Кришталеві дороги - Дашкиев-Шульга Николай Олександрович (книги полностью бесплатно TXT) 📗
Чужинці вийшли біля готелю “Москва”; Віктор, щоб не викликати в них ніяких підозр, проїхав ще кварталів зо два і відпустив машину. Він був задоволений з результатів своєї діяльності детектива: дізнався прізвища незнайомих, дуже добре запам’ятав їх з вигляду, — особливо ту жінку в довжелезній зеленій сукні, — і тепер знав, що робити. Наступного ранку він подзвонив до адміністратора готелю і, надавши голосові якнайбільшої солідності, попросив повідомити, де зупинилися містер Курт Гешке та міс Катрін Джефсон. Йому одразу ж назвали номери кімнат. Тепер лишилося визначити, хто ж був отой третій.
А третій — як у воду впав. І вранці, і ввечері забігає Вітя Марченко до Зоряного провулка, накидаючи чималого гаку; просиджує, як дурень, до глупої ночі в своїй засідці серед кущів, — добре, хоч лаву туди затягнув, — а чорна “Волга” все не з’являється, і до будинку № 6 не заходить ніхто підозрілий. За усіма цими клопотами хлопець почав навіть дещо забувати про того інженера, з яким хотів зустрітися ще хоч раз. Та незабаром він згадав про нього, та ще й дивним чином.
Якось Віктор увімкнув телевізор. По першій програмі йшла якась опера, хай їй біс; по другій — “На добраніч, малята!”, по третій — “Поради домогосподаркам”. І тільки на четвертій значилося: “Кіножурнал”. Що ж, хай буде хоч це. Але й журнал був нуднющий: торочилося про якийсь конгрес. Тільки через те, що ліньки було вимкнути телевізор, Віктор коли-не-коли поглядав на екран.
Та ось пролунала фраза: “…кандидат технічних наук Альошин, який створив цей надзвичайно термостійкий матеріал…”
Почувши знайоме прізвище, Віктор насторожився: стривай, а чи не про цього Альошина розмовляли чужинці?
— …та працівник концерну “Пітсбург плейт гласс К°” доктор Курт Гешке зустрілися на цьому конгресі не як…
Віктор підбіг до телевізора. На весь екран — дві постаті: отой огрядний чужинець… і знайомий інженер-силікатник!
Він відчув, як у ньому все затерпло. Не треба було надто великого розуму, щоб поєднати розрізнені факти в один ланцюжок: якщо інженер Альошин і доктор Гешке, які оце зараз потискують один одному руки, є делегатами одного конгресу, то вони були і в отому таксі, — а міс Джефсон, звичайно, перекладачка. Отже — пункт перший: інженер Альошин живе в будинку № 6 по Зоряному провулку. І пункт другий: гаманець з камінцями і плівками належить якщо не цьому чужинцеві, то інженерові. І пункт третій: виходить, що “свята трійця” скористалася з машини їхнього “знайомого”. Овва!
Отут уперше Вітя усвідомив, що накоїв якихось непоправних дурниць. Звідки йому знати, які дослідження та якими методами проводить інженер Альошин? Може, оті мікрофільми йому зараз потрібні, як повітря; може, він місця собі не знаходить через оті загублені камінці. А передавши той гаманець державним органам безпеки, Віктор наражає цілком безневинну людину на величезні неприємності. Що ж тепер робити?
Тільки одна була надія: а може, доктор Гешке та міс Джефсон проводжали когось іншого?
Слід віддати Вікторові Марченку належне: ставши на складний шлях початкуючого детектива-аматора, він не шкодував ні сили, ні часу, щоб перевірити кожну з власних версій. Отож і наступного дня після роботи хлопчина гайнув у центр, на Хрещатик, до адресного бюро. Заповнив стандартний бланк: “гр. Альошин Іван (?) Петрович (?) вік, — 35 р., мешкає — пр. Зоряний, № 6, кв.?” Віддав, потай сподіваючись на негативну відповідь. Але через кілька хвилин йому той бланк повернули з невеликим виправленням: “Іван Петрович” було закреслено, а замість цього значилося “Сергій Михайлович”, квартира “?” одержала чітку нумерацію: “7”.
Віктор негайно помчав туди. Звичайно ж, інженера Альошина він не застав, проте від всезнаючих хлопчаків довідався, що мешканець квартири номер сім буває вдома надзвичайно рідко; що він одинак; що подеколи приїздить чорною “Волгою”; що працює нібито в якомусь Інституті вогнетривів.
Все збігалося, все! Включно аж по “Волгу”!.. Ну, хлопче, що ж ти робитимеш тепер?.. Та що ж — треба негайно їхати до того інституту, розшукати людину і розповісти щиро й одверто, яку свиню підклав, сам не бажаючи того!
Досі Віті Марченку щастило в усьому. Проте коли він поткнувся до Інституту вогнетривів, його туди не пустили — пізно, мовляв, робочий день скінчився. Даремно хлопець доводив, що інженер Альошин завжди працює до півночі, даремно благав подзвонити йому в лабораторію та викликати його в термінових справах. Охоронник був фундаментально-мовчазний, як дубовий пень. Кінець кінцем Віктор вирішив тинятися перед вестибюлем інституту хоч до ранку, та все одно дочекатися інженера.
Інститут вогнетривів свого часу було побудовано на далекій околиці. Відтоді вже минуло чимало часу, і місто, розростаючись, присувалося до нього все ближче й ближче. Але в безпосередній близькості до інституту ще лишилися одноповерхові непоказні будиночки з крихітними палісадниками та дбайливо доглянутими садочками. Величезний будинок інституту був серед них як океанський лайнер у оточенні катерів.
Міряючи кроками досить-таки зашморганий тротуарчик навпроти інституту, Віктор поглядав то на цю велетенську споруду, то на будиночки виселка, який, певно, доживає свої останні дні. Інститут стояв на хорошому місці — на високому горбі над річкою; перед ним розкривається неозора далина, і тільки ось ці халупчини псують краєвид, — якщо замість них насадити парк, буде зовсім чудово.
Хоч Вікторові й сказали, що робочий день у інституті закінчився, видно було, що праця там триває: з вікон раз по раз вихоплювалося яскраве сяйво різних кольорів — від червоного аж по фіалковий; ледь чутно вібрував грунт під ногами, а коли-не-коли лунало глухе гухкання — мабуть, то працював важкий пневматичний молот. Зараз, у цю присмеркову годину, все набувало таємничості, загадковості, і хлопцеві було приємно усвідомити, що він уже чимось, — бодай навіть отією неприємною історією з гаманцем, — пов’язаний з Інститутом вогнетривів. Йому думалося: ось зустрінеться з інженером Альошиним, розповість усе щиро та й попросить поради, що читати, чим цікавитися… А може, запропонує інженер роботу в своїй лабораторії? Хто-хто, а чорнороби завжди і скрізь потрібні. Працювати ж тут буде значно приємніше, аніж на будівництві!
Йому вже набридло ходити, отож він і сів на дерев’яну лаву біля воріт садиби навпроти інститутського вестибюля. Сидів, смалив сигарету за сигаретою. Через якийсь час рипнула хвіртка.
Вийшов хазяїн двору — сивий дідусь з пухнастим котом на руках.
— Чекаєте на когось, хлопче?
— Чекаю… — Віктор підхопився. — Пробачте, що сів на вашу лаву.
— Сидіть, сидіть! — добродушно сказав дідусь. — І я з вами посиджу… Побачення призначили, чи що?
— Та ні, дідусю. Інженера одного треба побачити.
— А кого ж це? — поцікавився дідусь. — Я тут споконвіку живу, працював колись у інституті. Багатьох знаю.
— Та він тут недавно… — Вікторові не хотілося говорити правду. — Іванов на прізвище. Сергій Михайлович Іванов. Адреси домашньої не знаю, от і прийшов до нього на роботу.
— Ні, не чув про такого… Не чув.
Погомоніли кілька хвилин, ні про що, власне: хто розумніший, кішки чи собаки. Дідусь, виявляється, дуже полюбляє тварин: у нього живе аж четверо котів та два собаки. Так коти мудріші, еге ж, у цьому він переконався на досвіді.
Пішов дідусь. Потім виходив ще двічі, співчував, що хлопцеві так довго доводиться чекати. Пообіцяв посприяти, якщо хоче: можна поспитати у сусіда: той працює вахтером у інституті, знає всіх, отож і попередить інженера Іванова, що чекатиме юнак на нього.
Віктор насилу відкараскався тим, що хоч вони з інженером Івановим земляки, та тільки той навряд чи пам’ятає його, бо старіший на двадцять літ. Просидівши отак до першої години ночі, хлопець поплентався додому без нічого.
Наступного вечора, — пересвідчившись насамперед, що Альошина вдома немає, — Віктор приїхав до Інституту вогнетривів аж о десятій вечора. Аби не чіплявся надто допитливий дідусь, він цього разу вмостився на іншій лаві, далеченько від дідової. Але той помітив його й там. Підійшов, привітався, сказав стурбовано:
