Втрачений скарб. Інший світ - Гребнев Григорий Никитич (прочитать книгу txt) 📗
Так, у напіврозваленому “кам’яному мішку” фортечної стіни справді говорили по-французькому. Там були Кортеж Джейк і монастирський сторож дід Антон.
Кортец раз у раз неспокійно визирав з напіврозваленого “кам’яного мішка” в двір, а Джейк, впритул підійшовши до старика, говорив йому неголосно, але значливо, наче гіпнотизер:
— Нам усе відомо, князь. Ви не той, за кого себе видаєте. Підроблена вами довідка повністю викриває вас. Ми також знаємо, що саме тримає вас у цьому монастирі вже багато років. Ви шукаєте тут бібліотеку Грозного…
Старик гучно сопів і понуро дивився на купу цегли у себе під ногами. Джейк кивнув на Кортеца:
— Цей пан прибув сюди з Парижа в цій же справі. Він представник великої американської антикварної фірми. Йому треба допомогти. Коли ви знаєте щось про книжковий тайник, розкажіть… Ви одержите гроші, виїдете звідси і спокійно проживете ще багато років…
Старик мовчав. Кортец напружено вдивлявся в його непроникне обличчя. “Потомкові великого конквістадора” здавалося, що Джейк помилився, що старик зараз здвигне плечима і скаже: “Не розумію, пане, по-якому це ви зі мною лопочете…”
Але старик випростався, суворо глянув на Джейка і заговорив чистісінькою французькою мовою:
— Так… ви не помилилися… Я князь Платон Бєльський… Не знаю, хто ви, юначе… але я чув… усі ваші розмови… Думаю, що і ви не той, за кого себе… видаєте…
— Це не має значення, князь, — швидко відповів Джейк.
— Ви хочете знайти… книги царівни Зої та Івана Грозного? Даремно силкуєтесь… Я шукав їх тут понад тридцять років… І знайшов…
Останнє слово старик не вимовив, а прошепотів, але цей лункий шепіт, наче подих вітру, можна було почути і на березі озера.
Кортец підійшов до нього і витріщеними очима втупився в немигаючі, суворо спрямовані вперед очі старика:
— Ви… знайшли?
— Знайшов! — твердо, наче останнє слово клятви, промовив старик і зразу ж заговорив сам з собою, квапливо, то пошепки, то голосно: — Знайшов порожній тайник! Зовсім порожній!.. Грабіжники розтягли стародавню бібліотеку… Але вони не перенесли її далеко!
— Справді? А де ж вона? — Кортец учепився в його рукав.
Старик мовчав, наче згадував давній сон. Він беззвучно ворушив губами і дивився в потріскану, суворо навислу над ним стелю.
— Та говори ж ти, старий пень! — грубо ревнув Джейк.
— Спокійно, Джейк! — сказав Кортец. — Продовжуйте свою розповідь, князь…
— Вони… порозсовували древні книги… по всьому монастирю… Я десять років збирав їх… Зібрав і знову заховав… Тепер уже ніхто… не знайде цих книг… — приглушено сказав старик. — Ніхто!..
Кортец і Джейк напружено дивилися на старого сторожа. Той мовчав.
Кортец хотів щось сказати, але Джейк владним жестом зупинив його.
— Князь Платон… — почав він тихо і вкрадливо, так, як говорив колись у кабінеті Кортеца. — Довіртеся нам. Ми люди вашого кола. Ми допоможемо вам винести звідси всю старовинну бібліотеку. Ви поїдете в Париж разом з мосьє Кортецом…
Старик перевів погляд на смиренну фізіономію Джейка. Він наче повернувся на землю з якогось глухого підземелля і ще не міг зрозуміти, що хоче від нього цей прилизаний, чистенький молодик.
— У Париж? — спитав він і раптом зареготав своїм глухариним сміхом. — Ні, панове, мені ваш Париж не потрібен… Мені треба тільки одне: знайти серед стародавніх книг… індійський згорток з рецептом… Він поверне мені сили, пам’ять, поверне життя…
— Ми допоможемо вам знайти індійський рецепт, — зворушливо зашепотів Джейк. — У цього пана є знайомі професори, які знають усі індійські наріччя…
— Ні! — крикнув старик. — Рідний брат украв у мене план тайника! Більше я нікому не вірю! Я не віддам вам стародавніх книг… Я знайшов їх… Я врятував їх від загибелі! Я! Я сам!.. Вони мої… І більше нічиї!..
Джейк обмінявся швидким поглядом з Кортецом і, відкинувши вкрадливий тон, заговорив уже з погрозою:
— А якщо ми розповімо, хто ви такий? Якщо доведемо, що ви привласнили собі цінності, які належать Радянській владі?
— Так, так! — підтвердив Кортец, дивлячись палаючими очима на старого маніяка. — Ви знаєте, що з вами зроблять комуністи?..
Старик подивився на Кортеца, потім на Джейка і відповів виразно й спокійно:
— Знаю. Вони віднімуть у мене мої скарби, а мене посадять у тюрму наче того злодія…
— Ото ж бо! — вигукнув Кортец. — Ви розумна людина, князь!
— О так! — сміючись, вигукнув старик. — Я розумна людина… І тому я знаю… що ви нічого… І нікому про мене не розкажете… Ви самі в моїх руках, панове…
Він хитро примружився, і Кортец з Джейком знову почули глухарине квоктання.
— Знаєте що? — раптово обірвавши сміх, різко сказав старик. — Забирайтеся ви обидва… туди, звідки завітали… поки я перший не заговорив… Ось вам, панове… відповідь князя Платона Бєльського…
Він грубо відштовхнув спочатку Джейка, потім Кортеца і незграбно поліз у пролом.
Джейк вихопив ніж, але Кортец схопив його за руку:
— Джейк! Опам’ятайтеся!
— Проклята стара колода! — позеленівши від люті, просичав Джейк, але ножа сховав.
Його “азбука Морзе” після довгої перерви працювала повним ходом…
— Нам треба добре поміркувати, — сказав Кортец. — Ходімо, Джейк…
— Що він сказав? — пошепки спитав Волошин.
— “Нам треба добре поміркувати. Ходімо, Джейк…” — переклала Тася останню французьку фразу, вимовлену в “кам’яному мішку”.
— Значить, “товариша Богемського” звуть Джейком?.. — сказав Волошин. — Ого! Цікаво!
Тася і Волошин полежали ще хвилин зо дві на настилі, доки не стихли кроки Кортеца і Джейка.
— А зараз треба негайно бігти в міліцію, — рішуче сказав Волошин, допомагаючи Тасі підвестися і обтрушуючи її плаття.
— А це не обов’язково, товаришу Волошин! — вимовив хтось майже поруч з ним.
Тася й Волошин озирнулися і побачили, що з щілини сусіднього каземату вилазить весь замазаний пилюкою художник Єланський. Волошин дивився на нього поглядом Фауста, який вперше побачив Мефістофеля. Єланський вів далі:
— Ви ще в Москві звернулися до міліції у зв’язку із зникненням листів Євгенії Бєльської. Цього цілком досить, — він вийняв з кишені якогось папірця. — Ось ваша заява начальникові карного розшуку… Бонжур, камрад Березкіна! — повернувся він до Тасі. — Компрене ву франсе?..
— Уй… — розгублено відповіла Тася.
— Тре б’єн! — з чудовим французьким прононсом вигукнув Єланський. — Отже, ви все чули і все зрозуміли?
— Даруйте! — сторожко дивлячись на нього, вигукнув Волошин. — Хто ви такий?
— Ах так! Я забув відрекомендуватися. — Єланський витяг з кишені посвідчення і подав його Волошину: — Я співробітник Комітету державної безпеки майор Руднєв… Ваша заява через міліцію і карний розшук потрапила до нас.
Волошин і Тася перезирнулися,
— Ви прибули на мою заяву і нічого мені не сказали? — збентежено і навіть з образою промовив Волошин.
Руднєв посміхнувся.
— Не ображайтесь.
“Художник”, який так раптово перетворився на майора державної безпеки, швидко й лаконічно виклав перед комсомольцями свій план дій. Він вважав, що полохати непрошених гостей поки що не варто. Руднєв був певен, що Кортец і Джейк рано чи пізно все-таки дізнаються, де князь-сторож закопав знайдену ним бібліотеку Грозного.
— Нехай попрацюють, коли вже приїхали сюди, — зробив він висновок.
Віднині Тася повинна була уважно стежити за Платоном Бєльським, а Руднєв і Волошин — за обома “туристами”. Начальник Сіверського районного управління міліції, виявляється, знав про місію майора Руднєва і готовий був підтримати його в будь-який момент. Але до певного часу в монастирі не повинен був з’являтися ніхто з представників міліції.
Професора вирішили не турбувати.
Хоч і дуже передбачливим був Руднєв, але він не врахував, що події в монастирі почнуть розгортатися незвичайно швидко.
