Зоряні мандри капітана Небрехи - Ячейкин Юрий Дмитриевич (читать полностью книгу без регистрации txt) 📗
Втім, капітан Небреха був, нівроку, такий опасистий, що годі було б намагатися винести його з палаючого будинку на руках, як це полюбляють робити герої відеорам. Але тієї скрутної миті я рішуче й енергійно начхав на усілякі церемонії (знаєте, у носі від диму таки добре свербіло), вчепився обома руками старому у комір та й поволік, мов той лантух, з цього димового пекла.
Все було б добре, якби вчаділий раптом не виявив ознак життя. Він вибалушив на мене свої блакитні очі, на якусь хвилю сторопіло закляк, ніби, замість розумної істоти, зненацька побачив якусь примарну потвору, а тоді нараз почав героїчно боронитися.
— Ви що, здуріли? — згарячу вилаявсь я. — Пожежа!
Та хоч я докладав усіх зусиль, щоб врятувати потерпілого, капітан Небреха прудко випручнувся з моїх рук, блискавичним рухом захопив мене впоперек, і мої ноги вправно викреслили у повітрі вісімку. А сам він з несподіваною спритністю хоробро кинувся у самий вир.
Я чув, як шалено заклацали віконні шпінгалети і зарипіли рами. Війнуло свіжим повітрям. А за хвилину роботяга-протяг висмоктав з хати геть увесь дим. Від нього не лишилося й гадки! Була пожежа та й нема…
А капітан Небреха, відсапуючись, повагом зарипів на протезі до крісла, осудливо зняв з мене очима мірку, набив тютюном люльку, з насолодою запалив і хутко знову занурився у цілковиту хмару. З отруйних глибин її я й почув уперше його спокійний, трохи хрипкий голос:
— Оце, молодий чоловіче, і е так зване стихійне лихо…
Певно, я тоді мав на диво дурний вигляд з роззявленим ротом під рушниковою чалмою на черепі. До того ж у цей момент відчинилися двері — і на порозі виріс моторист з моїм нехитрим командировочним спорядженням.
— Ваші речі, громадянине пожежнику, — з єхидним осміхом повідомив він, взяв під козирок і вийшов.
Я полегшено зітхнув: на одного свідка моєї нечуваної ганьби поменшало. Та хоч як осоромився, а здорового глузду не втратив. Професійна звичка взяла гору, і я з неприхованою цікавістю запитав:
— Капітане, з вами можна спілкуватися хіба що у протигазі. Навіщо ви отак страхітливо накурюєте, та ще із зачиненими вікнами? Хіба вас в школі не знайомили з аксіомою, що курити шкідливо?
Капітан Небреха вигулькнув з тютюнової хмари і, з неабиякою прихильністю дивлячись на мене, повідомив:
— Молодий чоловіче, а мені подобається така неприродна у вашому віці допитливість. І справді, треба мати природний хист до з’ясування невирішених проблем, щоб отак точно окреслити поле наукового пошуку.
Я злегка вклонився на цей неочікуваний комплімент і подумки привітав себе із першим успіхом. Адже для журналіста багато важить симпатія його співрозмовника. А капітан Небреха не вгавав:
— То вас цікавить, чому я отак накурюю? Зрозуміло, з науковою метою. Оце намагаюся практично дослідити (хай навіть ціною власного здоров’я!), чи є хоч зерно істини у прадавній гіпотезі, що коли у хаті пристойно накурено, то можна просто у повітрі вішати сокиру. Подумати тільки, цей примітивний, як амеба, дослід може перегорнути нову світлу сторінку в історії космічної навігації! Хтозна, може, саме тютюновий дим остаточно розвіє завісу над таємницею антигравітації? Але, як бачите, до кінця діло не довів… Можливо, ще не досягнуто потрібної конденсації, а може, на цих скелях бракує відповідного атмосферного тиску…
Тисяча рядків нонпарелі! Вже оце сенсаційне повідомлення про геніальний за своєю простотою дослід залюбки можна дати під невмирущою рубрикою: “Цікаво знати, що…”
Розділ третій
СТО ПЛЮС П’ЯТДЕСЯТ
— Ви, певно, з газети? — запитав капітан Небреха, проникливо позираючи на мене. — Он з вашої кишені, мов газирі верховинця, стирчать самописки.
— Беріть вище, — відрекомендувався я, задоволений, що маю справу з напрочуд спостережливою людиною. — Я спецкор журналу для юнацтва “Навколо Всесвіту”.
— Знаю цей журнал! — одразу пожвавішав капітан. — Він завше добре ілюстрований. Щономера у ньому фотографій більше, ніж сторінок! То що, будете фотографувати?
Фотографувати?! А якої він заспіває, коли дізнається про сто плюс, про всяк випадок, п’ятдесят?.. А все-таки це ганьба! За своє космічне життя капітан Небреха зажив такої всесвітньої слави, що й розвороту для нього було б замало. В інтерв’ю на сто рядків не обіймеш навіть назв ста дев’яноста трьох Сонць, що мали честь чути оглушливий гуркіт двигунів його ракети. Ні, це таки справді ганьба! Адже навіть з неписьменними на перше вересня газетярі записують більші бесіди.
— Фотографій не буде, — категоричним тоном повідомив я, почуваючи себе не репортером, а катом. — Обмежимося коротеньким інтерв’ю на сто рядків плюс, про всяк випадок, п’ятдесят рядків запасу.
— Сто плюс п’ятдесят, та ще про всяк випадок! — вражено вигукнув капітан і з цілком зрозумілою відразою глипнув на мене. — Та я вам, добродію, цю мізерію за п’ять хвилин набалакаю!
Я блискавично вихопив блокнота і самописку, щоб за якихось п’ять хвилин відбути цю невдячну справу.
Гарної ж думки буде про мене капітан Небреха! Але чим я міг у цій ситуації зарадити? Не посилатися ж на зарозумілого головного редактора з його червоним олівцем…
А знаменитий зореплавець, грізно стуливши брови, мовчки вивчав надра своєї прокуреної люльки. Звісно, образився на всі сто плюс п’ятдесят відсотків. А ви хіба не образилися б, якби загнуздали у космічний візок комету, а вам не приділили б і півколонки журнального тексту? Авжеж, Небреха залюбки витурив би мене за двері, якби йому не стали на заваді загальноприйнятий закон гостинності, а також закон про дрібне хуліганство. Від нього й не такі, як я, гарбузи качали.
Так от. Капітан люто сопів під непосильним навіть для флегматика тягарем двох невблаганних законів, а я не дуже вдало намагався удавати, ніби нічого такого не сталося.
Я поклав собі поводитися якнайприродніше, так, як поводяться у домі давні знайомі, що їм господарі дозволяють навіть хазяйнувати на кухні.
Я звівся на ноги і підійшов до столу, на якому стояв чималенький глек.
— Капітане, де у вас вода? — запитав, зазираючи усередину глека. Ого! Глек містив у собі пальців на п’ять пилу. Я підняв глек і жартома докинув: — Що то значить — вікувати без хазяйки! Та нічого, цю посудину я зараз вимию. Це ж треба зібрати стільки пилюки. Хоч веди археологічні розкопки…
— Молодий чоловіче, — мовив капітан Небреха, і в голосі його забриніла неприхована зневага, — оцю, як ви зволили назвати, пилюку я збирав не десь на земних путівцях, а на Чумацькому Шляху. І, до речі, збирав буквально по порошинці. А там, коли здибаєш хоч одну мікроскопічну порошинку у цілій кубічній світловій секунді, вважай, що тобі страшенно поталанило. Навіть коли тебе природа з пелюшок обдарувала усіма талантами, — капітан на мить замовк, а тоді ущипливо додав: — Піднесіть у куб триста тисяч кілометрів і спробуйте розшукати там порошинку. Це вам не голка в сіні і не макове зернятко на пляжі. Та, гадаю, ви це засвоїли ще у школі на уроках з астрономії. Чи, може, я помиляюся?
І він знову з обуренням пробурчав:
— Сто рядків плюс п’ятдесят!
