишилось саме какао в баклажках з присосками: харчувались вони так само, як за умов невагомості, — звикли, та й посуду іншого не було.
— Не знайшли… — похмуро відповів Раїн. Калве тільки зітхнув.
Раїн замовк, але не стримався:
— Що ж тут приховувати?.. І не знайдемо. І ніхто не знайде.
— Чому ти гадаєш? — насторожився Сенцов.
— Ми тут з Калве помізкували… По дорозі забігали в кібернетичний центр і там ще раз перевірили. Здається, наші висновки правильні…
— Які висновки?
— Де було знайдено лічильник? — спитав Раїн. — У тому відсіку, на який вказував перемикач на пульті. А перемикач цей, як Калве загалом з’ясував, задає машині режим підготовки ракети в даному ангарі до польоту.
— Ну то й що?
— Ясно, що автоматична ракета, яка потрапила сюди так само, як ми…
— Тобто посаджена автоматично, а потім втягнута в ангар, — уточнив Калве.
— Ну так… Цю ракету й зустріли, мабуть, так само, як нашу…
— Це ймовірно, — озвався Коробов. — Вони однотипні, різниця тільки в деталях.
— Правильно. Отже, і її роботи, згідно власної програми, спершу розрізали, а потім, так би мовити, відремонтували: начепили кришки люків, щось там приварили — за зразком своїх ракет.
— Та оскільки вона потрапила в той ангар, який був перемикачем підготовлений до випуску ракети, то її, раз ніякого втручання в програму дій машини не було, простісінько викинули з ангара. Відправили, так би мовити, в рейс… Іншого тлумачення ми не маємо.
— Стривай… Але на чому ж вона вирушила в рейс? Хто ввімкнув двигуни?
— Ніхто не вмикав, — відповів Азарову вже Сенцов. — Ти що ж гадаєш, ракети в них стартували на власних двигунах? Що б тоді залишилось від оцих ангарів? Ні, вони викидали їх у такий же спосіб, як і втягували: за допомогою поля, магнітного або іншого — ми не знаємо.
— Правильно, так і ми з Калве вирішили, — підтримав його Раїн. — Ну, а коли викинули, то шукати її марна справа, самі розумієте…
— Та не може бути! — заперечив Азаров. — Вони ж не можуть бути такі дурні, ваші роботи й машини. Викидати ракету, в якій нема жодної людини, незаправлену, неготову і взагалі чужу…
— Вони не дурні і не розумні, — сказав Калве. — Вони діють за програмою. Щодо людей — може, і в них на зорельоті були автоматичні ракети-розвідники. А відносно того, що викинута ракета була не готова, то автомати цього просто не помітили.
— Тобто як? — здивувався Коробов.
— Можна собі уявити, що автомати, які знімають дані датчиків після повернення ракети з рейсу і передають їх у кібернетичний пост, приймають сигнали, котрі свідчать про недостачу чогось: пального, енергії… Тоді відбувається дозаправлення. А оскільки, як вони собі “розуміють”, ремонт закінчено, сигналів про недостачу чогось не надійшло, то, виходить, ракета готова до вильоту.
— Може бути, звичайно, що це й не так, — сказав Раїн. — Але навіщо сперечатися й сушити голови? Давайте перевіримо!
— Як саме? — спитав Сенцов.
— Пожертвуємо нашим скаліченим кораблем. Він нам більше не потрібний, з нього знято все, що можна було. Переключимо машину на наш ангар. Тоді буде видно, що станеться. Автомати вже кілька днів не чіпають ракету. Якщо наші припущення підтвердяться, значить ми дізнались, як відправляють ракети. І, крім того, облишимо даремні шукання…
Сенцов мовчав. Було видно, як шкода йому розлучатися із своїм, хай навіть ні до чого не придатним кораблем: командувати ним доручено йому, Сенцову, і ось не вберіг… Крім того, якщо експеримент підтвердить припущення Раїна і Калве, значить не лишиться ніякої надії розшукати деталі, яких не вистачає для радіопередавача, щоб налагодити зв’язок із Землею…
