Шукач [Стрілець]. Темна вежа I - Кінг Стівен (читать книги без регистрации .TXT) 📗

До кухаря підбіг кухарчук, тримаючи за руку одного з вартових.

— Гексе, ось цей чоловік, він хотів вас бачити.

— Гаразд. — Гекс і вартовий обмінялися кивками. — Хлопці, йдіть до Меґґі, вона пригостить вас пирогом. А тоді вшивайтеся. Я не хочу через вас клопотів на свою голову.

Пізніше вони пригадають, що саме так він і сказав: не хочу через вас клопотів на свою голову.

Дружно кивнувши, вони пішли до Меґґі, яка з острахом, наче вони були дикими собаками, що могли її вкусити, дала їм по величезному шматку пирога у мілких тарілках.

— Давай з'їмо його під сходами, — запропонував Катберт.

— Добре.

Вони всілися там, звідки не було видно кухні, — за гігантською камінною колонадою, поверхня якої запітніла від пари, — і швидко розправилися з пирогом, вкидаючи великі шматки пальцями до рота. І тільки через деякий час побачили, що на дальньому вигині стіни широкої сходової клітки з'явилися тіні. Роланд стиснув Катбертову руку.

— Тікаймо, — сказав він. — Сюди хтось іде. — Катберт підвів голову. На його обличчі, замурзаному ягодами, було написане здивування.

Але тіні зупинилися там, де їхніх власників усе ще не було видно. Судячи з голосів, тіні належали Гексові і вартовому. Хлопці принишкли. Якби вони зараз поворухнулися, то їх неодмінно почули б.

— …добрий чоловік, — говорив вартовий.

— Фарсон?

— За два тижні, — відповів вартовий. — Може, за три. Ти мусиш піти з нами. Партія товару зі складу… — Подальші слова потонули в оглушливому брязкоті горщиків і каструль, за яким градом посипалася гнівна лайка на адресу безталанного кухареняти, що впустило посуд. Хлопці розібрали тільки кінець фрази вартового: — …отруєне м'ясо.

— Ризиковано.

— Ніколи не питай, що добрий чоловік може зробити для тебе… — почав вартовий.

— …питай, чим ти можеш йому прислужитися, — зітхнув Гекс. — Солдати питань не ставлять.

— Ти знаєш, що це означає, — тихо сказав вартовий.

— Так. І знаю, чим я йому зобов'язаний. Не треба мене вчити. Я люблю його так само, як і ти. Якби він наказав, я б, не вагаючись, кинувся у море. Отже, я все зроблю.

— Чудово. На м'ясі стоятиме штамп, що воно не підлягає тривалому зберіганню. Але мусиш діяти швидко, зрозумій це.

— У Тонтоні ж діти? — спитав кухар. Насправді це було не питання.

— Діти є скрізь, — м'яко відповів вартовий. — Саме про них ми… та він… і дбаємо.

— Отруєне м'ясо. Дивний спосіб подбати про дітей. — Гекс тяжко, з присвистом зітхнув. — Вони корчитимуться, триматимуться за животики, плакатимуть, кличучи маму? Мабуть, так.

— Вони просто заснуть і не прокинуться, — заперечив вартовий, але голос його був аж занадто впевненим і розсудливим.

— Аякже, — відповів Гекс і розсміявся.

— Ти сам це сказав. «Солдати питань не ставлять». Хіба тобі подобається бачити, що дітьми керують під прицілом револьвера, в той час як вони могли б бути під його опікою, готові будувати новий світ?

Гекс промовчав.

— За двадцять хвилин я заступаю на варту, — мовив вартовий. Його голос знову звучав м'яко. — Дай мені баранячу лопатку. А я тимчасом вщипну котрусь із твоїх дівок, і вона захихоче. А коли я піду…

— Від моєї баранини тебе не вхоплять корчі, Робсоне.

— Ти ж не… — Але тіні зникли, а разом з ними й голоси.

«Я ж міг їх убити, — у якомусь заціпенінні подумав Роланд. — Обох убити, ножем, перерізати їм горлянки, як свиням». Він подивився на свої руки, брудні від підливи, ягід і денних уроків.

— Роланде.

Він подивився на Катберта. Довго тривала та мить, поки вони глипали один на одного в чадному напівмороці, й Роланд відчував, як підступає до горла млость безпорадного розпачу. У цьому почутті було щось від смерті — щось так само брутальне і невідворотне, як смерть голуба в прозорому небі над гральними майданчиками. «Гекс? — не ймучи віри, подумав він. — Той самий Гекс, який минулого разу приклав мені до ноги припарку? Гекс?» І на цьому його розум роздратовано обірвав ці думки.

На обличчі Катберта, завжди усміхненому й інтелігентному, зараз не було нічого — тільки спустошеність. В очах Катберта віддзеркалювалася невблаганна доля Гекса — фатальна неминучість його кончини, і винесений вирок був уже виконаний. В очах Катберта все вже сталося. Він нагодував їх, вони пішли доїдати під сходами, а потім Гекс привів вартового на ім'я Робсон, далебі, в непідходящий для таких розмов закуток кухні, щоб наодинці перекинутися з ним кількома словами зрадників. І тут втрутилася ка, як і у випадку, коли велетенський камінь раптом скочувався вниз схилом гори. От і все.

У Катберта були очі стрільця.

X

Роландів батько щойно повернувся з нагір'я і серед драпіровок та претензійних шифонових прикрас бенкетної зали, куди його синові з нагоди початку навчання тільки недавно дозволили заходити, виглядав недоречно.

На Стівені Дескейні були чорні джинсові штани й синя робоча сорочка. Його плащ, запорошений, у брудних патьоках, порваний в одному місці (крізь дірку проглядала підкладка), був недбало перекинутий через плече, наче демонструючи повну зневагу до того, що ні він, ні його господар не вписуються у витончений інтер'єр зали. Через надмірну худорлявість здавалося, що розкішні вуса, схожі на вигнуте руків'я, перехняблюють йому голову вниз, коли він згори дивиться на сина. Припасовані навхрест револьвери висіли на стегнах під ідеальним для рук кутом, витерті рукоятки з сандалового дерева в тьмяному світлі кімнати здавалися бляклими й пасивними.

— Головний кухар, — тихо сказав батько. — Подумати тільки! Підірване залізничне полотно на кінцевій станції високо в горах. Падіж худоби в Гендріксоні. Може, навіть… неймовірно! У голові не вкладається!

Він пильно подивився на сина.

— Тебе це пригнічує? Терзає?

— Як сокіл — здобич. Розриває на шматки. Та й тебе теж, — сказав Роланд і засміявся — радше над вдалим порівнянням, аніж від полегшення, що ситуація прояснилася.

Батько й собі посміхнувся.

— Так, — відповів Роланд. — Гадаю… мене гризе сумління.

— З тобою був Катберт, — вів далі батько. — Певне, що він уже розповів про все своєму батькові.

— Так.

— Але ж він годував вас обох, коли Корт…

— Так.

— Як гадаєш, Катберта це мучить?

— Не знаю. — Та його це й не цікавило. Він не переймався тим, якими були почуття інших у порівнянні з його власними.

— Тобі це крає душу, бо ти думаєш, що спричинив смерть людини?

Роланд мимоволі знизав плечима, відчувши раптом невдоволення з того приводу, що мотиви його поведінки так ретельно досліджують.

— Проте ти розповів. Чому?

Хлопчикові очі розширилися.

— Як я міг промовчати? То ж була зрада…

Батько поривчасто змахнув рукою.

— Якщо ти зробив це заради якоїсь дешевої ідейки з підручника, то твої зусилля були марними. Якщо це так, то краще б усіх у Тонтоні отруїли.

— І зовсім не тому! — Слова несамовито рвалися на волю. — Я хотів його вбити… обох їх убити! Брехуни! Паскудні брехуни! Гади! Вони…

— Продовжуй.

— …вони скривдили мене, — зухвало договорив він. — Внесли якийсь розлад, наплювали мені в душу. За це я ладен був їх убити. Прямо там, на місці.

Батько кивнув.

— Все ясно. Це відчай душі, Роланде, а не ганебний вчинок. Хоча це й не етично, та тут не до моралі, високі моральні засади — не твоя парафія. Взагалі-то… — Він пильно вдивлявся в обличчя сина. — Ти, можливо, завжди будеш поза мораллю. Ти не такий винахідливий, як Катберт чи хлопець Ваннея. Втім, це навіть добре. Тебе завжди боятимуться.

Ці слова водночас потішили і стривожили хлопця.

— Його…

— Повісять.

Роланд кивнув.

— Я хочу це побачити.

Старший Дескейн закинув голову і гучно розреготався.

— Не такий вже ти й надзвичайний, як я гадав… а може, ти просто дурник. — Зненацька він закрив рота, стрімко простягнув руку і боляче стиснув його плече. Роланд скривився, але не здригнувся. Батько невідривно дивився на нього, і хлопець не відвів погляду, хоча витримати його було значно важче, ніж надіти на сокола ковпак.